На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Чорний Черемош, званий також Чорною Рікою, народжується з безлічі джерел, із мочарів, з туманів, що безнастанно перетворюються на краплі води, і з вічних рос, там, під великим вододілом між трьома країнами. Тече він увесь час пралісом, збираючи з пущ і полонин усі води цього закутка.

Ріка Чорна, бо огортає її чорнота не кінця і не погибелі, а сором’язливого зачаття. Що більше впродовж століть черемошська пуща насмокталася світла з грудей сонця, то густішою є її пітьма. Лісові куполи не пропускають світла, яке ображає й оголює сором. Чорно вгорі, а всередині  – тінисте царство зеленого, що озеленить кожне життя. І хвилі Черемошу – як зелено-срібний оксамит, а такі прозорі, що бачиш дно навіть на глибинах. Царство зелених тіней, притулків, сховків і гнізд зелено прихистить і заколише все живе: зеленій, радій і сиди тихо. Для зелені кожне життя миле, ба навіть гарне, і жодне не є бридким, бо вона, як мати, нікого з них не посоромиться і не відштовхне. Не відкине жодного: забирайся, ти не наше, не зелене. Бо там кожне зелене, надійне. Дивно, що у цих гніздах та лісових кишеньках увесь час мріють і говорять про Рахманів, що тисячі смутків роями вириваються на Схід, до сонця, до рахманської країни. Бо там, на найвищих горах цієї землі, панує таке срібно-блакитне світло, що не затоплює, не нівечить, не засліплює. Лиш огортає те, що близько, тільки те, що на верхівці, у прозорі заслони, добуваючи при цьому із сутності кожного життя приховані іскри вогнисті, найживіші. І не тільки добуває, а ще й наближує те, що найдальше, бо очі самих святих Рахманів, пробиваючи заслони, притягують здалека те, що найгарніше. Тому кожен із нас над Чорною Рікою – листок чи птах, гадина чи людина, вівця чи орел, пронизаний і зігрітий далекосяжними очима, сидить тимчасом тихо у зелені й вірить. Будь таким, яким є, яким тебе Бог сотворив, тільки не зроби Йому стиду.

Черемош розриває та розділяє два споріднені гірські пасма, Кострич і Кринту, і пробивається між їхніми підніжжями водоспадом, який зветься Гук. Колись грізний для сплавів, тепер він розбитий динамітом. Власне тим яром Черемошу, що називається Красний Луг, веде дорога на Жаб’є, і туди прямував похід із полонини.

Позаду походу їхав Фока на карому гуцульському огирі. Роками його бачили на такому карому огирі, якого він виплекав сам, наче то завжди був той самий кінь. І ще пригадували, що Фока двічі перемагав на такому самому огирі на святочних перегонах зі свяченим від ясенівської церкви до роздоріжжя на Варатиню.

Кінь був осідланий дерев’яною тарницею, багато різьбленою, з дерев’яними ж стременами, з підстеленими грубими ліжниками і перев’язаною візерунчастими підпругами. Кінь, узятий супроти звичаю на гострий мундштук із ланцюжком, відколи з’їхали зі стежок на дорогу, весь час виривався, безперестанку танцював, мучився і мучив господаря. Фока їхав зі своєю дружиною. Відразу за ним повільно посувалися верхи молоді годованці, чиї коні та капелюхи були прибрані довгими різнокольоровими стрічками – знак, що запрошують на весілля. А за ними їхали обидва двірські гайові, Лук’ян і Семен. На їхніх бляхах, на грудях, було видно герб власника: гола панна, що їде на ведмеді. Позаду дріботіло кілька хлопців для доручень та обслуги.

Фока був останнім на дорозі і не квапився до хати. Він уже достатньо поспішав у своєму житті, починаючи від танцювальних змагань у трьох сусідніх країнах за часів своєї молодості. Тими кроками і скоками, що ними вприпуст надріботів у танцях, міг би дійти пішки чи не до Відня, а може, й до Рима. А як поспішав і напрацювався ще кільканадцять років тому, коли закінчив вдалий вируб найпотужнішого лісу і коли йому вдався сплав дерев, якого у нас ще ніхто не бачив, водою аж до Молдавії, на понад сто миль. Не так давно йому минуло п’ятдесят, але ще раніше він втратив родину та друзів. І хоч він не був такою людиною, що бачила вбивчі битви, ані такою, що знала смерть як природженого косаря, адже військову службу відбув, ніби парад, у Венеції, усе ж смерть роками кружляла довкола нього і скрадалася, торкалася і викрадала зненацька. Але втрат він ніколи не визнавав. Не хотів визнати марнотратства життя. Не судився з Богом, але не втішився. Судився з долею, по-іншому, ніж пастухи і селяни, які мають таке послушне вухо до кроків неминучості й долі. Фока танцював проти неминучості й саме тому вийшов поза світ пастухів. А ще так сталося, що з усіх близьких залишився йому лише один сусід, пан-дідич. І єдиною втіхою, якої дочекався від «своїх», буцім від родини, було те, що запрошував на весілля доньки приятеля так, ніби сам видавав її заміж. Тим завзятіше він дотримувався звичаю, ба, навіть воскрешав те, що поволі згасало. Ще й через це був останнім на дорозі.

Обличчя Фоки, поважне і безмежно погідне, викликало довіру. Чорне, густе і довге волосся, ледь припорошене сивиною, молодило його. І його очі, хоч спокійні – не спопелілі, як вуглі змарнованої ватри, а готові до блиску, – нераз загорялися й зігрівали інших. Напевно, їх запалювала і змушувала блищати присутність людей, бо здавалося, що той, у кого життя забрало все найдорожче, не дивиться ні поза себе, ні навіть у себе. Хто ж те знає, але люди читали на його обличчі: чоловіче, кажи сміло, чого тобі треба. Колись давно для обрядів надягали маски, і дехто пояснював, що такі фальшиві обличчя стали потрібними лише відтоді, відколи люди здрібніли і змішалися. Але Фока без маски вів перед в обрядах. Про нього казали: пощо такому маска? Лице і чоло міцні, як висока тисова брама – відкриється, коли треба, і прихистить, а як замкнена, то не впустить, хоч дряпайся на неї.

Горяни також пам’ятали довго і детально та докладно згадували, як був одягнений Фока за тієї чи іншої оказії. Пам’ятали, згадували, бо самі страх як охочі наряджатися, святкувати, чим не раз справедливо дорікають їм співвітчизники з долин, люди тверезі й роботящі, як того вимагає сама земля – чи обертинська, чи городенська, чи над Дністром, чи й на Поділлі. Земля буйна, урожайна, що запрягає до добровільної неволі праці. Тамті навіть ганять гуцулів: «От тим чубатим єретикам і пустим неробам вроїлося бозна-що, так ніби вони пани, козаки…»

«Чубатим»? Дуже слушно, бо самі горяни це визнають. Кажуть при цьому: «Стрій має бути строго за звичаєм. Перевдягатися в інше, чуже, змінювати убрання на якесь інше, не своє – то гидота, то змінити шкіру, то як обскубати когута догола й наліпити на нього вороняче пір’я. Але кожен стрій має бути трохи інший, особливий. Бо когут не ворона. Лише кишки в когутів однакові, а гребінці, крила, хвости, пір’я хоч і когутячі у кожного, але ж і в кожного трохи інші. Інакше кури б його вважали недорікою, і яструби теж. А так як є, то кури йому покірні, а яструби застерігають один одного писком у польоті: вважай, там унизу той пишний червоний чорт».

Відповідно до сказаного, Фока, їдучи запрошувати на весілля, був одягнений з голови до ніг у яскраве вбрання: крашені червоні штани з дуже грубого сукна, а на плечі накинутий такий самий сердак. Під сердаком груба вишивана сорочка поверх штанів, підперезана таким широким шкіряним ременем, що сягав аж під пахи, і, всіяний мосяжними кільцями та цвяшками, виглядав як стародавній панцир. Вишуканий кожух без рукавів, прикрашений зеленими пухнастими квітами з волічки, оздоблений витинанками з кольорової шкіри й блискучими ґудзиками та шкіряними дармовисами, вкладеними у мосяжні наперстки. Його обтягали схрещені на грудях ретизи, себто тонкі мосяжні ланцюжки, знизу протягнуті кілька разів через кільця пояса, щоб підтримувати пояс. До кожушка щільно прилягали два білі ремені шириною в долоню, густо вкриті паралельними рядами ґудзиків. Ремені, спадаючи з плечей, також перехрещувалися на грудях. На одному з них з правого боку висіла порохівниця з обрізаної основи оленячих рогів, оздоблена зірочками. А на другому, лівому плечі спочивала прямокутна торба, вкрита посрібленою металевою лускою. За пояс Фока засунув два двоствольні пістолі, викладені перламутром, і дві бартки, або ж топірці. Один обшитий мосяжною бляхою з вибитими геометричними візерунками, а другий сталевий, гострий, хоч вістря захищене шкіряним чохлом, а древко стиснуте мосяжними перстнями. На шиї розвівалася зав’язана тугим вузлом єдвабна хустка темно-бордового кольору; золотилася пишними френзлями. Здалека сяяв на грудях важкий чотирираменний хрест, з дірчастим малюнком у вигляді зірочок, хрестиків із зірочок, з вирізьбленими постатями святих. Біля нього, ледь видні з-під пишної хустки, сяяли подібні, трохи менші хрестики немалої ваги, що висіли двома рядами. Великий чорний напівжорсткий високий капелюх оперізували мосяжні бляхи. Павині пера, густо понатикувані за бляхи, розвівалися над капелюхом. Знизу штани були тісно стягнені вовняною ниткою. Легкі шкіряні ходаки, так звані постоли, покривали стопи, а спереду були задиристо закручені, як равлики, як то заведено всюди над Чорним Черемошем. Бо каже пісня: «Гуцул легко ся обує, легко ходить і танцює».

Весь стрій куций, до скоку, до коня, до танцю. Складки глибокі, але без зморшок, бо сукно не мнеться. Просторий, і широкий, і обтислий, і достойний, і хвацький, важкий і пружний стрій збільшував плечисту постать Фоки мало не до розмірів велетня. Здалека все світилося, яскравіла червінь, блищало золоте, зблизька клацала і брязкала зброя, бриньчали і дзенькали прикраси, ретизи та хрести, а на вітерці легенько шелестіли пучки павиного пір’я. Усе промовляло: їде Фока Шумеїв. Таким його бачили й вітали всюди: на полонинах, на плаях і на дорогах. Зрештою, відомо, що його сердечно вітали не тільки у своєму краї. Старші люди розповідали, що ще в 1848 році, коли йому було заледве кільканадцять років, його вітали у Сеґеді угорські панове та маґнати. Бо він сам-один провів таємними стежками загін збунтованих мадярів, які втікали з Галичини на допомогу Кошутові й угорському повстанню. Провів їх під самим носом погоні двох армій. Вдалося йому, повернувся здоровий. Відтоді й роки потому угорські пани вшановували його в Сеґеді і паприкою, що обпікає язик, і гарячим вином, що розрухує кості до танцю.

Знали також і те, що під час добровільної служби у Венеції, яка тоді ще належала до монархії, молодий солдатик Фока був відомим серед венеціанців, бо люди там дуже добрі, як то кажуть чемні, і коли Фока платив їм за вино Шумеєвим ватажковим золотом – платив, чи хто хотів, чи не хотів – зовсім не гнівалися, обнімали його і поплескували по плечу.

І ще кільканадцять років тому в Молдавії, у Галаці над Прутом його не лише вітали, але й платили йому, оті, як їх називають, англікани, хоч і страшенно худі, виглядають геть змоклими, де тільки якась вода, зразу ж завзято тягнуть із неї страшні гроші. Як же їм його не вітати, коли він привіз їм на хвилях Черемошу і Прута весь свій ліс, цілий флот дараб, і то таке дерево, якого ані тут, ані там ніхто не бачив.

Може, його вітали б і десь серед чужої не нашої віри, чи в Єрусалимі, чи навіть у Берліні. Але найдивніше те, що його так само радісно вітали у власнім краї над обома Черемошами, що ніколи нікому не обридли ці вітання, що йому однаково швидко відкривали серця, ніби широкі брами, і колись раніше, і потім. Ще донині так згадують: «Не було такого і не буде. Знайдіть, панове, хоч одного такого, покажіть на світі Божому. То була пишнота і делікатність».

Ним так захоплювалися, що ніхто б не здивувався, якби він отак раптом знудився надто довгою дорогою і фуркнув собі огирем з дерева на дерево, а огир заіржав би десь там угорі над головами переляканої худоби.

Чарів у нас без ліку, різних напрямів, починів та діянь, і як воно ще по-всякому називається. Чарами і жодним іншим цирком нікого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний ґазда хоч і шанує чарівників, ніколи їх не ображає і не зачіпається з ними, але воліє без них обійтися.

Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового діда, але зовсім не для того, щоб опанувати чаклунство. Тільки заради того, щоби спізнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикає нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутнє можна відгадати. Фока сам виконував усі обряди таємні і явні за старою правдою, але до жодного чарівника ніколи не ходив, жодного разу. Він викликав захоплення власне тим, що не пурхав із дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, відновлював її й омолоджував. За цим можна впізнати ґазду. Він був останнім із роду Шумеїв, а вже через кільканадцять років після його смерті оповідали (і це навіть було записано, як ніби свідчать етнографічні книжки), що він був дідом славного ватажка Довбуша, а це мало б означати, що він жив на початку 18 століття. А ще через півстоліття, уже за наших часів, його зарахували разом із давніми постатями до найвидатніших людей старовіку.

Був останнім на дорозі, хоч міг легко обминути й обігнати полонинський похід.

Ось і тоді його всюди вітали в день розлучіння, і, хоч дорога була вже вільною, ані він, ані його товариші не могли пришвидшитися. Бо всюди, при устях потоків до Ріки, а стежок до дороги, чекали на нього більші чи менші групки людей. А він усюди запрошував, так важно-поважно, а так весело й вільно, і так прихильно-солодко, як тільки один Фока і вмів на цьому світі.

Найбільше людей зібралося на великому жаб’ївському роздоріжжі, там, де, як підрахували, сходяться дев’ять доріг, плаїв і стежок. То місце випробування, і там може добряче закрутитися в голові, як закрутилося кілька століть Білому Ватагові, тому, котрий справді був ватагом бездоганним, бо, пов’язаний невидимою пуповиною з усім навколо, заглядав у серце кожної істоти аж до дна, так, ніби дивився з берега Черемошу крізь прозорі хвилі. Але долі не мав. Пішов не своїм плаєчком, за те передчасно з’явився на верхах білий вітер з-під північної зорі і виморозив йому тисячі голів худоби, яку йому довірили. З такого горя, власне на цім місці, на Роздоріжжі, він прокляв Бога, й відразу дев’ять доріг закрутилися йому, як вир. Пропав.

Проте Фоці, хоч і він утратив багато, ще більше, ніколи й ніде не закрутилося. А бував він у світі серед усякої віри, серед дуків та бідаків, серед єпископів та вояків, серед генералів та циганів, серед рабинів та волоцюг, серед англікан та румунів, і в митрополита, і у Святого Отця. І тоді на Роздоріжжі чекала на нього всяка віра. Гуцули й жиди, чоловіки, жінки і діти, жандарми та фінансисти, волоцюги з міста та ремісничі, мандрівні люди, заробітчани, а ще діди-жебраки з долин, що прийшли на відпуст Богородиці до Криворівні, кожен по-своєму покручений. Фока втішився. І знову так само, але трошки інакше, усіх вітав і запрошував. То пам’ятали й переказували через багато років. Карий весь час гриз вудила і пританцьовував, врешті рушили, а дітлашня ще бігла за ними. Усіх їх обігнала ясноволоса дівчинка. Вибігла перед огирем – і ані руш. Фока мусив зупинитися. «Возьміть мене на коня», – пищала. «А ти чия, як ся називаєш?» – «Я Кренгля, Йосенькова внучка, возьміть!» Фока нахилився й одною рукою посадив дитину перед собою. Кінь полошився і дмухав, бо решта дітей дріботіла за ними, домагаючись писком, щоб їх також узяли. Кренгля переможно поглядала з коня. Хто знає безлюдні закутки Черемошу, дивувався б, звідки там узялося стільки дітвори. На щастя, дорослі наздогнали, забрали дітвору з дороги, стягнули Кренглю з коня, відвели дітей серед їхнього крику і плачу. Через п’ятдесят із чимось років тоді вже стара Кренгля згадувала це з усіма подробицями.

Стиснув боки коня, годованці та гайові за ним, а хлопці дріботіли ще жвавіше і наввипередки. Приспішилися, ще за дня були у Криворівні. Двір не так давно переробили зі старої укріпленої сторожової споруди – станниці, і тому його називали «гірською станницею». Фортечні звичаї збереглися настільки, що було кілька брам і їх старанно закривали. Гості з полонини затрубили, потім стали стріляти з пістолів. Їм поспішно відчиняли одну, потім другу браму й відразу швидко зачиняли, бо подвір’я перед стайнею заповнила худоба, яка щойно прибула з полонин. Знову трублячи і стріляючи з пістолів, заїхали і стали перед будинком.

Сходячи зі сходів, їх вітав пан Криворівні, випростаний і стрункий, хоча вже сивий, польський поміщик, блакитноокий, з лагідним, зосередженим, трохи хворобливим обличчям. Урівноважений, але й сумний, і маломовний – перший гірський ґазда.

За ним на, досить високому ґанку, розташованому на рівні півповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належній віддалі, довкола широкого фотелю, на якому сиділа старезна дама, мама дідича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та її фіолетова сукня світилася і променилася, ніби вся гордість її роду була зібрана у тій сукні. Ніхто не озивався, ніхто не смів озватися, поки Буня до нього не заговорить, і ніхто не рушився без її дозволу. Тільки коли дідич зійшов униз, зірвалася з місця його старша донька, улюбленка Буні, і спустилася за батьком. Дисципліна порушилася настільки, що все живе: дружина дідича, кревні, дорослі та малі діти, домочадці, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей із полонини. Віталися гамірно й довго, всі зі всіма. Від вітання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на ім’я Брус і безсумнівно прирученого, але тільки стосовно людей, а не тварин, самця рисі на ім’я Смик. Перш ніж відчиняти брами, їх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часів, ще сто років тому призначений для диких нападників, тепер лиш іноді використовувався для таких мешканців, як Брус і Смик.

Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що про них і так забудуть. Вони бродили по воді, попиваючи собі, а тим часом хлопці й дівчата з двірської служби ганяли за ними босоніж по воді. Тягнули кошики й корита, повні яблук, пригощали корів і телят. Коні та лошата юрбою пробігли перед ґанком. Їх занюхав чи почув огир зі стайні і привітав гучним іржанням. І відразу ж кінське іржання заполонило всі подвір’я та сади. Йому відповідали пронизливими голосами усамітнені Брус і Смик. Тим часом перед ґанком коней по черзі годували цукром. Потому діти влізали поміж коні, які вже скубали собі свіжу отаву з травників. Приваблені гамором пави збіглися з саду і повсідалися на поруччя ґанку. Насамкінець разом із голубами прилетів цілком дорідний птах, скромно званий Пташкою. То був чорногірський орел, якого змалку вигодовували разом із курми та голубами.

Поволі коні рушили до стайні, обидва сусіди, дідич і ґазда Фока першими зникли всередині дому. Скільки б не зустрічалися, вони не обмежувалися буденними справами. Розповідали різне один одному, згадували, спомини дідів пригадували, проходжалися давніми віками Верховини.

Ходімо за ними, не надто повільно і не надто швидко.

Ґазди

Хата

1

На Святвечір, у день Різдва, коли відбувається Свята вечеря, людям і тваринам дається знання, відкривається правда і передчуття таємниць світу. Старовіцька коляда так каже про ґаздів, які облаштували і цей, і той світ:

 
Як перед віком, перед первовіком
Йдуть із-за гори, із-за полонини
Святі ґаздове, посланці Божі.
 

Продираються через верхи та пущі під верхами, ідуть на поміч людям, земним ґаздам, як їх гості, розсіваючи посвіт горами й лісами.

 
А перший ґазда Миколай Святий,
А другий ґазда святий Юрійко,
А третій ґазда – сам Ісус Христос…
 

Описуючи працю кожного з них, як дають поміч, працюючи в полі, як научають, як рятують людей, далі пісня оповідає про труди і страждання Спасителя. Краплі поту Його просякають у землю або підхоплює їх вітер і несе в пущі. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.

 
Вітри буйні у пущі заносять,
І стають в кути чудні протеси,
Протеси чудні – дворища людні,
Двори, обійстя – ясні ґаздівства.
 

А далі пісня, як молитва, нагадує про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пісняра, а вслід за ним і ціла народна традиція не хоче, не може вірити, що світ міг би бути німим, глухим до того, що найбільш любе людському серцю, бути жорстоким до самої святості, яка раз з’явилася на землі. Тому жодне дерево з пущі не хоче брати участі у завдаванні мук. Тільки одна хробачлива верба згрішила… І течуть сльози і кров людська…

 
Де сльози сплинуть – там зійде вино,
Винниці шумні – заквітнуть синьо,
Заквітнуть синьо – зародять щедро.
 
 
А де кров хлюсне, церква заблисне,
Триверх крилатий – на оба світи,
Дзвони задзвонять: світи ся вклонять.
 

Вклоняються світи перед таким великим трудом і пожертвою.

Пісня чинить набожну похвалу праці та трудові. Сміло стверджує, що там, де хтось із нас наражав себе на громи, на лавини, на повінь, супроти дикого звіра, де мучився, трудився і мозолився, змагаючись із пущею, там уже багато віків тому випередив його Син Людський, зронив краплі поту і призначив місце для хати і для будови.

Як відшукати ці сліди?

Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки, де шепоти, розростаючись у голоси, а далі у хори, приголомшують і лякають прибульця. Там само й є підземні сховки зі слизькими сходами в глибині скель у Мокрині, де настирного мандрівника вражає грім вод і проганяє буря водоспадів.

Печера не впускає дощу, вологи й світла, вона суха, тепла і темна. Є взірцем досконалого дому. Як людське тіло, вона має око, але тільки для себе, щоб виглянути, спостерігати, а не для того, щоб хтось крізь нього зазирав усередину. Внутрішність темна, у такий спосіб вона відрізає себе від безміру світу. Зігрівається й освітлюється не сонцем, лише ватрою, коли їй того треба. Тому, хоч минули вже століття, все ще існує правило, що навіть просторий дім має бути темним, як барліг ведмедя, як гніздо одуда. Нападник не знає входу і не знає, що там усередині, не наважується увійти, а як сунеться, дістане по голові.

Для найдавніших хат в пущі рубали колоди, там же тесали, щоб на тому місці поставити дім. Але хоча й вибирали та готували найкращу деревину, ніхто не вирубував лісу відразу, лише впродовж років. Бо такому, що виголював ліс, як бороду, несподівано – частенько вночі – зруб заливала вода, яка так і норовила бухнути з джерела, відкритого рубанням. Тому ніхто не ставив хати відразу на зрубі. Спочатку треба довго придивлятися, треба вчитися, де можна зробити з лісу сіножатну царинку, де сади, а де пасовиська. І як її оберігати, чи залишаючи для захисту частину лісу, чи підсипаючи дамби з боку потоків і стоків води. У прорідженій і просвітленій пущі теж ніхто відразу не закладав хати. Деякі вивчали і пробували впродовж цілого покоління, часом навіть двох. Спочатку ночівля між двома ватрами. Потім шалаші з галуззя, то з одного боку просіки, то з іншого. Нарешті колиби на обох краях пасовиська, одна верхня відразу під скелею, друга нижня поруч із лісом, захищена густим схилом криволісся, кожна з ватрою на утрамбованій землі. Після того півхата, півстайня, півоборіг, перебування на якийсь час, зимарка для випасу сіна взимку, і так само веснарка, у закутку, хай і високому, але так підібраному, що не дійде до неї лавина і не засипле снігова заметіль. Житло наполовину постійне, можливо, випроба хати на майбутнє, з грубкою, тобто піччю на півхати, на якій може спати кілька осіб. І з ледь помітними віконцями, захищеними міцними віконницями. І так триває довго-довго, поки ґазди вирішать, де мають закласти постійну оселю для сім’ї і для роду.

Але довговічного дому – не просто для спання чи для прихистку, не лише на якийсь час – чоловік потребує тільки з жінкою. Між самотнім вигнанцем чи мандрівним пастухом, що веде своє життя згідно з рухом стад, і людиною з жінкою існує така різниця, як між світом, який взагалі не думає про завтра і раніше чи пізніше може бути покараний мандрівною долею, і таким, що хоче заснувати завтра і післязавтра. Нехай би навіть у вигнанців винищили їхні роди, але залишились би чоловік і жінка – то був би початок нового людства. Їм достатньо себе. Потрібна їм лише хата, не тільки як пристановище, але й як тіло та образ роду. Це підвалина і дах життя аж до гробу, а після смерті – для поколінь роду. Як на сміх у нас труну називають домовиною, а той, хто збудував хату на слідах Ісусових і жив на тих слідах так, як треба, той має надію, що після смерті на нього чекає не безпритульність, не вигнання, а дім. Але, як і кожен, хто пам’ятає про блукацьку долю людини, мешканець Верховини залишиться обережним і уважним, навіть коли живе в найбільш захищеній і зручній хаті. Це помітно і з самого вигляду хати, і за її обжитістю. Тому, якщо його запитати, чи добре йому живеться, чи здоровий, він відповість не інакше, як «наразі добре, наразі здоровий».

Те, що має довго тривати, довго постає. Хай нас не дивує, що з побудовою нової хати ніхто не поспішає.

Про саме місце – придатне, добре, благословенне і призначене для будови – перші звістки подають домашні тварини, корівки і ґазди-карлики мурашки. Тож треба уважно придивлятися, в яких місцях худоба любить відпочивати або де гніздяться мурашники, бо там є добре місце для хати. А тоді ще на цьому місці нехай сам ґазда або тесля розпалить ватру і засне біля неї: якщо сни добрі, милі й погідні, особливо як сниться худоба, то це є радісним підтвердженням, що знайдено місце, вказане святою силою.

І тоді на тому місці закопують хрест зі смеречини, освячений і обкурений кадилом.

2

Для спорудження хати, ще задовго перед тим, як її ставити, вибирали круглі колоди однакової довжини й товщини, що показніші, то краще. Та не в тому річ, що дерево добре вже через саму товщину. Важливо, щоб воно було родом зі здорового, сухого ґрунту, як то кажуть, «густорічне», тобто зі щільними річними кільцями. Ці колоди часом корують відразу, але частіше розтинають їх поздовжньо такими, як є. Такі розрізані навпіл стовбури, з одного боку округлі, а з другого пласкі, звуться протесами. Колись їх – зазвичай відразу після того, як зрубали, і на тому ж місці – розколювали навпіл сокирою і мозольно обтесували, поки не стануть гладенькими. Щойно віднедавна їх розрізають пилою, сперши насторч на трачку, таким чином, що один робітник стоїть нагорі, а другий внизу. Хоча це вже одна з перших ніби-машин, розмірений, але не такий монотонний, як у машинах, ритм пили все ж співає трохи інакше пісню хвали людині; ту, чиї хвацькі ноти закінчуються відмовою, а відмовники бадьоряться: «Вирватися! Ах! Нічого не вдієш! Скоритися – впасти – ні-ні, ще ні!» Коли протеси падають один за одним із трачки, сокири та барди негайно корують їх. Ніби обгавкують почвару смереку, ніби кусають її, здираючи з неї луску змія, поки врешті з-під оболонок кори покажуться не нутрощі гада, не кров змія поллється, а засвітиться золотий м’якуш смереки. Дерево-друг, що жертовно перемістилося до світу людей, аби його оберігати й зігрівати. І потім, під час розпилювання й корування, з його щедрот віє духмяний пил і хмарка запахів. Поруч із робітниками димить і чигає ватра. То гоготить, прагнучи здобичі, то лютує, ковтаючи: пожирає лусочки, скіпки та сміття від дерева. Прибере всі сліди походження, віку та смерті смереки, і ось уже тільки дерево, наше людське дерево, золотиться і пахне.

Ще перед тим, як ставити хату, матеріал уже підігнаний відповідно до планів і вимірів, а зарубки на кутах протесів вирізані так, наче то іграшки якихось дітей велетнів. Поки сохнуть протеси, викладені один над одним у високих трикутних риштуваннях, позначають і трамбують місце для хати. У чотирьох кутах, часто там, де викорчувано коріння, копають чотири рови, два метри вглиб і півметра в ширину. Тут хата має пустити своє коріння у землю; у ці ями насипають брили і каміння, нерідко принесене здалека, з потоку, а іноді з розбитої чеканом підземної скали, і вганяють міцно так званою довбнею, тобто колодою у вигляді велетенського дерев’яного молота. Вганяють так, що отримують ніби чотири міцно забиті у землю кам’яні стовпи, які трохи виступають.

А вже на них стоять тесані підвалини хати, під які потім, радше для оздоби, а не для зміцнення, рівно і симетрично укладають кам’яні плити у кілька шарів.

Коли вже встановлені підвалини, сідають усі: сім’я, сусіди й помічники. І слухають, вслуховуються, який знак, яка ворожба, яке пророцтво щодо щастя і призначення хати об’явиться бодай здалека.

Якщо чути гарні та лагідні голоси – коли заіржуть коні, зареве худоба або повіє лагідний і тихий вітер, – то віщує щастя і благословення. Але недобре, коли долітають неприємні, різкі голоси, дудніння і свист вітру, гуркіт, писк і крик яструба або гавкіт пса. Тоді ґазди просять примівника чи віщуна, аби відвернув наміри ворожих сил. А він примовляє, «говорячи в час угідний, і мовчачи у час лихий». І викликає, проклинає, відкликає небезпечні потоки й напасті:

«Аби йшли собі за моря, бавилися у пісках золотих, калачі їли та вино пили, билиці-небилиці говорили, але волі небес не противилися і перед нею, а не перед людськими забаганками, поступилися».