Співомовки

Чорт

 
Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки…
 
 
Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде…
 
 
Але жінка не [з] тих жінок:
Подарунки брала,
А ксьондзові усе-таки
Слова не давала…
 
 
Далі видить — треба дати,
Нічого робити!
Тілько собі замишляє
Ксьондза підголити…
 
 
Каже мужу. Муж навмисне
Зрання виїжджає,
А вона тут повну скриню
Сажі насипає…
 
 
Насипала, зачинила,
В печі розпалила
Та нібито на вечерю
Ксьондза запросила,
 
 
Ксьондз приходить, габіт з себе!…
Жарти починає…
Помаленьку-помаленьку —
Ба вже й обіймає…
 
 
Помаленьку-помаленьку —
Ба вже і за діло…
Аж тут раптом коло хати
Щось загуркотіло!…
 
 
«Ах, нещастя! — жінка каже, —
Кінець мого віка!
Чи ж не лихе притащило
Мого чоловіка!
 
 
Іскидайте живо шмаття,
Голі розбирайтесь,
Та от скриня коло лави,
У скриню ховайтесь!…»
 
 
Ксьондз скидає, й помагав
Сама господиня,
І в минуті з голим ксьондзом
Зачинилась скриня.
 
 
Входить в хату і господар,
Нібито не знає;
Стелиться собі на скрині
Та й спати лягає…
 
 
Лежить собі на тій скрині
Та й почав казати:
«А що, жінко, завтра, — каже, —
Тра скриню продати.
 
 
Коло нас тут недалеко
Торговиця буде.
Повезу її до лиха,
Може, куплять люди!»
 
 
«Нащо тобі продавати? —
Каже молодиця. —
Нехай собі буде вдома,
Може, пригодиться!»
 
 
«Пригодиться-пригодиться…
А знаєш мовчати?
Та ж не твоя, моя скриня!
Я хочу продати!»
 
 
І обоє господарі
Разом замовчали;
Замовчали, помирились
Та й позасипали…
 
 
Устав рано пан господар,
Коні запрягає,
Вивалює на віз скриню,
Коні поганяє.
 
 
Їде собі на ярмарок
Скриню продавати…
Але їде й пан з жоною
До костьолу, знати…
 
 
Оглядає та й питає:
«Що везеш, Іване?»
«Везу скриню, — Іван каже, —
В скрині чорта, пане!»
 
 
А тут пані обернулась
Та й панові каже:
«Рорro, duszko, tego choра,
Niechaj on pokae»
 
 
«А який то чорт у тебе?
Покажи, Іване!»
«Дайте хіба рублів копу,
То покажу, пане!»
 
 
Вилічив пан йому гроші,
Іван ізлізає,
Кладе гроші у кишеню,
Скриню відмикає.
 
 
Як вискочить ксьондз із сажі!.
Боже, твоя воле!
Світу божого не бачить,
Біжить через поле!…
 
 
А тут пані у долоні:
«Аch, moje serduszко!
Рораtrzaj si, popatrzaj sі!
Jeszcze j samiec, duszко!»
 

Що кого болить

 
Плачуть діти коло тіла!
«Мати ж наша, мати!
А хто ж тепер нас без тебе
Буде годувати?
 
 
Хто нас буде голубити,
Доглядати вдома?»
Мужик стоїть, підіперся,
Хлипає, сірома!…
 
 
«З ким же татко будуть спати?…»
Він аж похилився:
«Але ж, але ж, мої дітки!…» —
І слізьми залився…
 

Той, що над нами

 
Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.
 
 
Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.
 
 
«А що, — каже, — як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?»
 
 
Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
«Не журись, дівчино, — каже, —
А той, що над нами!…»
 
 
А із груші старий батько:
«О, бісова мати!…
То ви будете робити,
А я годувати?!»
 
 
Як почули молодята —
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак — за пороги…
 

Сама учить

 
Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться — спочиває
Козак під вербою.
 
 
Розпалилася дівчина,
Гвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в очі.
 
 
То пуститься утікати,
То знов підступає.
«Та чого ж ти утікаєш?» —
Козак промовляє,
 
 
«Який змисний!… Утікаєш!…
Еге!… Не втікати?!
Я вже бачу, що ти хочеш!
Бодай не казати!…»
 
 
«Та дурна ти! Втекла б курка!
Як тут що зробити?»
«Який змисний!… Втекла б курка?!
А ситом накрити!…»
 
 
Не знав козак, що робити, —
Сама научає…
Козак живо видер курку,
Ситом накриває.
 
 
Кладе дівку під вербою,
Зміряв, як годиться…
Пішла дівка дорогою —
І не нахвалиться…
 

Указ

 
Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:
 
 
«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!»
 
 
«Чуєш, дівко, що в указі?»
«Та чую, козаче».
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!
 
 
Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:
 
 
«А приглянься-но, козаче,
До того указу:
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?»
 

Чи далеко до Києва?

 
Питаються якось хлопця
Подорожні люди:
«Чи багато верстов, сину,
До Києва буде?»
 
 
«А не знаю, — хлопець каже, —
Було вісімнадцять,
Тепер менше, либонь, стало,
Здається, сімнадцять!»
 
 
«Що ж то, сину, за пригода
Така прилучилась?»
«Та пригода не пригода —
Верства повалилась!»
 

На калитку

 
Прийшов мужик до крамниці,
Сукно оглядає…
Перекинув штук зо двадцять —
Все не добирає…
 
 
Аж заглянув десь кармазин:
«Дай-но, жидку, того!…»
Розвертає, оглядає:
«Се хіба нічого!…»
 
 
Виміряє середину:
«А ходи-но, жидку!…
Ото звідси мені, жидку,
Виріж на калитку!»
 

Допиталась

 
Прийшов мужик із празника,
Празник добре вдався:
Посиніла кругом шия,
І чуб підійнявся.
 
 
Прийшов в хату — ані слова…
На лаві сідає.
Аж підходить молодиця,
Мужа оглядає:
 
 
«А чого то в тебе шия
Вкрита синяками?»
«Та то, мабуть, од вишнівки,
Що пив із попами!»
 
 
«А хто ж тобі, чоловіче,
Чуба мав намняти?»
А той з лави та до неї:
«А знаєш мовчати?!»
 

Треба всюди приятеля мати

 
Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.
 
 
Іще пара остається,
Де їх приліпити?…
«Ага! — каже. — Пошукаю
Святого Микити!»
 
 
Найшла баба і Микиту —
Святий чорта ціпить!…
Бере одну йому ставить,
Другу чорту ліпить!…
 
 
Видять люди й розважають,
Щоб там не ліпила.
«Що ти, бабо, — кажуть, — робиш?
Та ж то вража сила!…»
 
 
Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде!…
 
 
Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати!…»
 

Чужая дитина не то, що рідна

 
Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.
 
 
Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під старість
Сироту прийняли.
 
 
Росте тая сиротина,
Так їм помагає!
Але старий, як чужому,
Все не довіряє.
 
 
Та вже, мабуть, недаремне
Примовляють люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!…
 
 
Доростає літ дитина,
Вже пора б женити,
Пора б уже господарство
З сином поділити.
 
 
Але старий дуже хоче
Щирість його знати
І задумує, як сина
На спробунок взяти.
 
 
Повертає раз від пана
Та й став говорити:
«Жінко мила, сину милий,
Годі мені жити!
 
 
Розгнівався пан на мене,
Повішати хоче!
І я взавтра, як той злодій,
Сплющу свої очі.
 
 
Достань, жінко, з скрині гроші,
Треба поділити…
Треба свою остатнюю
Волю учинити».
 
 
Стара, бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.
 
 
А у скрині казан грошей —
Самії дукати!…
Ледве-ледве старий з сином
Здужали підняти.
 
 
Висипали на підлогу,
От старий сідає
І з дукатів штири купи
Рівних нагортає.
 
 
І говорить: «Перша купа
На похорон буде,
Щоби мене, як годиться,
Спом’янули люди!…
 
 
Друга купа тобі, жінко,
Тобі, моя мила!
Бо ти ж мене, як матінка,
Старого любила!…
 
 
Третя купа нехай буде
Тобі, милий сину, —
Ти був мені, милий сину,
За рідну дитину.
 
 
А четверта купа грошей
Най буде для того,
Хто на шибеницю взавтра
Потягне старого!…»
 
 
А синочок ісхопився,
За гроші рукою:
«Я потягну вас, татуню!
Най будуть за мною!»
 
 
Здихнув старий, підійнявся
Та й почав казати:
«Іди, хлопче препоганий,
Іди з мої хати!
 
 
Прийняв тебе я до себе
Малим сиротою,
Побивався дні і ночі,
Не спав над тобою…
 
 
Тілько й думав, що із тебе
Буду поміч мати…
А ти сам готов на мене
Руку підійняти…
 
 
Іди ж собі, препоганий,
Звідки ти узявся,
Та й не згадуй, що ти в мене
Сином називався!»
 
 
Хлопець вийшов. Старий плаче:
«Правда, добрі люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!…»
 

Хмельницький і пани

 
Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
 
 
А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?…
 
 
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро —
Сказано, дитина…
 
 
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.
 
 
І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає…
 
 
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!…
 
 
Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
 
 
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину…
 
 
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався…
 
 
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
 
 
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
 
 
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: «Чоловіче!
 
 
Мав-ись, — каже, — чоловіче, —
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность —
Все було від нього.
 
 
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!…»
 
 
Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати…
 
 
Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
«Ні вже, — каже, — чоловіче,
Разом нам не жити!
 
 
Скілько ти на мене глянеш —
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!
 
 
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.
 
 
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!…»
 
 
Отак воно, добрі люди!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!…»
 

Мошкова пісня

 
Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:
 
 
«Світить місяць, світить,
І сонця не треба, —
Він не впаде з неба,
Бо добре держиться.
 
 
Ой там край Дунаю
Голуби літають, —
Най собі літають,
Бо я їх не спійму.
 
 
Сів заєць на дубі,
Оріха кусає…
Бо він виглядав
Милої коханки.
 
 
Сів заєць на дубі,
А я коло дуба.
Як ти мені люба,
Сказати не можу!»
 

Хто кого лучче

 
Бився Мошко із Гаврилом
Та й потім хвалився:
«Ото, — каже, — на ярмарку
Я з Гаврилом бився!
 
 
Він на мене із ломаком
По плечах махало.
А я йому все з ярмурком
По носі давало!»
 
 
«Та славно ж ви, Мошку, бились…
А хто ж кого лучче?»
«Та Гаврило мене лучче,
А я його лучче!»
 

Невинний Мошко

 
«Куди, Мошку, так ідеш?»
«На війну виходжу!»
«А чого ж то пізно так?»
«Ще два-три положу!»
 
 
«А як тебе часом хто
Схоче положити?»
«А кому ж я винен що?
За що ж мене бити?»
 

Три питання

Р а б и н:

 
«Чого півень, як співає,
Очі закриває?»
 

М о ш к о:

 
«Того, певне, що напам’ять
Свою пісню знає».
 

Р а б и н:

 
«Чого колись по драбині
Ангели злізали?»
 

М о ш к о:

 
«Бо ще були молодії,
Мало пір’я мали».
 

Р а б и н:

 
«Чого море так солоне,
Що не можна пити?»
 

М о ш к о:

 
«Бо погані оселедці
Мали засолити».
 

Чи далеко до неба

 
«Що п’ять верстов — то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п’ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.
 
 
Ото їдуть із ярмарку
Двоє господарів,
У каждого віз порядний,
Воликів по парі.
 
 
Їдуть собі помаленьку,
Грошенята мають,
Полягали на соломі —
Та й думу гадають.
 
 
Далі їден пробудився
З глибокої думи,
Повернувся на соломі.
«Чи спиш, — каже, — куме?»
 
 
«Що говориш?» — другий каже.
«Чи спиш, я питаю».
«Та не сплю ще, — каже, — куме,
Тілько що дрімаю!»
 
 
«Не дрімай же на годину
Та глянь против неба,
Скілько б верстов так до неба
Проїхати треба?»
 
 
«Та Бог його святий знає
І добрії люди…
Я думаю, що не більше,
Як п’ять верстов, буде».
 
 
«Гуттю, куме!… Та се баба
Тобі набрехала…
Та якби п’ять верстов було,
Там коршма б стояла!»