Диктатор

– Щоб ці придурки не зіпсували операцію. Хто ж їх знає, мусульман.

Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’юті б’є Лейла по вухах, і мільйони зірок затьмарюють його п’яну свідомість.

– Ніколи більше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зігріти, а може і спалити, – каже Майкл С’юті.

– Хто ви в біса такий? – питає Томас Лейл, і страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого організму.

Сараєво живе в блокаді сербської армії. Щодня працює артилерія та снайпери. Щодня гинуть старі, жінки, діти. С’юті та Лейл користуються прикриттям місії ООН. Під носом сербів вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбіцій.

– Мусульмани чи християни, не має значення, – відповідає Томас. – Усі вони покидьки. Нам своє робити.

«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думає С’юті, і десь поруч з їхнім будинком лунає вибух чергового снаряда.

Вони їдуть вулицями нічного Нью-Йорку. Томас ніяк не може зрозуміти, в яку халепу він вляпався цього разу. У незнайомці живе впевненість. У кожному його слові, кожному русі та клята впевненість! Він розглядає Лейла і не квапиться продовжувати діалог. Майкл С’юті вичікує. Чергове питання має задати Томас. І, врешті-решт, він це робить.

– Що вам потрібно від мене? – приречено питає Лейл, і на вустах С’юті народжується задоволена по-смішка.

– Твій розум і твоє бажання служити своїй країні, – відповідає агент ЦРУ новому підопічному.

– На них точно не вийдуть? – питає С’юті, коли за вікном лунає чергова серія пострілів.

– На мертвих можна вийти, але ось запитати їх нема про що. Мертві завжди вперто демонструють схильність мовчати.

– Коли це ти став таким циніком, Томасе?

– Того ранку, як протверезів остаточно і зрозумів, що ви не випадково трапилися у моєму молодому житті.

Вони знаходяться у незнайомій Томасу квартирі десь на Мангеттені. Похмурий ранок не додає настрою. Лейлу кортить випити, але присутність С’юті перекреслює будь-яку надію на холодне пиво та міцний віскі.

– Гаразд, Томасе! Розкажи мені про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’юті і сідає у крісло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповідь рекрутованого ним агента.

Увечері Томас Лейл йде до центру Сараєва, туди, де ринок Маркале. Ще з часів Середньовіччя сюди з’їжджаються торговці з усіх Балкан. Сьогодні тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканці міста. Про це відомо Томасу Лейлу і Майклу С’юті. А також трьом мусульманам, які мають виконати заплановане.

Томас підіймає голову і вдивляється у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими літерами, а над ним – герб. Чотири колони при вході. Монументальність та подих історії. Пам’ять про давно зниклу імперію, яка залишила по собі поодинокі нагадування.

– Так має бути, – говорить Томас Лейл вголос і починає неквапний рух назад.

Він довго розповідає С’юті про себе. З кожним новим словом Томас відчуває полегшення, щось незвідане і цікаве народжується у ньому. Лейл ніяк не може збагнути, чому так щиро сповідується перед людиною, яку знає лише декілька годин.

– А що твій батько? – між тим питає Майкл С’юті.

– Хто такий батько, містере С’юті? Я не знаю, як це, – відповідає Томас Лейл і розуміє, що відтепер у нього дійсно з’явився батько.

Томас рівно дихає уві сні. Йому нічого не сниться, не докучають жахи, не приходять видіння мертвих і живих. Більше року він вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики і національних інтересів США. Він забув усе те, що читав у книгах романтиків і ідеалістів. Відтепер його руки та очі все частіше торкалися творів Макіавеллі, Черчилля та Аллена Даллеса^[9]. Поволі С’юті відкриває йому новий світ, де все вирішує інтерес. Тому Томас і спить спокійно, бо у тому стражденному місті його батьківщина має свій інтерес і його задача зробити так, аби Вашинґтон мав офіційний привід для вторгнення.

«Те що не можна перемогти, потрібно очолити», – вчить його С’юті, який спить поруч, у сусідній кімнаті, а десь за вікнами їхньої квартири чутно поодинокі постріли, що переплітаються зі скавчанням собак.

– Дещицею ціаністого калію, кинутого у колодязь, можна отруїти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мільйони. Так казав Рейнгард Гелен^[10]. Запам’ятай це, синку, адже віднині для тебе будуть стерті кордони моралі та аморальності. Ми керуємося виключно потребою і інтересами нашої держави, – каже йому Майкл С’юті за два тижні після їхнього знайомства, коли вони приступають до інтенсивного та виснажливого курсу навчання.

Старий агент ЦРУ тримає слово перед другом і робить з його племінника ідеального оперативника-нелегала.

Коли лунає перший вибух, Майкл С’юті знаходиться неподалік Маркале, але стоїть так, аби страхуватися від осколків міни. Томас стоїть на горі і спостерігає за мусульманами, які стріляють з міномета. В його руках снайперська гвинтівка М25. Він дивиться у приціл. В нього ще є час. Раптом мусульмани роблять нові вистріли з мінометів. Лейл нараховує чотири. Про це вони не домовлялись. І тоді він стріляє. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл підходить до їхніх трупів, обнишпорює кишені, виймає з них усе, підбирає міномет і йде собі геть, повертається до міста, де щойно загинули невинні люди, а інші були важко поранені.

– В мене нема совісті! Моя совість зветься Адольф Гітлер! – кричить у своїй кімнаті Томас Лейл слова Германа Герінґа^[11] і вперше з дня їхнього знайомства Майкл С’юті дозволяє йому напитися.

За два дні після вибухів у Сараєві починається перша широкомасштабна військова операція в історії НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснією. США досягають своєї мети і за два тижні після початку операції боснійські серби погоджується на умови НАТО. Історія котиться далі, а з нею світом котяться ті двоє – Майкл С’юті і Томас Лейл – вправні лицарі своєї брудної справи.

2013 рік

Коли йому сильно кортіло жінки, він брав планшет, включав порносайт і задовольняв свої чоловічі потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навіть на повію, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою українкою. Сказати чесно, він міг собі дозволити жінку. Але після ночі кохання йому б довелося її вбити. А він не хотів зайвих жертв, адже мертві були попереду. Вони виднілися йому крізь час, майоріли своєю трагедію в його снах, входили холодом у його розум. Він знав, що нова українська революція не буде схожою на попередню. Професійний досвід не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава і несправедлива бійня, в якій він, агент ЦРУ, теж відіграє свою роль. Проте яку саме, він ще не знав.

До Києва йшов холод. За місяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим більше чужу зиму. Навіть не європейську, а пострадянську, з густим снігом і холодними стінами його квартири, з суцільними згустками багнюки під ногами й непривітними, сірими від втоми і червоними від горілки та морозу обличчями навкруги.

На початку листопада він змінив квартиру і виходив з неї раз на тиждень, аби поповнити провіант. Очікування – невід’ємна складова нав’язаної Майклом С’юті професії, подобалася Томасу найбільше. Адже в хвилини спокою він мав змогу залишатись наодинці зі своїми думками, поринати у ті світи, в яких йому ніколи не жити, обирати собі шлях, яким він ніколи вже не піде, кохати саме тих жінок та уявляти їх із собою поруч, з якими він ніколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична історія, кожне комедійне дійство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцільною трагедією. Він не мав сили над своїм життям, не був господарем власної долі, не належав самому собі, адже ось вже як двадцять років за нього усе вирішували інші.

Спочатку, коли він тільки-но вбив перших у своєму житті мусульман під Сараєвом, його бентежила думка про майбутнє. З роками жертви множились, повалених урядів ставало більше, розбитих доль та понівечених життів – тим паче. І думка про майбутнє бігла собі геть незнаними та байдужими для нього стежками, лізла в чужі голови, аби бентежити інших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.

Томас Лейл навчився абстрагуватися від людського горя. Він зневажав чужі сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати нові завдання. Так було легше не збожеволіти, не зламатися, як це свого часу зробив його рідний дядько.

– Бідолашний Френк. Я був упевнений у ньому навіть більше, ніж в собі. Життя доволі цікава річ. Ніколи не знаєш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’юті, а більше за двадцять років їхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.

Тим часом Україна готувалася до Європи.

Дивна річ вийшла з Віктором Януковичем. Типове породження дикого капіталізму, без належної освіти, без інтелекту, без жадоби до знань, навіть не російської, а суто радянської ментальності, вело Україну до Європи. Так думав натовп, але одиниці знали, як усе було насправді. Без ідеї про необхідність підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС неможливо було запалити іскру народного гніву.

Проте, як відомо, у будь-якій революції народний гнів – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед і має свої власні плани на правління країною. Це розумів Томас Лейл. Це розумів Майкл С’юті. І це прекрасно розуміли, загалом, у Вашинґтоні. Але на біду українського народу таку істину також усвідомлювали і в Кремлі. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той східний брат, який був гіршим за лютого ворога, активно готувався до війни.

– Ми відслідковували їхні дії, починаючи з 2005 року. Путін не та людина, яка пробачає обрáзи. Але він не йде у чесний двобій. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путін діє іншими методами. Більш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Він не б’є сильного або ж рівного собі. Він завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жінок і старих, а вже потім почне стріляти. Проте у нього завжди першим буде летіти слово, а вже потім куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росією, – казав своєму учневі Майкл С’юті.

І Томас вірив вчителю. Не міг він йому не вірити, бо добре знав історію тієї дикої країни, якій випало бути одвічним суперником його батьківщини на світовій арені.

– Що ж, – сказав собі Томас Лейл, – клопіт – значить клопіт. Звичний стан нашого буття. Спокій робить нас дурними й ледачими. Спокій вбиває, не дає зосередитись і аналізувати, думати й діяти. Спокійні люди схильні до деградації. Мені ж судилося народитися іншим. Не таким, як усі. Не таким, аби бути пасивним спостерігачем. Мама завжди хотіла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, мені й не жити на цьому світі?

Він часто думав, звідки в нього ця схильність до пияцтва, емоцій, авантюризму та помилок. Він ніяк не міг збагнути, чому саме він, а не діти дядька Френка, які стали доволі успішними, проте залишалися сірими й аморфними. В ньому ж було і чорне, і біле. Але ніколи у Томасі Лейлі не було цього ненависного сірого. І коли б він про це не думав, в його свідомості виникало тільки одне слово. Батько. Той самий батько, якого він ніколи не знав.

З роками він почав розуміти матір. Він усвідомив її небажання відповідати на питання про батька. Скоріш за все у той період, коли вона завагітніла, в неї було декілька чоловіків. Саме тому вона не могла дати чесної відповіді. Перш за все самій собі.

– Але ж вона не могла не зрозуміти, на кого я подібний! – картав він матір за її мовчання.

І знову, перебуваючи в Україні, напередодні тих подій, що навічно увійшли в історію як Революція гідності, Томас Лейл думав про свого батька.

Яким він був? Чим займався? З якої родини походив? Які мав хобі та інтереси? Чи пив він або ж полюбляв спорт? Як врешті-решт склалася його доля після того, коли він покинув вагітну матір Томаса? Та й чи взагалі втікав він?..

Іноді батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий і п’яний, а бувало худий, наче тріска, але завжди з розмитим обличчям.

Ось і у Києві він почав йому снитися. І чим ближче було до підписання Угоди про асоціацію, тим частіше незнаний ніколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно і холодно. Він прокидався і довго лежав, дивлячись у темну стелю київської квартири, яка знала багато хазяїв, але ніколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому він був подібний до свого вимушеного помешкання у далекій від його батьківщини Україні.

Він не вийшов з тієї квартири на ранок, коли стало відомо про побиття студентів на Майдані. Залишався він у своєму помешканні і першого грудня, коли відбулася сутичка та бійки на Банковій. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулиці Грушевського, коли було вбито перших героїв Небесної сотні, йому подзвонив Майкл С’юті.

– Тепер твій час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобі стріляти, – спокійним голосом мовив його шеф, і Томас Лейл зрозумів, яку роль має відіграти у тій українській революції.

2011 рік

Уперше ім’я Усами бен Ладена Томас Лейл чує 1996 року, коли той видає фетву про оголошення війни США. Вдруге це ім’я з’являється знову за два роки після терактів біля посольств Сполучених Штатів у Танзанії та Кенії, жертвами яких стають сотні людей. Після подій 11 вересня 2001 року Томаса викликає Майкл С’юті і повідомляє про нове завдання.

– Ми зобов’язані знайти його. Знайти і вбити. Те, що він зробив у Нью-Йорку та Вашинґтоні, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грі, Томасе. Ресурси – необмежені. Але не думай, що це справа декількох місяців чи тижнів. Наші пошуки можуть затягнутися на роки.

Після вторгнення в Афганістан та Ірак Томас розуміє, що його шеф мав рацію, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять років. Континенти, країни, люди, етнічні меншини, різні соціальні та релігійні групи, зв’язки, мережі, підкуп, шантаж, ідейні мусульмани, прагматики і фанатики, перебіжчики і віддані воїни Аль-Каїди, нові теракти у Європі, багаторічний жах війни Афганістану та Іраку – і завжди поруч Томас Лейл. Він іде слідом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мільярдера та ворогом США № 1.

ЦРУ починає пошуки бен Ладена з кур’єрів Аль-Каїди. Саме через кур’єрів терорист номер один комунікує зі світом.

Томас Лейл знаходиться у кімнаті без вікон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул^[12]. Вони знаходяться в одній із секретних в’язниць ЦРУ, що непримітними крапками прикрасили карти Європи та Азії. Як стає відомо трішки пізніше, вони перебувають в Іраку, на території сумнозвісної в’язниці Абу-Грейб^[13].

Лейл мовчить і спостерігає за Гулом. Томас розуміє, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» і наразі Лейлу потрібно тільки закріпити успіх. Цей вишуканий вид тортур доволі ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для істинного мусульманина музика днями наповнює камеру Хасана Гула. Він сидить у клітці, в яку його запхнули американці. Приблизно о четвертій годині ранку вмикається світло, яке б’є прямісінько в очі, і починає лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур він починає кричати. Його мозок не витримує, йому здається, що ось-ось він збожеволіє. Гул б’є руками і ногами по металевих прутах клітки, але жодної реакції ззовні. Американці приходять тільки тоді, коли у відчаї він починає лупити головою об клітку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипається від суміші поту і крові.

Гула проводять до медчастини, де вправний лікар робить швидкий огляд і накладає декілька швів на бідолашну голову Хасана. Той тремтить і не розуміє, що відбувається і де він знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського і німецького порнографічного важкого року.

– Будемо розмовляти? – питає Томас Лейл.

Гул приречено дивиться на нього.

– Чого ви хочете від мене?

Губи Хасана тремтять, як і усе його нутро.

– Правди, – каже Томас Лейл і кулаком своєї правиці б’є Гула в самісіньке обличчя.

Кров ллється з носа Хасана, і він розуміє, що американець щось там зламав.

– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш мені усе, що знаєш. Мені потрібна інформація, і я її витягну з тебе, чого б мені це не вартувало. Час у мене є. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема і ніколи не буде.

Гул намагається рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить ніс. Він думає. Він вагається. Він розуміє, що цей американець не відчепиться від нього. Він вже знає, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей біль, зупинити ці тортури.

– Абу Ахмед аль-Кувейті^[14], – говорить Томас Лейл і хапає Хасана Гула за зламаний ніс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаєш про нього!

Гул верещить, наче скажена істота. Біль пронизує усі частини тіла, у вухах б’є невидимий барабан, а на голову опускається кувалда. Він радий відповісти, але не може цього зробити, бо американець ніяк не хоче відпускати його бідолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховує про себе секунди, аби кульмінація його екзекуції справила справжній, шоковий ефект.

Врешті-решт, він відпускає ніс Хасана Гула і долонями б’є йому по вухах. Гул ледве не втрачає свідомість, але Томас Лейл не дає йому цього зробити.

– Говори! – кричить він Хасану і виливає йому на голову пляшку води.

Терорист та член Аль-Каїди, а саме таким і є Хасан Гул, приходить до тями. Він готовий говорити, а там будь що буде. Він розуміє, що смерті йому не оминути. Як не від рук цього клятого американця, так від рук його братів мусульман.

«З тобою покінчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо іншого виходу в тебе наразі не існує. Ти просто не витримаєш тортур», – подумки звертається до самого себе Хасан Гул і починає говорити.

– Він з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед є довіреною особою Халіда Шейха Мохаммеда і Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де він. А потім він знову з’явився, наче нікуди і не зникав. Ніхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усі ми зрозуміли, що він зникав не просто так.

«Абу Ахмед був з цим покидьком. Він знає, де бен Ладен. Відслідковуючи кур’єра, ми вийдемо і на ворога», – каже собі Томас Лейл і йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинці з його фізичним та духовним болем.

Потім починається скандал з секретними в’язницями ЦРУ і Лейл ледве не втрапляє в халепу, коли у Вашингтоні лунають заклики покарати агентів розвідки, які були причетні до тортур. Той скандал вдається зам’яти і Лейл повністю концентрується на особі Абу Ахмеда аль-Кувейті.

Згодом американець дізнається справжнє ім’я терориста. Під цим псевдо ховається Ібрагім Саїд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долині Сват у Пакистані. Після народження двох синів батьки Ахмеда їдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слідувати прикладу своїх батьків, цікавляться ісламським фундаменталізмом, стають частиною Талібану, повертаються до долини Сват і починають працювати на бен Ладена. Ібрагім Саїд Ахмед користується довірою керівників Аль-Каїди і йому доручають доволі відповідальні та таємні завдання. Вперше його помічають у 2001 році в Тора-Бора.

Томас Лейл йде слідом за ним довгих шість років. Обмаль інформації, полювання в умовах суцільної невизначеності, нерви та емоції керівництва, відсутність дороговказів – так він і живе, вишукуючи по світу ворога номер один своєї батьківщини.

І ось у 2010 році йому усміхається фортуна. ЦРУ перехоплює розмову іншого члена Аль-Каїди і виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейті. Томас Лейл очолює групу, яка розпочинає пошуки терориста і у серпні того ж року виходить на нього. Тепер американці слідкують за аль-Кувейті і вдень, і вночі.

За декілька місяців ЦРУ розуміє, що бен Ладен переховується у Пакистані, в місті під назвою Абботтабад, що знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів від Ісламабаду.

Абу Ахмед виводить американців на будинок, де переховується бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усі під’їзди до будинки під наглядом охорони, тераса на верхньому поверсі ховається за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вілла, за своїми масштабами дуже вирізнявся на фоні сусідніх будинків.

ЦРУ починає спостереження за будинком і доходить висновку, що окрім самого аль-Кувейті та його брата там живе ще третя сім’я. Вартість будинку складає приблизно один мільйон доларів, проте аналіз фінансової історії братів, які мешкають там, не дає жодної підстави говорити про наявність відповідних коштів для будівництва такої вілли.

Окрім цього, декілька факторів насторожують американців. У будинку немає ані телефонного зв’язку, ані інтернету, а сміття спалюється на подвір’ї.

– Він там, – говорить Томас Лейл Майклу С’юті після чергового відрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейті. Жодних сумнівів. Ми мусимо взяти його саме там або ніде.

– Кому він потрібний живим? – риторичним питанням відповідає С’юті. – Ми ліквідуємо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’є ворога номер один нашої держави.

1 травня 2011 року за півгодини до півночі з авіабази, що в афганському Джелалабаді, у напрямку кордону з Пакистаном у небо піднімаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бійці спецназу групи «Team 6», серед яких і агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилітають слідом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордоні, на території Афганістану, інші два приземляються у безлюдній долині у Пакистані, очікуючи на команду. Спеціальний літак Prowler з авіаносця Carl Vinson проектує хибні мішені і глушить пакистанські радари.

За операцією спостерігає уся верхівка влади США. Барак Обама, Гілларі Клінтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять і не можуть повірити, що ось прямо на їхніх очах має закінчитися багаторічна історія пошуку Усами бен Ладена.

Операція триває недовго. Все йде не так, як про те повідомляє офіційна влада. Один з гвинтокрилів падає, і бійцям спецназу доводиться імітувати та діяти максимально швидко.

Бен Ладена вбивають двома пострілами. Одна куля пробиває груди, інша потрапляє у голову. Смерть терориста номер один наступає через півтори хвилини, що промайнуть від висадки американців на території будинку, коли він робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своєю третьою дружиною. Від американських куль гине також син бен Ладена Халід, аль-Кувейті, його брат і дружина, яку терористи використовують як живий щит.

Далі ліквідатори бен Ладена підірвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усі папери та носії даних, які знайдуть у будинку, заберуть з собою тіло ворога США номер один і на одному гвинтокрилі відлетять у напрямку Джелалабаду.

Операція з ліквідації Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.

Ніхто не дізнається прізвищ учасників операції, яких Барак Обама назве «героями без імен».

Тіло бен Ладена поховають у Аравійському морі, аби уникнути масового паломництва ісламських фундаменталістів і фанатиків до могили керівника Аль-Каїди.

– Сьогодні я можу повідомити народу Америки і всьому світу: США провели операцію, в ході якої був убитий Усама бен Ладен, лідер Аль-Каїди, терорист, відповідальний за загибель тисяч невинних чоловіків, жінок і дітей… правосуддя здійснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американської нації.

– Правосуддя здійснилося, – скаже і собі Томас Лейл, повертаючись до Вашинґтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’юті, висока державна нагорода, фінансовий гонорар, декілька днів перепочинку та нові завдання у тих куточках світу, від яких завжди тхне смородом безчинства і ні з чим незрівнянним запахом смерті.

2014 рік

О восьмій годині ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будівлі Головпоштамту. Все, що йому було потрібно знати, він вже знав. На той день влада в Україні об’явила перемир’я. Але Майдан втомився від тієї влади. Майдан вирішив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумів, що права на програш він вже просто не має.

Минуть роки, і так ніхто й не скаже напевне, хто ж тоді прийняв таке рішення. Проте були люди, які знали правду. Але кому потрібна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих ідеалістів та романтиків, цих бідолашних правдолюбців, стелилася дорога до влади зовсім інших персонажів трагічної історії нової України?

Був похмурий холодний ранок. Чорний дим підіймався над українським Майданом Незалежності. У будівлі Консерваторії засіли стрільці. Були вони і на барикадах. Але у наступ ішли ті, на чиїх головах були каски будівельників, а в руках – дерев’яні щити.

«Стріляй по “Беркуту”. Потрібна провокація. Потім можеш вистрілити у декількох майданівців. Але так, щоби куля летіли їм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутської, стріляй», – казав йому телефоном Майкл С’юті, і Томас Лейл розумів, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рішення ухвалено на найвищому рівні, і не йому, сірому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.

Він лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтівка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якої долала відстань у 1500 метрів і досягала своєї цілі. Це була російська гвинтівка нового покоління, яку почали виробляти у Москві на базі державної компанії «Промтехнології».

У приціл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих українців, розуміючи, що комусь із них вже ніколи не побачити завтрашнього дня.

Ось він узяв на приціл русяву дівчину. На вигляд їй не більше двадцяти років. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний ніс, червоні від диму та, ймовірно, безсонної ночі очі, вона ще не знає, що очікує її попереду, яким буде кінець усієї її революції, її першої революції, адже під час подій 2004 року вона ходила у четвертий клас провінційної, занедбаної школи в одному із забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточків Заходу України.

Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловіка, що стояв на перетині Хрещатику та Інститутської і дивився вгору, саме туди, де біля Жовтневого палацу зачаївся його ворог.

Чоловік той мав гарні чорні вуса, його лоб прорізали зморшки, а у погляді виднілася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловік ще не знав, як воно буде далі. Він дуже втомився за ті три місяці, що жив на Майдані. Вдома він покинув усе – сім’ю, роботу, звичний спокій монотонного, безпросвітного життя. На Майдані ж він наче народився вдруге. Чоловік зрозумів, що він здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, аніж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рік поспіль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвітів. Чоловік готовий битися, битися за своє майбутнє, за життя і справедливість для своїх дітей, за гідну роботу і чесні суди. Так само він був готовий і померти. І він помре близько одинадцятої години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бігтиме разом зі своїми побратимами.

Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиї долі навіки вкарбуються в нову українську трагедію, стануть фундаментом нової історичної пам’яті, на основі якої народжуватиметься нова українська нація.

Він лежав і не думав про це. Він концентрувався лише на своїй цілі, на виконанні поставленого перед ним завдання, на реалізації плану, що йшов до нього крізь закритий канал зв’язку з його батьківщиною.

І Томас зробив перший постріл. Потім ще один, і ще, і ще. На землю впало два правоохоронці. Після він стрельнув в українця, що ховався за деревом на Інститутській, далі – поцілив ще одного беркутівця і тут зрозумів, що стріляє не він один. Томас Лейл відчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свій оптичний приціл на дах готелю «Україна», побачив снайпера, який розглядав його у приціл. І тут Томас зрозумів, що їхні очі зустрілися. І ні він, ні той інший снайпер не вистрілили одне в одного. Вони дивилися у свої приціли, незнайомець посміхнувся, розвернувся і продовжив стріляти. Як по правоохоронцях, так і по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за півгодини їхав до аеропорту, аби по обіді приземлитися у Лондоні, звідки інший літак доставить його до серця всесвіту – Нью-Йорка.

Завдання було виконане.

Україна вступала у хаос боротьби політиків Майдану один з одним.

Україна ще не знала, чого вартуватиме їй втеча Януковича та підтримка Заходу. Але про це знали у Москві та Вашинґтоні.

Що ж, врешті-решт, ті два міста завжди вирішували свої питання на чужих територіях, бо шакали керували ними. Злі, цинічні й амбітні шакали, у яких не вистачало сміливості битися з ворогом на своїй власній землі, які не знали жалю до слабших, не вірили у справедливість, зневажали національні держави, що були меншими за них, гнали на забій сотні і тисячі людей, аби досягти своєї мети.

Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грізну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все інше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох імперій, двох протилежних ідеологій, двох несумісних укладів життя, двох антагоністичних філософій, які усвідомлювали, що для них обох цей світ занадто тісний. І кожна з тих двох держав хотіла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи іншим західну демократію і східну автократію, православну релігію і протестантську свідомість вільного світу. І якщо у Росії була виключна сила ядерної зброї й бездушної армії, то Америка могла запропонувати дещо інше. Америка могла виграти ту битву кока-колою і айфоном, своєю одвічною американською мрією, згідно з якою будь-хто має право на щастя, багатство та свободу.

Свободу, яку в усі часи перекреслювала міщанська Москва.