Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

33
Субота, 6 лютого 1915 року
Вільям Генрі Докінз сидить біля пірамід і пише листа матері

«Люба мамо, – пише він, – на жаль, цього тижня пошти не було, оскільки бракує поштових кораблів». Поштовий зв’язок з австралійськими військами в Єгипті вкрай ненадійний. Три тижні тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мішків із поштою. Спершу – нічого, потім – забагато, важко на все відповісти. Тепер – знову нічого.

Але Докінз отримав листа з домашніми новинами. Він знає, що всі живі – здорові, що мама водила близнючок до дантиста, що квіти, які він відправив знайомій дівчині, не надійшли, що ціни в Австралії зростають. Настрій у нього гарний. Хоча він, як і раніше, з неприязню ставиться і до самої ситуації, і до Єгипту. Тривають нескінченні навчання, і ще їх застала перша цього року піщана буря. Вони, як і раніше, не знають, що ж буде далі, – чи відправлять їх до Європи чи залишать у Єгипті.

Війна поволі наближається, але поки її ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британські літаки-розвідники виявили османські військові з’єднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три дні тому відбувся довгоочікуваний бій. Два батальйони австралійської піхоти були послані як підкріплення в саме пекло – Ісмаїлію, – і незабаром атаку було відбито^[67]. Багато хто, поміж них – Докінз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, і в листі до матері простежується філософія байки про лисицю і виноград:

Біля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звісно ж, сама почитаєш повідомлення про це. Четвер став для нас пам’ятним днем, коли на захист каналу вирушили перші з’єднання. Це були 7-й і 8-й батальйони. Вільям Гамільтон^[68] служить у 7-му батальйоні, і ще мій старий командир, майор МакНіколл. Усі їм заздрили, але я особисто сумніваюся, що операція принесе їм задоволення, – адже так стомлює чекати цих турок, з яких і солдати зовсім нікудишні.

Сам він проводить час, займаючись будівництвом, розбиранням і транспортуванням понтонних мостів^[69]. Цього дня вони, до речі, вільні. Разом з іншим товаришем по службі, офіцером, він їде в Мемфіс – поглянути на стародавні руїни. Найбільше враження справили на нього дві гігантські статуї Рамзеса II. Він пише в листі: «Це приголомшливі скульптури. Напевно, потрібні десятиліття для їх зведення». Тепер вечір, і він сидить у своєму наметі:

Коли ти отримаєш цього листа, літня спека у вас уже зменшиться. Сподіваюся, що після збору врожаю можна буде купити борошно й пшеницю дешевше. Почуваюся виснаженим, тому завершую свого листа гарячим вітанням усім – від Віллі й до дівчаток.

34
П’ятниця, 12 лютого 1915 року
Флоренс Фармборо перевіряє в Москві свій дорожній гардероб

Тепер усе позаду: шість місяців роботи в приватному військовому госпіталі у Москві; старанне навчання на курсах медсестер (практичні основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорією, що викладали важкою російською мовою); іспит; урочиста церемонія в православному храмі (священик неправильно вимовляв її ім’я – «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпіталь № 10 (ці спроби були успішними після чергового втручання її колишнього роботодавця, відомого кардіолога).

Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

Приготування до від’їзду тривають розпалі. Мені кортить виїхати, але потрібно ще багато зробити, та й сам госпіталь ще не до кінця укомплектований. Мені вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкіряну куртку на фланелевій підкладці. Під куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, і називається він російською «душегрейка». Я чула, що наш госпіталь деякий час розміщуватиметься на російсько-австро-угорському фронті в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мій гардероб поповнився високими чобітьми і чорними шкіряними короткими штанами.

Того самого дня, 12 лютого, польські Сувалки знову були зайняті німецькими військами. Цього разу Лаура де Турчинович та її родина не змогли втекти, бо один із близнят захворів на тиф. Їй, як ніколи, зараз бракувало її чоловіка Станіслава. Було холодно й випало багато снігу. Вона пише:

Раптом я почула галас і побачила міську голоту, мародерів: вони шукали собі їжу, билися, кричали один на одного – огидне видовище! Євреї були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Мені було важко стриматися від того, щоб не залишитися на балконі. Не в змозі зважитися на щось певне, я метушилася між балконом і дітьми.

Об одинадцятій годині на вулицях знову запанувала тиша, і я побачила першу гостроверху каску, що з’явилася з-за рогу: німець ішов з піднятою гвинтівкою в руках, видивляючись снайперів! За першим невдовзі пішли й інші. А потім з’явився офіцер: обігнувши ріг, він зупинився просто під нашими вікнами.

35
Субота, 13 лютого 1915 року
Софія Бочарська знову бачить кладовище в Герардово

Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозуміли, що битва вщухла, бо не чути більше гуркоту вибухів і вичерпався потік поранених. Завершився тиждень безперервної роботи. Бочарська та інші сестри милосердя абсолютно виснажені. Їхній керівник добре розуміє це і відсилає кількох сестер, зокрема, з імпровізованого госпіталю. Їм доручено поїхати в сусідню 4-ту дивізію і роздати солдатам подарунки, що надійшли поштою з Росії, від приватних осіб, але під час боїв їх просто складали на купу.

Автомобіль чекає на них. Вони вирушають у дорогу. Заледеніла зимова дорога виводить їх із маленького містечка. Вони проїздять повз військове кладовище, яке Софія вже бачила, коли вперше приїхала в Герардово. Вона зазначає, що розміри кладовища збільшилися втроє, воно перетворилося на «ліс із дерев’яних хрестів». Її це не дивує.

Минув тиждень, а немов ціле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мірою, і для самої Софії. Раніше вона була незрілою ідеалісткою, трохи зарозумілою панянкою, однією з багатьох, хто з почуття патріотизму, у військовій гарячці, записався добровольцем на медичну службу. Навіть попри те, що в неї вдома війну не зустріли з радістю. Софія пам’ятає, як до них у маєток примчав вістовий з папером. Пам’ятає, як наступного ранку відвели коней в село, щоб обрати з-поміж них найпридатніших для відправлення на фронт. Пам’ятає, як юнаки в недільних костюмах з піснями залишали садибу, як їх проводжали матері і дружини, як жінки на знак жалоби накривали фартухом голову, як їхнє сумне голосіння дзвеніло в осінньому повітрі. Вона пам’ятає, як глянула вниз, у долину, на річку і далекий ліс, і те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кіньми, возами, – рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безліч людей, і здається, ніби сама земля ожила і почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з відділень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася їй розкішною. Але вона майже нічого не вміла. Одного разу їй доручили помити підлогу в операційній. Вона зовсім розгубилася, адже ніколи в житті не мила підлоги. Здебільшого вона та інші медсестри перебували час, байдикуючи, – стан тривалого очікування посилював апатію. Поки, чотирнадцять днів тому, не почався німецький наступ.

Тоді вперше в житті вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотіло, здригалася підлога, дзвеніли шибки, і нічне небо розтинали спалахи трасуючих снарядів. Настав іще один тиждень очікування біля цієї глухої акустичної куліси. У холодний полудень її та ще кількох інших сестер відправили в Герардово. Назустріч їм дорогою тяглися нескінченні колони саней із пораненими. Хтось лежав на соломі, хтось – на строкатих подушках – трофеях війни. Погоничі човгали поруч із саньми. Вони підстрибували і тупцювали, щоб хоч якось зігрітися в січневу холоднечу. Нарешті медсестри дісталися будівлі великої фабрики. Двір був переповнений саньми і возами. Санітарна машина, у якій вони їхали, змушена була зупинитися біля воріт.

Здобувши перемогу над російськими арміями, які вторглись у Східну Пруссію, німецьке командування робило спроби потрапити на південь, до Варшави та в долини Вісли. Ці спроби не завжди були успішними, незважаючи на те, що вперше у світовій історії вже були застосовані отруйні гази^[70]. Останній наступ німців було швидко зупинено, але російська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серію провальних контрнаступів.

Втрати росіян були настільки колосальними, що їхня медслужба просто захлинулася. Біля будівлі фабрики лежали ноші з пораненими, для яких не знайшлося місця всередині, які вмирали вночі від переохолодження. У самій будівлі поранені лежали всюди, навіть на сходових майданчиках і між верстатами, або на ношах, або на розідраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих від поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарської, коли вона ввійшла всередину. Дівчина ледь не знепритомніла. Навколо було темно. Підлогою текла кров. Зусібіч чулися благальні голоси. Чиїсь руки хапали її за спідницю. Більшість поранених були молоді, налякані, приголомшені; вони плакали, їм було холодно, вони звали її «матінкою», хоча вона була одного з ними віку. Деякі з них марили. У великих залах спалахувало світло від кишенькових ліхтарів, схожих на блукаючий погляд.

Так тривало щодня.

З уривчастих розповідей поранених їй удалося відновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досі перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушені були перетнути це відкрите, рівне місце, і там було казна скільки німецьких кулеметів». Другий: «Моїх солдатів посилали просто на це відкрите місце, без багнетів – про що вони міркували?» Третій: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, і щодня, до вечора, від них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вміємо застосовувати гранати, як роблять німці. Ми вміємо тільки нівечити людей». Найтяжчі бої точилися навколо великого винно-горілчаного заводу, і його внутрішній двір був забитий трупами коней, які потрапили під вогонь.

Автомобіль повертає вбік. Вона бачить зрізані верхівки дерев. Бачить, як праворуч відкривається вид на рівнину. Перед нею – засніжене поле, зрите снарядами, під суцільним покровом коричневих вирв. Офіцер, який їх супроводжує, показує вдалину. Там розташовується горезвісний винно-горілчаний завод. Вона дивиться в бінокль. І чує свист, за яким відразу лунає гуркіт. Праворуч від автомобіля злітає фонтан землі. Знову гуркіт. Цього разу ліворуч. Вони швидко їдуть уперед, уздовж алеї, до невеликої садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефоністами, заходять до просторої, порожньої зали, де над масивним столом схилилися двоє офіцерів.

Приносять чай. Софія сидить поруч із тим, хто виявився командиром дивізії, – люб’язним, охайно вдягненим генералом Мілеантом. Він цілком бадьорий на вигляд і оголошує бій «великою перемогою російської армії». Він додає: «Лише моя дивізія втратила шість тисяч багнетів». Софія здригається, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених і вбитих». Настрій дещо поліпшується, коли приходить майор артилерії, з дружиною якого Софія була знайома, – «вона найелегантніша дама в усьому Петрограді». Чаювання завершується в приємній атмосфері. Відчувається загальне полегшення. Кожен із них причетний до того, що можна назвати успіхом. Софія Бочарська відчуває, що впоралася зі своєю роллю. За чаєм вони багато сміялися.

36
Вівторок, 23 лютого 1915 року
Павел фон Геріх поранений і залишає фронт під Карвово

Ще одна безсонна ніч. Опівночі фон Геріха та інших у цьому неглибокому сирому окопі збудили віддалені вибухи снарядів і постріли з рушниць. Нова спроба німецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибірську стрілецьку дивізію, яка утримує позиції ліворуч від полку фон Геріха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, світлові сигнали його форпостів: червоне – біле, червоне – біле.

Отже, тут також планується напад. Вони готові до цього.

Полк фон Геріха стоїть тут уже п’ять днів. Незрозуміло, що відбувається насправді. Їх спішно переправили на цю ділянку фронту, під Карвово, за сто п’ятдесят кілометрів на північний схід від Варшави, просто на кордоні зі Східною Пруссією. Німці перейшли тут у контрнаступ і здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато російських частин потрапили в оточення в густих лісах під Августовом, на північ від них.

Погода не радувала. Сильні морози поступилися місцем відлизі. Почалися дощі, і сніг зовсім розтанув: їх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постійно страждали від сирості, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаєм і вареною картоплею. Раз у раз наступала німецька піхота, а обстріл артилерії був таким потужним, що фон Геріх не бачив раніше нічого подібного. Його солдати – на межі паніки. Одного разу йому вже довелося погрожувати їм револьвером, щоб відвернути втечу з передової.

До того ж фон Геріха кілька разів поранило. Вибухом снаряда його підкинуло в повітря, осколок влучив йому в ліву частину шиї: пізніше він виколупав гострий шматочок металу за допомогою олівця. Іншим разом, коли він стояв навколішках край окопу, коригуючи вогонь своєї артилерії, його поранило осколком снаряда в лоб, але цієї миті фон Геріх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в крові. Відтоді йому дошкуляв головний біль.

У проміжках між боями вони ховали своїх загиблих товаришів за селом, розташованим просто біля лінії фронту. Настрій у нього ставав дедалі похмурішим, песимістичним. Він занотовує у своєму щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

У пітьмі він відчував якийсь рух. Темна лінія рухалася в їхньому напрямку. Фон Геріх схопив трубку польового телефону і наказав артилерії негайно відкрити загороджувальний вогонь. Темна лінія наближалася. Ще ближче. Жодного пострілу або вигуку. Ось над окопом засвистіли картечні гранати. Вони влучали в ціль, вибухаючи просто поверх темної лінії («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнів осяяв нічне небо. Фон Геріх наказує своїм солдатам відкрити вогонь. Темна лінія перед ними сповільнила крок, повернула, зникла вдалині.

Решта ночі минула спокійно.

Уранці фон Геріх спробував підвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що він не відчуває свою ліву ногу. А потім і ліва рука дивним чином оніміла. Можливо, це психічна реакція, адже кінцівки не ушкоджені. Командир батальйону хоче, щоб фон Геріх залишився на своєму посту. Але той непохитний. Він підозрює, що його паралізувало через ту саму контузію^[71] в лоб, яку він дістав кілька днів тому. Він зворушливо попрощався зі своєю ротою. Багато хто, і він сам, розплакалися, і благословив солдатів. Потім його перенесли в штаб частини, де його оглянув лікар, який підтвердив, що він потребує лікування. Фон Геріх з полегшенням зітхнув: «Я вирушаю додому зі спокійною совістю».

Цього похмурого лютневого дня фон Геріха відвезли на хиткому селянському возі у військово-польовий госпіталь у Ломжі. Там на нього чекали неприємності, хоча і меншого масштабу.

Він, звісно ж, розраховував відпочити, але це виявилося неможливим. Після недавніх боїв госпіталь переповнений пораненими. Ліжок на всіх бракує. Чимало люду змушені лежати на соломі. Поміж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять – і помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозуміло, він бачив тих, хто помирали на полі бою, бачив страшні рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу^[72]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, він не помічав їхніх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

Сутеніє. На соломі неподалік від фон Геріха лежить чоловік, перевернувшись на живіт. Йому відстрелило частину черепної коробки. У зяючій рані видно мозок. Зіщулившись від болю, він рве руками солому і слабким, жалібним голосом повторює одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Геріх приголомшений:

Я завжди був прихильником війни, війни нещадної, війни, що породжує справжніх чоловіків, коли від кожного окремо і від усього народу в цілому потрібно найкраще, найблагородніше, на що тільки вони здатні. Але тепер, коли я бачу цього нещасного поруч зі мною, я проклинаю війну за всі ті страждання, що вона з собою несе. Чи, можливо, це моя контузія зробила мене таким чутливим?

Усю ніч безперервно цей чоловік просив маму принести води.

37
Неділя, 28 лютого 1915 року
Рене Арно на Соммі опановує логіку написання історії

Прохолодний весняний ранок. Сонце ще не зійшло, але прапорщик Рене Арно вже на ногах. У напівтемряві він обходить окопи, від поста до поста, перевіряє часових, які змінюються кожні дві години, а заразом стежить за ворогом: раптом щось готується. Усім відомо, що зараз найкращий час доби для раптового нападу. Хоча на берегах Сомми таке трапляється не часто.

Це спокійний район. Загроза нападу невелика. Трапляється, що поряд просвистить німецький снаряд, і той не з найважчих, лише якийсь 77-й, зі своїм характерним «шуууууууу… бум». Зрозуміло, тут є снайпери, які видивляються роззяв; є й перевірки ходу сполучення, що пролягає через пагорб і відкрите для кулеметного вогню з боку німців. Саме там і загинув його попередник від кулеметної черги просто в голову. Тоді Арно вперше побачив убитого. Коли повз нього несли на ношах тіло – голова і плечі вкриті шматком брезенту, червоні штани закриті синьою шинеллю, – Арно, незважаючи на свою недосвідченість, не був дуже вражений. «Я був сповнений життя і навіть не міг уявити себе на його місці – немовби лежу на ношах з тією байдужістю, яку завжди поширюють навколо себе мерці».

Арно належить до тих людей, які раділи, дізнавшись про початок війни. Йому тоді минув 21 рік, але на вигляд він був не старший за шістнадцять. Він боявся лише одного: як би не завершилася війна, перш ніж він устигне потрапити на фронт: «Як принизливо не брати участі в головній пригоді мого покоління!»

Остання година темряви, що поволі розсіюється, може нервувати новачка.

Коли я зупинявся біля краю окопу і вдивлявся в нічийну землю, мені іноді здавалося, що опори в нашому хиткому загородженні з колючого дроту були силуетами німецького патруля, який пригнувся і готовий поспішати вперед. Я не відводив погляду від цих опор і бачив, як вони рухаються, чув, як шинелі волочаться по землі, як багнети побрязкують у піхвах… Тоді я повертався до вартового в окопах, і його присутність заспокоювала мене. Якщо він нічого не бачив, отже, нічого там і не було, – самі лише мої галюцинації.

Нарешті минула година, і обрій прояснився, заспівали перші птахи, контури ландшафту поступово окреслилися на тлі молочного світанку.

Тут він почув постріл. Потім ще один, два, багато… Менше ніж за хвилину рушничний вогонь уже палахкотів уздовж окопів. Арно почав будити сплячих. Біля входу до притулку він зіткнувся з солдатами, які вже вибігали з гвинтівками в руках, намагаючись надіти на себе наплічники. Він побачив, як червона сигнальна ракета злетіла в повітря з ворожого боку. Він розумів, що це сигнал для німецької артилерії^[73]. Одразу слідом за цим пронісся ураган снарядів. Вони розривалися навколо французьких окопів. Край окопу вимальовується на тлі вогненних вибухів. Повітря сповнюється «гуркотом, свистом і вибухами». Відчувається різкий запах газу.

Серце шалено калатало. Я, напевно, зблід, мене охопив страх. Я закурив, інстинкт підказував мені, що сигарета допоможе мені заспокоїтися. Потім я звернув увагу на солдатів, які зіщулилися на дні вузького окопу, закривши голови рюкзаками, чекаючи, коли завершиться обстріл.

Раптом Арно усвідомлює, що німці вже наближаються, що вони на нічийній землі. Він перестрибує через спини солдатів, поспішаючи до того місця, де з окопів добре видно ворожу лінію. Навколо гуркіт, завивання і шипіння. Там, попереду, він зможе спостерігати за німцями: «Думка про те, що мені потрібно зробити, позбавила мене страху». Він вдивляється в пагорб, що розділяє німецькі та французькі позиції. Нічого.

Обстріл поступово стихає. І нарешті зовсім припиняється.

Розвіюється дим. Знову стає тихо. Починають надходити повідомлення. Двоє убитих у сусідній частині, п’ятеро – з роти праворуч.

Поступово Арно відтворює картину події. Двоє засмучених вартових надумали поцілити в перелітних птахів. Напевне, це були кроншнепи, які летіли до місць своїх гніздувань у Скандинавії. Постріли ввели в оману інших вартових, і ті, побоюючись нападу, також почали стріляти. За мить уздовж окопів спалахнула перестрілка. Раптовий вогонь налякав німців, і вони, чекаючи атаки, віддали наказ своїй артилерії.

Наступного дня був дописаний офіційний епілог. У повідомленні французької армії можна було прочитати таке: «Німецький наступ біля Бекура, поблизу Альбера, було повністю придушено нашим вогнем». Коментар Арно був такий: «Отак пишеться історія».

Того самого дня, 28 лютого, Вільям Генрі Докінз пише своїй матері:

Цього тижня я отримав твого листа від 26 січня, і, можливо, він виявиться останнім тут, у Єгипті, оскільки ми незабаром вирушаємо в дорогу. Ніхто не знає куди. Вдень до Олександрії вже вирушили 3rd Bde, 3rd Fd Amb, 1st Fd Coy, 4th ASC, і протягом двох тижнів ми повинні піти за ними. Уважаю, пунктом призначення будуть Дарданелли, та, можливо, нас відправлять кудись до Франції, Туреччини, Сирії або Чорногорії. Хоч як там є, ми нарешті рухаємося.