Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

Імперія половців

Половцям в українській та російській літературі «дісталося» не менше, аніж печенігам. Одне «Слово о полку Ігоревім» і література навколо нього чого вартують! Половці, як і печеніги, постають у нашій свідомості в образі чужинців, ворогів. Насправді так однозначно оцінювати відносини українців та половців не варто. Незважаючи на певні військові конфлікти, два етноси активно взаємодіяли й співпрацювали.

Загалом історія половців доволі цікава⁹⁰. На Русі вони були відомі саме під цією назвою (щодо її етимології маємо більше питань, ніж відповідей). У різних країнах та в різних народів були поширені інші назви цього етносу – кипчаки, кумани, куни, палліді, фальвен тощо. Перший етнонім можна вважати самоназвою.

Половці «наслідили» в історії багатьох держав і народів епохи Середньовіччя. Їхньою прабатьківщиною варто вважати північно-східну частину нинішнього Казахстану й верхів’я річки Іртиш. Це був степовий регіон. Тут половці жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. І належали до тюркських етносів.

Половецький шолом з личиною

Князь Всеволод Ярославич. Портрет із Царського титулярника, XVII ст.

У середині ХІ ст., зазнавши тиску інших кочових народів, половці вирушили на захід, зайнявши степи Північного Причорномор’я. Ці терени з часом навіть почали називати Дешт-і Кипчак, або – Поле половецьке⁹¹.

Тривалий час половці активно контактували з русами. І ці контакти помітно впливали на історію українських земель. Вперше половці з’явилися на кордонах Русі в 1055 р. Тоді хан Блуш зі своєю ордою підійшов до Переяславського князівства. Правда, князь Всеволод Ярославович (1030—1093), який правив у Переяславі, порозумівся з ординцями й уклав із ними мир⁹². З 60-х рр. ХІ ст. половці починають постійно здійснювати грабіжницькі наїзди на руські землі. Першим відомим таким нападом був похід хана Сокала в 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду⁹³. А в 1068 р. половці перемогли Ярославичів, князів Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битві на річці Альті. Літописець із болем писав: «За гріхи наші напустив Бог на нас поганих…»⁹⁴ Ця літописна фраза багато що говорить. Тобто для русів половці були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою Божою». Правда, цього ж 1068 року чернігівський князь Святослав Ярославич (1027—1076) завдав половцям поразки на річці Снов. Навіть був схоплений хан Шурукан⁹⁵.

90-ті рр. ХІ ст. позначилися масштабними нападами половців на Русь. Це було викликано, зокрема, усобицями руських князів. Літописець говорить, що ніби якісь «мужі розважливі» казали їм: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую»⁹⁶. У 1093 р. половці, очолювані ханами Тугорканом (?– 1096) і Боняком, розгромили руських князів у битвах на ріці Стугні, здобувши Торчеськ⁹⁷. А в 1096 р. Боняк кілька разів нападав на Київ та розорив його околиці. Навіть спалив у Берестові княжий двір⁹⁸. Правда, того ж року половці зазнали поразки у битві на ріці Трубіж. У ній навіть загинув хан Тугоркан. Цікаво, що останній доводився тестем київському князю Святополку Ізяславовичу (1050— 1113). Тіло Тугоркана привезли в Київ і поховали там⁹⁹. Іменем цього хана названий Труханів острів на Дніпрі.

Походи руських князів на половців у глиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочівники дізнавалися про небезпеку, вони швидко втікали: відводили свої вежі на колесах, а також відганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половці почали вести напівосілий спосіб життя. У той час степи Північного Причорномор’я були вже поділені між половецькими ордами. Їхні вежі перебазувалися на землю. Стали відносно постійними місця перебування половців, їхні кочові маршрути. В таких умовах ці кочівники стали вразливими для руських воїнів.

Труханів острів. Сучасний вигляд

На початку ХІІ ст. руські князі переломили ситуацію й перейшли в наступ на половців. Київський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах (1053—1125) організували низку походів у глиб степів. Ось як у літописі розповідається про перемогу цих князів над половцями в 1103 р.:

«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [і] Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на [озері] Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та в одному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руській землі». І послали вони удвох [послів] до Давида і Олега [Святославичів], говорячи: «Підіть оба на половців. І або живі ми будемо, або мертві». Давид, отож, послухав їх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцілувавши брата свого, пішов до Переяславля, а Святополк – услід за ним, і Давид Святославич, і Давид Всеславич, і Мстислав [Всеволодович], Ігорів онук, [і] Вячеслав Ярополчич, [і] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях і в човнах, і прибули нижче від порогів, і стали в [урочищі] Протолчах і на Хортичім острові. І сіли вони на коней, а піші вої, висівши з човнів, ішли в поле чотири дні, і прийшли на [ріку] Сутінь.

Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі». І сказали молодші Урусобі: «Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Сих же побивши, ми підемо в землю їх і візьмемо всі городи їхні. І хто ізбавить їх од нас?»

Пам’ятник Володимиру Мономаху в місті Прилуки

Руськії ж князі й вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері Його – той кутею, а той милостинею убогим, а ті пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі [хана] Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожівсвоїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один [не] втік із них, а всіх побили.

І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня.

І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили.

Потім же сіли брати [обідати?], побідивши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски.

А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей», тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і «сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам». Взяли бо тоді вони скоту, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з побідою великою»¹⁰⁰.

Ми спеціально навели цей розлогий уривок, оскільки він говорить не лише про саму подію, а й дає чимало інформації про русько-половецькі стосунки.

По-перше, літописець дає зрозуміти, що половецькі наїзди були серйозною проблемою для Русі, точніше – її південних земель. Половці чинили грабунки, забираючи майно в смердів-селян. Останні ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, підривало економіку Русі, але також кінець кінцем впливало й на матеріальні статки руських князів. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведені слова, які вклав йому в уста літописець, можемо лише гадати. Але ці слова, схоже, відображали настрої деяких руських князів – особливо тих, які мали свої землі на русько-половецькому пограниччі. Звісно, вони не стільки переймалися долею простого смерда, скільки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князівську скарбницю.

По-друге, з цієї інформації зрозуміло, що між руськими князями й половецькими ханами існували певні домовленості щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусім половцями. Тому Святополк Ізяславович наказує вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирні домовленості. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половців, показати, що їм доведеться за наїзди платити своїм життям.

Є в руських літописах й інші яскраві описи перемог князів Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такі описи вміщені під 1103¹⁰¹ та 1111роками¹⁰². У останньому з них Володимир Мономах знову жаліє смердів, яким чинять зло половці. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторює вступ до такого ж опису під 1103 р. Важко сказати, де тут закінчується історичний фактаж і починається літературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 і 1111 роках половці зазнали значних поразок від руських князів. А в 1116 р. руси взяли їхні «городи» Сугров, Шарукань і Балин¹⁰³. Після цього хоча чинилися половецькі напади на руські землі, але вони не відзначалися масштабністю.

Половці не цуралися брати участь у міжусобній боротьбі на руських землях, отримуючи від цього чималий зиск. Ця тенденція намітилася ще в 70-х рр. ХІ ст. і отримала свій подальший розвиток. Також руські князі залучали половців до спільних походів наУгорщину й Польщу.

У подальшому руси й половці стають союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия¹⁰⁴. При цьому очільники з одного й другого боку укладали численні договори протягом ХІХІІ ст. Місцем, де вони укладалися, були Канів, Заруб, Корсунь, Трипілля на Правобережжі й Саків, Малотин та Воїнь на Лівобережжі¹⁰⁵.

Правда, з кінця 60-х років ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобиці все більше й більше почали терзати її, половці відновили походи на руські землі. Особливо тут відзначилися хани Кобяк і Кончак. І все ж руські князі зуміли дати відсіч. У 1183 чи в 1184 р. в битві на річці Орель князі Святослав Всеволодович (після 1116—1194) і Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка¹⁰⁶.

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. інтенсивність половецьких набігів зменшилась. Зате руси активізували свої походи в степ¹⁰⁷.

У 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирішив самостійно піти на половців. Цей похід, що ліг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревім», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половців. Після цього хани Кончак і Гзак розорили Переяславську землю й басейн річки Сейм.

Із 90-х рр. ХІ ст. руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Навіть Святополк Ізяславович, відомий своїми походами на половців, у 1094 р. одружився на дочці хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого) (1090—1157) на дочці ханаАєпи, а другого сина Андрія – на внучці Тугоркана. Загалом такі шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревім». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною¹⁰⁸. Весілля справили в Новгороді-Сіверському. До речі, й сам князь Ігор був напівполовцем – його матір походила з половецького роду¹⁰⁹.

Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»

Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»¹¹⁰.

Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці в 1223 р., коли половці й руських князі зазнали поразки від татар¹¹¹. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руських князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто в той період Русь та Дешт-і Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».

Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то її «половецька частина» зазнала дезінтеграції й була «розвіяна».

Та все ж половці «знайшли себе». Далі окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії.

Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті, які в 1279 р. захопили тут владу¹¹². Військово-політичною елітою в цій країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження¹¹³.

Половці, що опинилися в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли в 1185 р. антивізантійське повстання. У результаті чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження – Асєні (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)¹¹⁴. В певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем переселення. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасної Румунії) в 1330 р., був половецького походження. Принаймні його ім’я є тюркським¹¹⁵. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)¹¹⁶. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого зараз входить до складу України.

Влад ІІІ Цепеш (Дракула)

У середині ХІІІ ст. половці опинилися в Угорщині. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля іменували Кун (половець). Автономія Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рік) зберігалася до 1876 р., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть більше прав, ніж інші угорські землі¹¹⁷. Тут практично не існувало кріпацтва. Половецька мова зберігалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половці Угорщини після себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, ввійшли до складу Золотої Орди. При цьому половецька мова стала державною мовою й мовою міжетнічного спілкування в цій країні, а високі державні посади нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відіграли певну роль у етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башкирів, чувашів), а також росіян¹¹⁸.

Частина половців опинилася в складі Руського королівства¹¹⁹. На початку 50-х рр. ХІІІ ст. король Данило Романович дарував ханові Тегаку та його підданим землі на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу від нападів ятвягів і литовців. Половці в цьому регіоні заснували близько сорока поселень і зберігали свою ідентичність до початку XVI ст. Тут існувала до початку ХХ ст. Половецька волость¹²⁰.

Осердям Половецької землі були переважно землі нинішньої Лівобережної України. Передусім це стосується Донецької, Луганської, Запорізької та Харківської областей. Тут, до речі, зосереджена основна маса пам’яток половецького сакрального мистецтва – т. зв. кам’яні баби¹²¹. Омелян Пріцак писав: «Три головні політичні та економічні резиденції Половців лежали в доріччю Сіверського Донця, б[лизько] сьогоднішнього Харкова. Це головна столиця – Шарукань (Чешуєв), та дві побічні столиці: східня Балин та західня Суґров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кінцеві станції сухопутного залозного шляху, що через Київ зв’язував Середню Європу і балканські країни з Половецькою державою»¹²².

Половецька баба, ХІ ст., Луганськ

Значна частина доходів половецької верхівки забезпечувалася за рахунок торгівлі. Через володіння половців, окрім «Залозного шляху», проходили ще два важливі торгові шляхи – Соляний та Грецький. Всі вони були пов’язані з Руссю. Це теж певним чином забезпечувало симбіоз Русі й Дешт-і Кипчак. Правда, половці не були торговим народом. Це, радше, був народ військовий, що контролював (і, відповідно, обороняв) торгові шляхи. На половецьких теренах торгівлею переважно займалися євреї, вірмени та іранці.

Для торговців Половецької землі був укладений «Кодекс куманікуc» – пам’ятка половецької писемності, яка датована 1303 р. Цей твір поділяється на дві частини – «італійську» (латино-ірано-куманський словник) і «німецьку» (кумансько-німецький словник). Перша частина («Книга тлумача») – це глосарії слів латини й переклади на перську та кипчацьку мови. Вона охоплює слова повсякденного ужитку та термінологію з торгівлі, релігії, астрономії, військової, парфумерної, шевської і теслярської справи, державної служби тощо. Також тут подана граматика куманської мови. У другій частині («Книзі місіонера») є фрагменти з Біблії, проповіді, афоризми, релігійні повчання, молитви, зокрема молитва «Отче наш», Символ віри, десять заповідей Мойсея, пісня «Ave, Maria» тощо). Є в «Кодексі…» й половецькі загадки в перекладі латинською й німецькою мовами. У зазначеному творі зустрічається низка слів, що ввійшли в українську мову – базар (площа), балик (риба), беркут (орел), ізюм (виноград), казна (скарбниця), козак (варта), орда (зібрання), сарай (палац)¹²³.

Кодекс куманікус.

Аркуш 58 зв. із малюнком папуги

Цікаво, що на Галичині в XV—XVII ст. існував шляхетський рід Балабанів. Судячи з прізвища, він половецького походження. Представники цього роду відігравали помітну роль у церковному житті України. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичині. Іван Франко (1856—1916) назвав героя своєї відомої історичної повісті Захаром Беркутом. Отже, цей літературний герой мимоволі ніби теж ставав половцем чи принаймні мав половецьке походження. Інша річ, що Франко вважав слово «беркут» слов’янським. Тому й дав таке прізвище герою, який є главою слов’янського праукраїнського роду й хранителем давніх слов’янських традицій. Зрештою, половецьке слово «беркут» було використано для назви спецпідрозділу МВС України, який існував з 1992-го по 2014 рік. Правда, цей «Беркут» показав себе не найкращим чином під час Революції Гідності 2013—2014 рр.

Загалом українці «не помічають», скільки в їхній мові та культурі є від половців. Наприклад, запорізькі козаки іменували свою структуру кошем. Відповідно, на чолі козаків стояв кошовий отаман. Звідси й українське прізвище – Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочів’я) означало велику сім’ю, рід. Також половецького походження було слово «курінь». Воно слугувало для позначення племені, тобто об’єднання кількох родів. Також означало й військовий загін, полк. Адже роди в половців були воєнізовані¹²⁴. В українських козаків теж спостерігаємо існування територіально-воєнізованих структур (сотні, полки). Хоча це не обов’язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цілком можливо, що тут дався знати «половецький спадок». Ймовірно, половецьке походження мало слово «отаман» (атаман), що означало батько людей, провідник. Принаймні воно поширене в тюркських етносів.

Схоже, половецький чинник відіграв певну роль у становленні українського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумільов¹²⁵. Слово «козак» зустрічається в «Кодексі куманікус», а також низка ключових суспільних термінів козацтва має половецьке походження.

Деякі українські шляхетські роди, ймовірно, походили з половців. Хоча іноді важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половців пізніше «стала татарами». Принаймні вважається, що половці відіграли помітну роль у становленні кримськотатарського етносу.

Відносно значне поширення в Україні мало прізвище Половець. Навіть героями відомого роману Юрія Яновського «Вершники» є представники роду Половців.

Також половці чимало «наслідили» в українській топоніміці¹²⁶.

Існувало й існує в Україні низка населених пунктів з назвами Половці, Половичі, Половецьке або похідні від них. На половецьке походження вказують також топоніми Куманів, Куманівка, Куманівці, Китайгород. Ймовірно, таке ж походження мають назви Умань (від куман), Зміїв, Ізюм. Найбільше половецьких топонімів зафіксовано на теренах Центральної України й Поділля.

Вплив половців на українську культуру й загалом на український етногенез досліджено мало. На це є різні причини. Практично немає інституції чи інституцій, які б системно займалися цим питанням. Адже половці «зникли», розчинилися серед інших етносів. Державних народів, які б декларували своїх спадкоємців від них, немає. Хоча, в принципі, на це могли б претендувати українці. Правда, є бездержавні народи, що вважають половців своїми предками. Це – киримли (кримські татари), гагаузи й караїми. Однак через свою нечисленність і бездержавність вони не мають дослідницьких інституцій, де б розглядалася історія й культура половців, їхній вплив на інші народи.

Та справа не лише в цьому. Під впливом «Слова о полку Ігоревім» в українській культурі, як і в культурах інших східнослов’янських народів, сформувався сильний антиполовецький дискурс¹²⁷. Не будемо зараз вдаватися в дискусію, чи є автентичним «Слово…», чи воно – породження російських політиків кінця XVIII ст. На нашу думку, більш імовірним є друге¹²⁸. Одне безсумнівно: цей твір з численними інтерпретаціями (як науковими, так і художньо-літературними й мистецькими) витворив у свідомості росіян, українців та білорусів ставлення до половців як до ворогів.

Зрештою, є й чимало антиполовецьких моментів у давньоруських літописах. Хоча зустрічаються фрагменти, які викликають повагу до половців. Чи не найяскравішим із них є оповідь про євшан-зілля. На початку т. зв. Галицько-Волинського літопису розповідається, що князь Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока (Атрака) в Обези, тобто Грузію. Його ж брат Сирчан лишився кочувати в донських степах. І коли помер Володимир, Сирчан послав свого співця Ора до Отрока, щоб той закликав брата повернутися в землю половецьку. «Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії, – напучував посланця Сирчан. – А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Далі розповідається така історія: «Той же не схотів [ні] вернутися, ні послухати. І дав [Ор] йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою»¹²⁹.

Наведена літописна розповідь отримала художні інтерпретації в українському письменстві. Зокрема, в 1899 р. Микола Вороний (1871—1938) написав поему «Євшан-зілля», яка була закликом шанувати рідну землю¹³⁰.

З 1987-го по 1990 рік у Львові виходив самвидавний машинописний альманах «Євшан-зілля», помітну роль у виданні якого відіграла родина Ігоря та Ірини Калинців. Було п’ять випусків цього видання. Шостий не з’явився з технічних причин. У 1993 р. вийшов масовим накладом Сьомий випуск. Однак далі альманах не друкувався¹³¹. Таким чином давня половецька легенда ніби «ожила» в українській культурі.

Наведені вище факти дають підстави вважати, що половці відіграли помітну роль в етногенезі українців. Інша річ, що ця роль так і не вивчена й не осмислена. При цьому таке осмислення – не кабінетний інтерес учених-істориків чи етнографів. Це осмислення є для нас актуальним. Адже Україна й досі розділена (передусім ментально) на «схід» і «захід». Причому це розділення майже накладається на межу між колишніми землеробськими й, відповідно, слов’янськими регіонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половці. Звісно, це розділення не варто абсолютизувати – але не варто його й недооцінювати. Ще з княжих часів, як уже говорилося, склалася своєрідна конфедерація русів та половців. І ця конфедерація, зазнавши різних трансформацій протягом віків, стала основою для українського етносу, а потім – новочасної нації. Руси-слов’яни створили симбіоз з тюрками-половцями. І це колосальний досвід, який треба цінувати, яким треба гордитися і який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати і в Золотій Орді, і в мамлюцькому Єгипті, і в другому Болгарському царстві, і в Грузії за блискучих часів царя Давида Будівельника (1073—1125), і при становленні Волоської держави – предтечі Румунії. Половці були енергійні й талановиті. Вони швидко «загорялися», могли творити чудеса. Правда, їм не вистачало організованості, бажання доводити справу до завершення. Чи не такі українці, які в останні роки зуміли здивувати світ своїми революціями, але так і не змогли завершити ці революції й скористатися їхніми результатами? Гармонізувати «східну» (енергійну та анархічну) та «західну» (консервативну, «закорінену») ментальності – це одне із головних завдань сучасної України. Тоді Україна зможе справді стати єдиною та сильною.