Записки в узголів’ї

«Те, що любо серцю»;

«Те, що породжує тривогу»;

«Те, що не можна порівнювати»;

«Те, що рідко зустрічається»;

«Те, що не має логіки»;

«Те, що гріє душу»;

«Те, що навіває смуток»;

«Те, що розкішно»;

«Те, що зачаровує своєю витонченістю»;

«Те, що немає сили стерпіти»;

«Те, що вже набридло»;

«Те, про що жалкуєш»;

«Те, що здається безкінечним»;

«Те, що чується по-особливому»;

«Те, що виглядає гірше на картині, ніж у житті»;

«Те, що виглядає на картині краще, ніж у житті»;

«Те, що проникає до самого серця»;

«Те, що виглядає огидно»;

«Те, на що жаль дивитися»;

«Те, від чого стає жарко»;

«Те, від чого стає соромно»;

«Те, що не має жодної вартості»;

«Те, від чого ніяковієш»;

«Те, що навіює нудьгу»;

«Те, що розвіює нудьгу»;

«Те, що нікуди не годиться»;

«Те, що виглядає брудним»;

«Те, що здається вульгарним»;

«Те, від чого стискається серце»;

«Те, що розчулює»;

«Те, у чому проявляється невихованість»;

«Те, що жахає»;

«Те, що набуває цінності тільки в особливі дні»;

«Те, про що хочеш дізнатися скоріше»;

«Те, що викликає тривожне нетерпіння»;

«Те, що нагадує минуле, але зараз втратило будь-яку цінність»;

«Те, що вселяє побоювання»;

«Те, що так далеко, хоча й здається так близько»;

«Те, що близько, хоча й здається таким далеким»;

«Те, що сповнене чарівності»;

«Те, що має бути великим»;

«Те, що має бути коротким»;

«Те, що личить дому»;

«Те, що породжує неспокій»;

«Те, що виглядає грубо»;

«Те, що пролітає повз»;

«Те, що людина не помічає»;

«Те, що лякає»;

«Те, що вселяє упевненість»;

«Те, що радує»;

«Те, що гідне поваги»;

«Те, що не радує»;

«Те, шо неприємно вимовляти»;

«Те, що неприємно бачити».

Перед нами постає яскрава картина «світу речей» тієї історичної доби, коли письменниця писала свій твір, речей, які постійно оточували мешканців японської столиці, якими вони щодня користувалися чи просто спостерігали. Саме вони породжували в їхніх серцях «чарівний смуток», адже принцип моно-но аваре ґрунтувався на підставі наявності у будь-яких речах, предметах, явищах природи тощо – тобто в усьому сущому – особливої привабливої і неповторної чарівності, яку не так легко розгледіти, оскільки зазвичай вона була завуальованою чи прихованою. Цей естетичний принцип японської естетики IX–XII ст. тісно пов’язаний із синтоїстською вірою в те, що кожна річ має власне божество – камі і власну душу – монотама (або моноґокоро), і, відповідно, свої особливі, неповторні якості. А «смутку» цій «чарівності» додавало буддійське розуміння недовговічності, швидкоплинності людського життя, мінливості людської долі в цьому одвічному і невмирущому світі, про які укладач поетичної антології «Кокін-вака-шю» («Збірка давніх і нових японських пісень», 805 р.) Кі-но Цураюкі у своїй відомій передмові до цієї антології писав:

* * *

 
Вишневий квіт
Бентежить нам серця…
Мабуть, тому, що він також не знає
Ні долі власної,
Ні власного кінця.
 

Тобто принцип моно-но аваре не просто пов’язувався з речами як такими, а з їхнім емоційним сприйняттям, а ще точніше – з естетичною насолодою чи відразою від їхнього сприйняття, споглядання тощо.^[10] Цей принцип прийшов на зміну панівному за історичної доби Нара (710–794) естетичному принципу макото (яп.: 真誠実 – «щирість», «правдивість») або «маґокоро» (яп.:真心 – «щиросердя», «щиросердість», «прямодушність»), і поступово культ краси, культ елегантної вишуканості охопив практично всі сфери життя тогочасного хейанського суспільства, що у свою чергу призвело до небаченого розквіту літератури. Естетикою моно-но аваре насичені тогочасні пісенні повісті (ута-моноґатарі), численні прозові твори жанру цукурі-моноґатарі, поетичні антології, твори в жанрі дзуйхіцу, щоденники (ніккі) придворних дам і відомих аристократів тощо. До речі, у зміні головних естетичних засад, на яких базувалася тогочасна культура, досить чітко простежується поступове ослаблення впливу на японську художню літературу синтоїзму і, навпаки, посилення впливу буддизму. Адже навіть у формулюванні принципу «моно-но аваре» увага акцентується спочатку на «моно» – «речах», а вже потім на «аваре» – «чарівному смутку», що породжує споглядання цих речей. Тобто в самій назві «моно-но аваре» закладена ідея переходу від матеріального світу до світу духовного, від магії речей до магії почуттів – від матеріалістичності синтоїзму до духовності буддизму, який пізніше, починаючи з кінця епохи Хейан, обумовив появу й панування в японському мистецтві та літературі нового естетичного принципу «юґен» (яп.: 幽玄 – «таємничість», «таємнича краса», «незбагненна привабливість»), втіленого насамперед у поезії та поетиці всесвітньо відомої антології «Шінкокін-вака-шю» («Нова збірка давніх і нових японських пісень», 1205 р.) з її вже суто буддійською естетикою.

Один із сучасників відомого японського художника Кацушіки Хокусая (1760–1849),^[11] коментуючи 15-томне зібрання його малюнків під назвою «Манґа», писав: «Різноманітні емоції людини – радість і злість, печаль і задоволення – легко можна виявити як у виразі обличчя людини, так і в її вчинках. Те ж саме відбувається з горами, ріками, травами, деревами, вони також мають свої особливі якості, характери. Птахи, звірі, комахи, риби – усе живе має свій власний дух» [цит. за кн.: Коломиец А. С. Манга. Сборник рисунков Хокусая. – М., 1967. – С. 128].

У цій цитаті (насамперед, у її другій частині) чітко визначено ставлення японців до навколишнього світу – світу живої і неживої природи. Саме тому, якщо йдеться про суто японський погляд на світ, словосполучення «нежива природа» слід завжди брати в лапки, оскільки для синтоїстсько-буддійського світосприйняття японців (принаймні тієї історичної доби, коли писалися «Записки в узголів’ї») «неживої» природи як такої не існувало взагалі.^[12] Як не існувало навіть чіткого поділу довколишнього світу на «світ речей» і «світ істот», що відбилося навіть у їхній мові. Адже японською мовою і слово «річ» (яп.: 物 – «річ», «предмет»; «щось», «що-небудь»), і слово «людина» (яп.: 者 – «людина», «істота», «особа»; «хтось», «хто-небудь») звучать однаково – «моно», тоді як в європейських мовах, у тому числі й українській, подібна омонімія неможлива.

Відомий китайський філософ танської доби (618–907) Лінь-цзи (? – 867), представник китайської буддійської школи чань (яп.: дзен), в одному зі своїх філософсько-релігійних трактатів писав: «О, ті, хто шукає істину!..Не дозволяйте речам заволодіти вами, піднімайтеся вище них, проходьте повз них і будьте вільними! (виділено нами. – І. Б.)» [Watts A. W. The Spirit of Zen. – N. Y., 1960. – P. 49]. Інший китайський філософ, один із засновників Сунської школи неоконфуціанства Чжан-цзи (Чжан Цзай, 1020–1077), праці якого теж були добре відомі японцям, проголошував: «Небо – мій батько. Земля – моя мати… Те, що заповнює Небо і Землю, – моє єство. Те, що панує на Небі і на Землі, – моя природа. Люди – мої брати. Речі – мої товариші (виділено нами. – І. Б.)» [цит. за кн.: Конрад Н. И. Философия китайского Возрождения (О Сунской школе) // Запад и Восток: ст. – М., 1966. – С. 216].

Саме ці дві точки зору формували ставлення японців до оточуючих їх речей протягом багатьох століть, що, безумовно, не могло не відбитися в японській класичній літературі, де «світ речей» виступає не лише як своєрідний «сценічний антураж» героїв, а в окремі історичні періоди несе також значне художньо-образне навантаження. Зрештою, у цій тривалій боротьбі двох підходів японців до довкілля – від повного ігнорування до ставлення як до «вірних товаришів» – остаточної перемоги не здобув жодний. Саме тому іноземцям, які свідомо чи підсвідомо порівнюють усе, що бачать в Японії, зі своїми звичаями, національними традиціями тощо, дуже важко об’єктивно оцінити справжнє ставлення японців до навколишнього світу речей, а тим паче розгледіти приховане дуалістичне ставлення японця до будь-якої речі незалежно від її істинної вартості (як у прямому, так і в переносному значенні цього слова). Так, відвідавши Японію, талановитий і спостережливий письменник Борис Пильняк (1894–1938) під впливом тогочасної «антиміщанської» ідеології, яка поступово стала панівною на його радянській батківщині, у своїй книзі «Коріння японського сонця» (1926) пише: «Я бачу, як японці звільнилися від речей, звільнилися від залежності перед річчю. Народ створив власну архітектуру, що визначається його побутом на землі, яка ще не охолола: грибоподібні оселі без жодного цвяха з бамбуковими стінами, коли японський будиночок зводиться за два дні, і в цьому японському будиночку немає жодної зайвої речі, взагалі немає речей у європейському розумінні речі: ні стільця, ні шафи, ні ліжка – лише хібачі,^[13] будда, пара какемоно:^[14] увесь свій скарб японець може понести на плечах».

З іншого боку, укладачі дуже цікавої збірки наукових статей російських японістів під загальною назвою «Вещь в японской культуре» Н. Г. Анаріна і О. М. Дьяконова у своїй передмові до неї пишуть: «В Японії існує особливий внутрішній взаємозв’язок між людиною та річчю. Японцям властиві тихо-чутливе сприйняття і витончена вразливість, які породжують необхідність придивлятися до речей, проникати в них. Увесь життєвий устрій японців оповитий цією чарівливою атмосферою підвищеної уваги людини до речі, навіть незначної, навіть тієї, що належить на перший погляд виключно до сфери побуту» [Вещь в японской культуре. – М., 2003. – С. 4].

Недарма відомий японський письменник Акутаґава Рюноске (1892–1927) писав: «Щоб зробити життя щасливим, треба любити повсякденні дрібниці. Відблиск хмар, шелестіння бамбука, цвірінькання горобців, обличчя перехожих – у будь-яких повсякденних дрібничках слід знаходити насолоду».

Як справедливо зазначають фахівці, японці не були б японцями, «якби не відчували за цими травами, деревами, птахами щось приховане, невидиме для простого ока, те, що вабить до них – цих дерев, трав, рівнин як до живих істот… Кожна річ гарна по-своєму, кожна має власну неповторну чарівність, будь-яка пора року і будь-яка мить схожі й несхожі між собою. Лише незавершене чи начебто незавершене таїть у собі прекрасне: одне приходить, інше відходить, одні квіти розквітають, інші опадають, – сам процес зміни одного на інше прекрасний «красою мінливості» (яп.: «муджьо-но бі»). Це означає, що все навколо живе, пульсує, як той вдих-видих, – не встигне одне зникнути, як інше вже з’являється йому на зміну. Оскільки саме життя безкінечне, і не треба йому заважати, затримувати мить» [Григорьева Т. П. Вслед за кистью // Японские дзуйхицу. – СПб., 1998. – С. 19–20].

Не слід вважати, що подібне ставлення до навколишнього світу речей є особливістю тільки японського світосприйняття, яке знайшло своє яскраве віддзеркалення лише в японській літературі. Про важливу роль предметного світу в художньому тексті писали дослідники багатьох літератур різних народів. Процитуємо: «Навіть конкретно названа деталь (сам предмет, його певна якість, стан, дія) створює чуттєвий мікрообраз (зоровий, слуховий, навіть нюховий), що формує уявлення, яке сприймається читачем; саме з такого чуттєвого мікрообразу і починається художній твір. Естетизація висловлення тісно пов’язана з асоціативним творенням, що виростає з мовної тканини, а неповторна канва художнього тексту створює неповторний вигаданий світ» [Смущинська І. В. Художній текст як об’єкт лінгвістичного аналізу // Лінгвістика XXI століття: нові дослідження і перспективи. – К., 2006. – № 1. – С. 96].

Висловлюючи цю точку зору, вітчизняна дослідниця аж ніяк не мала на увазі японську літературу, проте складається таке враження, що сказано це передусім саме про неї. Це узагальнення І. В. Смущинської щодо механізму породження асоціацій, пов’язаних з тим чи іншим предметом, які сприяють створенню відповідних чуттєвих мікрообразів, стосується майже всіх жанрів японської класичної літератури – як прозових, так і поетичних. Зокрема, типовими прикладами уподібнення предметів чи явищ природи людським якостям можуть бути численні вірші-хайку Йоси Бусона (1716–1783):

* * *

 
Весняний дощ!
Балакаючи, йдуть
Солом’яна накидка й парасолька.
 

* * *

 
На світ людський
Сідницю опустив
Гарбуз довгастий.
 

* * *

 
Квітучі стебла
Чемно нахилила гліцинія,
Вітаючи весну.
 

* * *

 
Весна відходить!
Запізніла вишня
Розгублено їй дивиться услід.
 

Перший японський письменник, який отримав Нобелівську премію в галузі літератури, Кавабата Ясунарі (1899–1972) свою нобелівську лекцію під назвою «Красою Японії народжений» почав із цитування відомого вірша неперевершеного майстра дзенської поезії Доґена (1200–1253), який сам поет назвав «Споконвічним образом»:

* * *

 
Весною – квіти,
Влітку – спів зозулі,
Яскравий місяць в небі – восени,
А взимку – сніг,
Пречистий і холодний!
 

Коментуючи цей вірш, Т. П. Григор’єва, яка у своїх працях завжди приділяла велику увагу проблемі органічного зв’язку японської культури і літератури з природою, підкреслювала: «“Споконвічний образ” Доґена – це погляд японців на світ. Зміні пір року, ритму природи підкоряється все їхнє життя, починаючи з храмової архітектури, планування садів, закінчуючи структурою поезії і повісті, які пристосовуються до чотирьох пір року. Подібне ставлення до природи як до певного зразка для наслідування не могло не відбитися на ритмі людської психіки, а ритм людської психіки – на тому, що людина робить своїми руками. Японці прагнули пристосувати стиль життя і мистецтва до ритму природи з метою уникнення дисонансів. Прислухайтесь до звучання, мови їхньої прози та поезії – гойдаються, немов хвилі (туди-сюди) або дихання землі. Усе їхнє мистецтво, хоч чайні церемонії, хоч живопис чи композиції з квітів, мають на меті зняти напругу, усунути перепони між світом і людиною, дозволити відчути всезагальне дихання всесвіту” [Григорьева Т. П. Японская литература XX века. Размышления о традиции и современности. – М., 1983. – C. 170–171].

Японська література завжди була й залишається ширококонтекстною і глибокоспадкоємною, у якій і літературні твори, і письменники, і читачі завжди залучаються до тісної внутрішньої взаємодії. Саме тому вірш Доґена, наведений у лекції Кавабати Ясунарі, органічно перегукується з першим даном «Записок в узголів’ї» Сей-шьонаґон, яких освічений Доґен, безумовно, не міг не знати. У свою чергу з цими двома творами Доґена і Сей-шьонаґон перегукується геніальний вірш-заповіт японського мандрівного поета, дзен-буддійського ченця Рьокана (1758–1831):

* * *

 
Що я залишу в спадок?
Навесні —
Вишневий квіт,
Улітку – спів зозулі
І золото кленове восени.
 

Сей-шьонаґон також залишила нам у спадок геніальний твір – про весняні світанки і літні ночі, осінні сутінки і засніжені зимові ранки, про захоплення і пристрасті, досаду і прикрощі, радощі і печалі – про все, що чарувало її поетичну душу і водночас породжувало в ній незрозумілий, таємничий смуток. Вона залишила по собі прекрасну щиру книгу, що вже понад тисячу років викликає захоплення багатьох поколінь вдячних читачів у всьому світі, до числа яких відтепер долучились і українці.

Іван Бондаренко

1. Навесні – світанок…

Навесні – світанок.

Все чіткіше видніються гори, по них тоненькою стрічкою стелиться пурпурне марево.

Влітку – ніч.

Вона прекрасна і в місячному сяйві, і в сяйві незліченних світлячків, і навіть коли йде дощ.

Восени – сутінки.

Сонце вже ховається за гори, круки теж поспішають до своїх домівок, по три, по чотири, по два, – пролітають вони, і стає якось сумно… Але ще сумніше стає на душі, коли летять дикі гуси, що здалеку здаються такими маленькими. І ось сонце вже сідає за горизонт. Залишається лише спів вітру та голоси цикад.

Взимку – ранок.

Неможливо передати словами картину, коли йде сніг. Чарівно, коли все довкіл біле від інею. Морозним ранком заносять вугілля, гаряче-гаряче, і це так прекрасно. Але вже ближче до обіду вугілля починає потроху гаснути, залишається лише білий попіл. Трохи сумно…

2. Пори року

Будь-яка пора року прекрасна: січень і березень, квітень і травень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад і грудень.

3. Новий рік

Першого січня, на Новий рік, небо стає такого гарного синього кольору, а весняне марево прикрашає все навколо. Люди одягнені у святковий одяг, усмішка прикрашає їхні обличчя, вони прославляють свого імператора, бажають щастя одне одному, – все це дуже радує око.

На сьомий день нового року у проталинах збирають молоду траву.^[15] Вона така зелена-зелена, її видно навіть біля огорожі палацу. У цей день до палацу приїздять високоповажні дами в розкішнім убранні подивитися на змагання білих коней. Раптом один із екіпажів підкинуло, дами підстрибнули, ударились головою, їх прекрасні гребені в зачісках поламалися і повипадали, – оце весело! Одного разу біля воріт Лівої гвардії придворні позичили в охорони луки і стали лякати ними коней, відтягуючи тятиву. Я ж з екіпажа змогла побачити служниць, які ходили туди-сюди. «Ну й щастить же їм», – думала я, оскільки вони щодня можуть бути серед вищих осіб. До речі, на святі була страшна тіснява, – біля мене впритул проходила охорона, обличчя їхні були дуже погано набілені, були помітні плями, які нагадували землю, що проступає крізь сніг. До того ж, коні були дуже неспокійні, а тому я сховалася подалі і вже нічого не змогла побачити.

На восьмий день нового року люди поспішають висловити подяку правителю, а тому лише й чути шум екіпажів.

На п’ятнадцятий день подається страва мочіґаю,^[16] і при дворі служниці, що клопочуться на кухні, дерев’яними качалками^[17] намагаються вдарити одна одну, при цьому остерігаються, щоб їх самих не вдарили. А якщо комусь діставалось – ото вже весело іншим було… Проте прикро тій, кому все ж таки діставалось.

Молодий зять, який лише з минулого року почав навідуватись у дім своєї дружини,^[18] приїжджає до палацу. Цей момент і намагаються не проґавити жінки. Одна з них прагне виділитися з усіх сил, інші ж, помітивши це, починають сміятися, а вона їм у відповідь: «Ану тихіше!». Одна лише молода дружина сидить тихо. «Ой, мені треба оцю річ», – вибігає та, що була найнетерплячішою, і легенько б’є хазяйку качалкою. Всі починають сміятися, і навіть молодий чоловік, але хазяйка лише трохи червоніє – і це також чудово. А може й таке бути, що жінки не лише одна одну б’ють качалкою, але ще й чоловіка можуть вдарити. Буває також, що хтось із них може навіть і заплакати, розсердитися, мовляв, що вони собі дозволяють. У ці дні немає дисципліни навіть у палаці.

Цікаві речі трапляються, коли очікують нових призначень. У ті дні, коли йде сніг, коли все навколо біле, приїздять до палацу чиновники четвертого та п’ятого рангу; серед них є молоді, повні сил та енергії, але є й чиновники у віці, з сивиною на чолі, саме вони й намагаються розхвалити себе перед придворними дамами, щоб ті потім замовили слово перед правителем. Проте вони і не знають, що ті молоденькі дами сміються з них, і з усіх сил благають: «Будь ласка, замовте за мене слово перед імператором, – якщо ці їхні старання виправдовуються, то ще нічого, але прикро, коли вони так і не досягають своєї мети.

Третього березня сонце так спокійно сяє на небі. Ось-ось уже почнуть квітнути персикові дерева. А верба така світла, не можна й висловити, яка вона прекрасна цієї пори. Бруньки на ній повипиналися, ніби кокони шовкопряда. Проте ця краса зникне одразу ж, щойно на вербі з’явиться листя. Коли дерево відцвітає, якимось зовсім негарним воно стає. Прекрасна гілка сакури у великій вазі, поруч із нею сидить дуже поважна людина в одязі кольору вишні та спілкується з придворними дамами, це, мабуть, старший брат імператриці.^[19] Але нехай то був би і звичайний гість, все одно приємно спостерігати за такою картиною.

Та ще більше любе серцю свято Камо:^[20] листя, яке тільки-но подекуди почало пробиватися, має дуже ніжний смарагдовий колір, а небо таке чисте-чисте, без жодної хмаринки, – ось що прекрасно. Потім, увечері, коли починають набігати хмари, ледь чутно спів зозулі, він такий спокійний, інколи складається таке враження, що тобі це причулося, та коли знову чуєш цей спів, – якось дуже добре стає на душі. Дуже гарно спостерігати, коли ближче до свята Камо служниці починають снувати туди-сюди з сувоями шовку. На цих тканинах візерунок – молоде листя та листя, що вже опало. Проте є і дуже незвичайні кольори: фарбування по подолу, дуже барвисте, смугасте. Молоді жінки вже почали з’являтись із зачісками, проте ще не одягнені у святковий одяг. Хтось із них верещить: «Ой, боже! Ой, лихо! Немає зав’язок для взуття!», – але всі з нетерпінням очікують, коли вже, нарешті, прийде свято. І ось, нарешті, настає цей день! Дівчата, які до недавнього ще бігали та стрибали, зараз уже, одягнені в розкішний одяг, ідуть поважною ходою. Любо подивитися на все це: матері, старші сестри, всі родички жіночої статі супроводжують дівчат.