Чорт зна що. Запропаща душа

Василь Королів – Старий

Справжнє прізвище – Королів. Народився 4.ІІ.1879 р., в с. Ладан на Прилуччині (Чернігівщина). Закінчив Полтавську духовну семінарію, де навчався із Симоном Петлюрою, та 1902 р. Харківський ветеринарний інститут. Виступав як публіцист. 1906 р. був арештований царською владою. Один з організаторів київського видавництва «Час». 1919 р. виїхав до Чехословаччини, пізніше викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах під Прагою. Друкував статті і нариси в пресі початку ХХ ст.

Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (1920). Усі історії про чортів походять зі збірника оповідань за фольклорними мотивами «Нечиста сила» (1923). Залишив серію малюнків природи й побуту Закарпаття.

Помер 11.XII.1943 р. у м. Мельник в Чехії.

Дідько

– Гу-гу-гу!.. Ого-го!.. Ха-ха-ха!.. – залунало по лісі тихої літньої ночі.

Дві подорожні баби, що йшли на прощу й запізнилися завидна дійти до села, злякано перехрестились, їм стало моторошно, хоча вони й гадали, що то закричав пугач.

Але ж всі лісові створіння добре знали, що то гукає Дідько Гепатий, який кожної п’ятниці прибігав у ліс з сусіднього великого болота, щоб трохи побавитися в гурті іншої Невидимої Сили. Любив він пожартувати, посміятися, злякати людину чи поглузувати з неї. Коли ж починав оповідати, то всі тільки головами крутили. А старий статечний Лісовик, що увесь час нюхав замість тютюну порохню, потихеньку нахилявся до свого товариша Водяника, непомітно підморгував сивою бровою й примовляв:

– Слухай, слухай! Бреше Бісів син, мов шовком шиє!..

Водяник задоволено кректав, як жаба-ропуха, спльовував через губу й смоктав далі свою люлечку з очеретяним цибухом.

А тим часом Дідько дуже мало брехав. Був він тільки великий хвалько, за що його батько Біс розгнівався на нього й послав у болото. Але ж перед тим Дідько багато бачив на своєму віку. Ви ж бо самі знаєте, що Дідько ніколи не сидить довго на одному місці, а через якийсь час має призначення кудись-інде, де й змінює своє наймення.

На Вкраїну Дідько Гепатий прийшов недавно. Спочатку він довший час сидів мовчки в своєму болоті й не заводив жодного знайомства, бо йому було соромно признатись, що його покарано. Але ж потім він надумав казати, що перебрався на якийсь час навмисне до болота, бо, мовляв, від довгого ходіння по світах придбав собі ревматизм. І нібито лікарі наказали йому грітися багном, через те, мовляв, він і сидів у болоті.

Мав він право приходити в ліс тільки раз на тиждень, у п’ятницю, та й то, коли вже зовсім поночіло. Повертатися ж додому повинен був раніше, ніж починали співати півні. Така вже йому була кара. Ця кара була для нього дуже тяжка, бо нічого він так не любив, як веселе товариство, де б можна було поговорити, пожартувати, а часом встругнути й гопака…

Тут його ще зовсім мало знали, а через те з великою цікавістю слухали його оповідання. А Дідько, як те й звичайно буває, перед новими людьми розповідав насамперед про те, що йому траплялося найдивовижнішого в житті. Умів він розповідати гладко, мов з книги вичитувати. А як знав він ще й кількох мов та перечитав чимало різних книжок, написаних людьми, то отож таким хуторянам, як Лісовик, Мавки, Хухи, що майже все своє життя сидять в одному насидженому місці, пригоди та оповідання Дідькові часто видавалися зовсім неймовірними й неможливими.

Однак всі дуже раділи, коли він приходив до них на п’ятничні бесіди. Особливо мала Хушва, що поза своїм ліском, прірвою чи ланом нічого не бачила, любила послухати його оповідань й поважала його за казки…

І тепер, зачувши його голосний вигук з викрутасами, вся лісова Невидима Сила поспішала до дворища старого Лісовика, який саме нещодавно перебрався на нове місце – в дупло старого дуба над річкою, на кручі.

Була темно-синя оксамитова ніч. Зорі блимали й переливалися різнокольоровим світлом. В темній річці відбивався молодий місяць, неначе плавав у міцному чаї жовтий шматочок цитрини. По білому піску послалися такі чорні тіні, немов хтось порозливав атрамент на папері. У річці кумкали жаби, а десь далеко на луках два деркачі пиляли дошку: дррр-дррр, дррр-дррр…

– Ак-хи! Добривечір! Го-го-го! – знову гукнув Дідько, побачивши, що на кручі вже сиділо чимале товариство.

– Здоров, здоров, пане-товаришу!.. – привітав його бородатий Лісовик.

– Живенькі, здоровенькі? – запитав Дідько.

– Аякже, аякже! – відказав йому Водяник, потираючи собі лисину. – Милости просимо, брате Лопотите! Сідай та розповідай, що там чути по ваших багновиськах?!

– Та що ж по багновиськах? Сидимо та старі кістки гоїмо! – почав Дідько, обмахуючись своєю волохатою лапою від комарів. – Маємо таких самих кусючок, як і ви тут. Просто поїдом їсть Нечиста Сила! А цікавого, пани-браття, нема в нас нічого. Хіба що вчора трохи посміявся, як один міський панич прийшов до нас печерувати раки та й булькнув у болото головою. От, братця, бульби дув, незгірш, як наші ропухи! Я навмисне не хотів його одразу рятувати. Думаю, нехай паничик трошки посьорбає нашої кави! А тільки вже тоді, як у нього очі почали лізти з лоба, підставив йому корча й випхав на берег. От шкода, що ви не бачили, яка то була тютя з полив’яним носом! Неначе з мазниці паничик виліз! Ха-ха-ха! Хо-хо!..

– Подібне нам не раз траплялося бачити! – поважно відповів Водяник.

– Ти б щось розказав цікавого, заграничного!.. Може, щось згадаєш з того вашого Бруквину, чи як там ти його звеш?..

– Та не Бруквин, а Брокен, хуторянине! Ти ніколи жодного чужоземного слова затямити не годен! Брокен – то є найзнаменитіша гранітна гора на увесь світ, не то що на саму тільки Німеччину. Туди, братця, вночі під перше травня злітається Невидима Сила зо всього світу святкувати Вальпургієву ніч… А ти – Бруквин! Наче там брукву садять… Сказати б так, – наш Рим! – гордовито відповів Дідько й підкрутив угору свої вуса, як звик це робити там, на німецький штиб…

– Ну, та вже добре, добре! Розповідай краще! – ніяково промимрив Водяник й пустив туману з своєї очеретяної люльки.

– Так слухайте!..

Всі присунулись ближче. З води виткнулося дві заквітчаних Русалчині голови. Мавка схилилася на плече свого тата Лісовика, а малі Хухи від задоволення аж терли лапки й щільненько тулилися одна до одної. Жартівливий Перелесник розправив своє жовтогаряче, мов жар, волосся, підстрибнув, як молодий цап, й раптом сів біля ніг оповідача.

– Я розповім вам про те, як одного разу я бився з лицарем на герці, тобто на турнірі…

Було те вже давненько. Коли б не помилитися, то буде так з тисячу чи трохи більше людських років перед цим. Я ще почував себе молодим жевжиком, а моя неня – Відьма, що раніш була в Азії, саме перейшла тоді до Європи. Оселилися ми тоді біля того міста – Аахена, що й тепер є досить великим німецьким містом, а тоді було столицею, королівським містом тобто. А був тоді німецьким королем… чи то пак! – власне, не німецьким, бо ще тоді не було Німеччини, а жили там такі здоровецькі лобуряки на наймення франки та сікамбри, – так-от, кажу, був тоді їхнім королем Карл. Ще його потім люди прозивали Великим, але – на мою думку! – прозвали зовсім дурно. Нічого великого він не зробив, як і всі інші королі та царі, між нами кажучи… Робили за нього інші, а між ними – й я. Та хоч і не був той Карл дуже мудрим, але ж зарізяка був здоровецький, митець був битись!..

Так-от, коли не бувало війни чи якогось там походу, з’їздилися туди, до Аахена, багато лицарів на турніри… А я собі заслужив лицарство так.

Хоча й забіяка був той король Карл, але ж хтось сказав йому розумну думку, що людям треба не бійки, а спокою, не кулаків, а розуму…

– Аякже, аякже! – промовив Водяник.

– То правда! – підтакнув Лісовик.

– Ну, добре. Так-от і надумав той король вигадати граматику, тобто, виходить, німецьку, – продовжував Дідько. – А я вже й тоді був добре грамотний, бо ж таки у азіатів дечого підучився. Та й взагалі я був парубійко жвавий та бравий…

При тих хвастовитих словах Водяник пихнув своєю люлечкою так, що знову покотив туман по всій долині, а старий Лісовик голосно нюхнув, аж закашлявся. Русалки ж майже вилізли на берег з цікавости.

– Так отож, кажу, був я парубчина моторний та завзятий…

– Та чули вже. Що ж далі? – нетерпляче закректав Водяник.

– Еге-ге, що ж бо далі? – не стерпів і собі Лісовик.

– Ну, так-от й загадав мені тато Біс, щоб узявся я Карлові допомагати з тією граматикою. Не дуже, признаться, мені й кортіло до тієї вчености мішатися, ну, та що вже маєш робити?! Велено – мусиш слухати!..

Прийшов я до палацу, немовби захожий чернець. Враз почав і по-перському, й по-турецькому… Одне слово, сподобався я он як королю! А вже біля тої його граматики упрівало двоє вчених, один, здається, був Алькціон, а другий – Егінгард. Ну, звісно, король в одну душу, щоб і я йшов тую граматику з ними укладати. Самі ж ви, панове мої, добре знаєте, що нема нічого в світі нуднішого, як граматика, а тим паче – німецька. Отож і не диво, що за короткий час так мені тая праця остобісіла, що просто хоч з мосту та в воду! А сидіти мушу! От, щоб принаймні не заснути, й почав я всякі фіґлі-міглі витворяти. То вигадаю їм таке слово, що язиком його не викрутиш, а як писати – то на пів версти вистачить. А вони його зараз записують! То почав їм всякі нові слова вигадувати. Сидить той король, замислиться, а я йому над саме вухо як гавкну! А він тоді: а чи не написати б нам «гунд» – собака? А ті враз пишуть! А я тоді як закумкаю «бре-ке-ке-кекс!» А вони до мене:

– Що то буде?

– Водяник, кажу, буде! Хіба ж ви самі не знаєте?

Вони й знову пишуть…

Водяник зареготав:

– Аякже, аякже! Це добре, що ти й про мене згадав! – промовив він задоволено.

– Звісно, така праця – мені забавка, – продовжував Гепатий. – Однак бере мене нудьга. От і надумав я таке: тільки ото ми посідаємо укладати ту граматику, тільки король та мої вчені понадимаються, як сови, а я на них і напущу сон. Дивись, вони один по одному тільки луп-луп очима та й хропуть. А одного разу так я навмисне підставив каламаря королю під саме обличчя. Так він, як заснув, то й впав просто носом у той каламар, а була то таки добряча посудина з атраментом, королівська! Так він бульби дме, аж шкварчить! А було це, як тепер пам’ятаю, саме на його іменини, 28-го січня. Отож, як прокинувся він та очунявся, то, хто його по тому не побачить чорного, як Мурина, то аж лягають зі сміху. А вже особливо допікала за те його мати, Берта Довгонога! Отож і стала та граматика така, що й досі хто її береться вчити, не може над нею не заснути. Не диво ж, що навіть сам той король Карл, скільки я його носом в каламар не товкмачив, до самісінької смерті не навчився грамотно писати!..

Ну, так ото, як він засне, то я швидше з хати. В сінях зміню свій вигляд на якогось там пажа, та – до бабинця!.. Там тоді – смішки та веселощі…

Й полюбився я дуже самій королеві.

– Чого тільки, – каже, – схочеш, все для тебе зроблю, говорить!

Бо ж таки чоловік у неї був під черевиком: в усьому її слухався. Звісно, мені нічого від неї не треба, бо я й сам зроблю, що захочу. Однак намовив я її для жарту, щоб примусила вона короля дати тому ченцеві, що над граматикою пріє, – тобто, виходить – мені! – звання барона. Карл спочатку кочевряжився, але ж вона як насіла на нього – мусив послухати. От стали мене величати бароном, почали кликати на всякі бенкети, одне слово, туди, куди б ченцеві не слід було… Але що ж я можу чинити проти волі королівської?! От було сміху!.. Далі захотів я знову, щоб зробили мене членом наукової академії. Бо ж, самі розумієте, я їм науку роблю! Зробили. Але я на тому не заспокоївся. Захотів ще бути єпископом й сам тепер не згадаю нащо, тобто, по-тутешньому кажучи, архієреєм…

Всі слухачі аж затрусилися зі сміху.

– Ні, це вже не смішки! – говорив далі сумним голосом Дідько. – За це вже мені тато встругнули моркви… Трохи навіть вуха боліли… Одне слово, мало-мало мене не вигнали з тої сторони… А мені таки там добре велося. Зажив я слави ученої, зазнав і розкошів королівських…

– Ну, а як же ж герць з лицарями? – запитав Водяник.

– А! Герць? Так, так! Я ж про герць мав розповідати!.. Так почекайте ж. Ото як зірвалося у мене з єпископством й висвятили мене тато по-своєму, то й знов я взявся до тієї граматики. А як трошки попереднє забулося, й був саме один турнір лицарський, я й надумав: а чи не встругнути б їм якоїсь такої штуки, щоб вони всі й вуха розвісили? От поз’їздилися лицарі на бій, а було умовлено, хто всіх переможе, за того віддасть король свою доньку. Подивився я на себе в люстро: чим не молодець? Ставний, стрункий, вус чорний, брови на шнурочку!.. Чом би мені не бути королівським зятем?.. Тоді я швиденько…

Десь далеко в селі хрипким голосом закукурікав півень. Дідько затремтів, схопився, мов обпечений, і, не сказавши навіть «на добраніч», дременув до свого багновиська.

Зайво йому гукало все товариство, що то якийсь молодий півник спросонку закричав не до речі. Дідько біг так, що тільки п’ятки вилискувались, аж залопотіло!

– Еге! Видко лицаря по п’ятах! Лопотить! – зареготав Лісовик.

– Аякже, аякже! Мабуть, добре пам’ятає татову морковку! – підтакнув і Водяник.

Тільки аж в другу п’ятницю докінчив своє оповідання Дідько Гепатий.

Коли і ви хочете його знати, то запитайте вашого дідуся: він чув його не раз. А коли говоритиме, що забув, то просіть дужче, аж поки таки не розкаже…

Чорт-помічник

Добрий чорт? І таке буває. У народних казках на цю тему зустрічаємо багато сюжетів. Не диво, що майже усі твори цього розділу – літературні опрацювання народних переказів. Чорт не тільки може стати наймитом і вірно служити своєму господареві, але й робити подарунки, як у творах Івана Наумовича та Сильвестра Яричевського. Правда, є і винятки. Хоча твір Михайла Андрелли і розповідає про те, як чорт найнявся служити в монастир, але робить він це із підступною метою: породити чвари серед ченців і розвалити монастир. Але цей виняток якраз і не належить до українського фольклору, а запозичений із західноєвропейської літератури.

Левко Боровиковський у своїй байці заперечує, що чорт може стати добрим: «Хоч вовк линяє, Та норов не переміняє». А Микола Голобородько розповідає про чорта, який не тільки дає поради, а є навіть щирим українським патріотом. От до такого ще народна уява не додумувалася. А вже чортів Василя Королева – хоч до серця тули.

Михайло Андрелла

Михайло Андрелла (Оросвигівський) народився в 1637 р. або 1639 р. у селі Росвигово (Оросвигово), яке є тепер передмістям Мукачева на Закарпатті. Богословську освіту здобував у Відні, Братиславі і Трнаві, звідки вернувся в рідний край уніатським священиком. У 1669 р. він пориває з «проклятою тщетною унією чужою» та стає палким проповідником православ’я. Зазнав переслідувань і катувань з боку світських та духовних владик, які заборонили йому попувати. Однак Андрелла обійшов майже всі села та містечка Закарпаття, агітуючи проти Ватикану та католицизму.

Помер 1710 р. у селі Іза, Хустського району.

М. Андрелла написав кілька полемічних творів, з яких збереглися лише «Логос» і «Оборона вірному человіку». Повністю ці твори опублікував О. Петров під назвою «Духовно-полемические сочинения иерея Михайла Оросвиговского Андреллы против католичества и унии. Тексты», Прага, 1932, звідки ми й подаємо уривок.

Історія о сатані на ім’я Найда

Чоловік оден, богобойне життя ведучи, іже (що) ніколи тварини не вдарив, а не тільки чоловіка, аніже птиці, ані пса, якось зустрів на дорозі невеличкого пташка, який хоч і мав крила, але не літав і скидався на молоде курча. У той час грім вдарив, і великий дощ упав. Чоловік, побачивши пташка малого дуже мокрого від дощу, пожалів його. А той людським голосом просить його помогти, аби не лишив гинути під дощем, а щоби сховав під свою одежу.

– Якщо мене порятуєш, – рече, – то не пошкодуєш, нагороду тобі дам.

Поневаж (оскільки) він чоловіком милосердним був, то взяв, приніс до хати своєї і рече жоні своїй:

– Корміте сього пташка. Назвемо го Найдою.

Жона рече мужеві:

– А чим же він кормиться?

Рече пташок:

– Просяну кашку, просо товчіте, мені любо ястіє таковеє.

Згодом перемінилося потятко (пташенятко) тоє на людину і служило тому чоловіку много літ. Всякоє діло і ручноє ремесло роблячи. Він і возом їздив, і воли пас, оберігаючи від дикого звіра і таке інше, тілько «Отче наш» і молитви святії нікому не проказував, хоча й письменним знахуром був.

Чоловік той, котрий його порятував, думав собі, же ангела в подобі пташковім на дорозі знайшов, іже гласом людським промовляє, кашу їсть без масти, пісную страву тільки вживає^[7].

А треба сказати, що той блаженний чоловік мав звичай пожертви на монастир складати, помагати ченцям у потребі, хліб возом своїм привозити їм та й жебракам давав усе, що попросять. Єдного року много ся в него уродило проса, ячменю, жита і пшениці. Той слуга разом із ґаздою, багато добра маючи, приїхали до граду Божого, у монастир, та привезли зерно.

А гди віддали збіжа все, ігуменові сподобався той слуга та й почав він ґазді скаржитися, же не можуть дістати доброго прислужника для своїх монастирських послуг.

– Просимо добродія нашого, аби дістав ваша милость слугу нам.

Чоловік спитав Найду:

– Слуго, ачей би ти, мій милий знайдений, служити схотів калугерам (чорноризцям) сим, святим чесним главам.

Він же тому тільки рад був, пообіцявся зостатися в монастирі, і так ґазду лишив і став монастирським колотником служити.

Єдного літа скудно було в монастирі. Отці мусили оставити молитви і церков святую, а поволочися у мирськії селенія. Той слуга іншу раду їм дав:

– Підіте до пана, у котрого суть великії гумна (стодоли), і стоги стоять, і попросіте собі. А коли не схоче вам, Бога ради, спомочи (помогти), то ви ся розмовте.

І навчив їх, що мають казати. Прийшли вони до пана, котрий мав величезні стоги і кажуть:

– Заложімося, пане, же такого нема у тебе стога, аби ми його двома волами у наш монастир не привезли б. Двома волами із усею соломою цілий стіг твій завеземо. Чи віриш у це?

Пан відповідає:

– Не видиться (не уявляю), і не вірую, бо стоги мої суть не малії, а великії. Отож, як не візьмете стога двома волами, то всі воли ваші стануть моїми, а як візьмете – то стіг ваш.

Вдарили по руках. Монастирський служка впряг до воза два волики, і ту прийшло му на поміч диявольське військо невидиме, обхопили ста ланцами (ланцюгами) вони щонайбільший стожище та й доставили до монастирського фільварку.

Служить їм птах Найда далі, ченці раді йому, бо він добрий слуга. Але раз він їм каже:

– Правду, ви неразумнії єсте: «вино мішаєте з водою», як рече пророк. Паче же (тим більше, що) пророком був дух Бога.

Досі звичай мали монахи випивати по одній чаші вина, змішавши з водою, аби не сп’яніти. Найда навчив їх пити вино без мішання води до п’янства.

А то якось побачили, що він із лісу почав зносити всяк день костелі (дрючки). Звідуються у нього:

– Нащо ті рогатини? Чому дерева ти у монастирі спориш (нагромаджуєш)? Котрому лиху в церкві зарадити хочете?

Відказав їм:

– Перш за все самим вам то ся знадобит, коли ви, монахи, п’янії порвете битися. Кровопролитія сподіваюся межи калугерами і попами, великого п’янства. А друге, нерозумно ви мислите. Та ж як прийдуть у монастир розбійники, аби відібрати ваш маєток, то ви костелями ся вооружіте.

І так сталося, що тії чорноризці ся впили, і покирвавилися, і потовклися за радою сатани Найди. Аж тоді лиш домислилися, же єст то сатанинська справа. І зібравшися на собор, всі разом осудили єго огневі предати, аби спалити чорта. Але він, лакомця хитрий і своєю мудростю не дурняковатий, почне ся в них просити і мовити:

– Я вам служив, як міг, і від пана привіз пшеничний стіг, коли вам не було що їсти. Прошу вас, спомніте ж, а не предайте до вогню. Звольте водою м’я загубити – втопити.

А вони не знали, чого він хоче насправді. Отож просьбу його монахи сповнили, спитавши:

– Де тя маємо у воду веречи (кинути), в котрому хуторі?

І відповів:

– Везіте у град (місто) і з мосту м’я верзіть (скиньте).

І вони го послухали, а зробили тоє дурнійшоє діло. І відтоді хто б не ішов тим мостом, а чорт із болота ся вихопит горі (вискочить догори) і наполохає. Та так, що цілі вози і немало добра людського, і самі люди не раз топилися. За якийсь час мусив град зостатися пустинею без людей, а чорт став панувати в ньому.

Ганна Барвінок

Справжнє прізвище – Олександра Білозерська-Куліш. Народилася 23.IV.1828 р. на хуторі Мотронівка біля Борзни на Чернігівщині. Вчилася в приватних пансіонах. Підтримувала дружні контакти з Т. Шевченком, залишила про нього спогади. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства виїхала до Тули, куди був засланий її чоловік П. Куліш, з 1854 р. жила в Петербурзі, а з 1883 р. оселилася в Мотронівці. Літературну діяльність почала 1858 р., перші твори опублікувала в альманасі «Хата» і журналі «Основа», згодом друкувалася в «Киевской старине», альманахах «Руська хата», «Рада», «Перший вінок», «Наша доля». Померла 23.VI (6.VII) 1911 р. на хуторі Мотронівка.

Барвінок орієнтувалася на «стенографічне» змалювання селян і побуту, добре знала сільські звичаї і фольклор, записала чимало народних пісень, створила на їхній основі ряд оповідань.

На тему чортів написала кілька казок, зокрема «Казку про орла, про чорта і про чортову дочку». Казка «Чорт у крепацтві» публікується за виданням: Ганна Барвінок. Оповідання з народних уст. К., 1902.