Співомовки

А що тепер буде?

 
Питається пан жидка:
— Був-єсь у Варшаві?
Жидок каже: — Ні не був,
Пане мій ласкавий!
— Дурень же ти, що не був!…
А був-єсь в Парижу?
— Ні, мій пане, — каже жид,
Не був і в Парижу.
— Дурень же ти, що не був!…
То в Римі, майбути?
— І там, пане, я не був,
Та й нічого бути.
— Дурень же ти! — каже пан.
— Я й сам теє знаю,
Але, пане, я вже вас
Тепер запитаю:
А чи був пан там, де я
Козу напуваю? — Ні! не був, — говорить
Не був і не знаю!
— Як-то, пане? Та ж про те
Знають усі люде!
— Я не знаю! — Ну, герехт!
А що тепер буде?
 

26 февр[аля 1859]

Розумний панич

 
Привіз дідич раз на свято
Ізі школи сина
І не може натішитись,
Що вчена дитина.
Раз здибає гуменного
І тому хвалиться:
«Ото, — каже, — мій синочок
Як у школі вчиться!…
Та і розум, що за розум!
Як тобі, Іване?»
— Та мені то щось не так-то
Здається, мій пане!
Бо якби наш панич мали
Розуму доволі,
То нічого їм би було
Вчитися у школі!
 

1 мар[та 1859]

Мша

 
Здумав дідич помолитись,
Добрая душа!
Посилає до костьолу,
Чи правиться мша.
Прийшов козак до костьолу,
О світі забув…
Подивився, роздивився,
Назад повернув…
«А правиться мша в костьолі?» —
Дідич запитав.
«А Бог його святий знає! —
Козак відвічав: —
Мшить не мшить, музики грають,
Ксьондз горілку п’є:
Вже, майбути, і свій костьол
Жидам продає!…»
 

1 мар[та 1859]

Кіт

 
Несе м’ясо руський кіт,
Польський вихилясом:
«Що ти, котику, несеш?»
А той каже: «М’ясо!»
Та як «м’ясо» вимовляв,
М’ясо і упало,
І з ним польського кота
В минуті не стало.
Несе м’ясо польський кіт.
Руський і питає:
«Що ти, котику, несеш?»
«Міesо!» — відвічає.
Та як «Міesо!» вимовляв,
То так стиснув зуби,
Що бідняка, руський кіт,
Лиш облизав губи.
 

1 мар[та 1859]

Зелений пес

 
Зайшов німець раз на баль,
З панною сідає,
Мовчить, мовчить, далі сам
Мову зачинає:
 
 
«Чи зелений коли пес
Пані не здибала?»
«Та ні, — каже, — або що?» —
Німця запитала.
 
 
«Та нічого, — каже той, —
Я лиш так питався,
Бо з зеленим, пані, псом
І я не здибався!»
 

1 мар[та 1859]

Лист

 
Їден дідич мав у школах
Кохану дитину,
Ото раз до неї й пише:
«Милий ти мій сину!
 
 
Як ти здоров — слава богу,
А як добре вчишся,
То не візьме тебе дідько,
Про то не журися.
 
 
Моя жінка, твоя мати,
Без відома мого
Посилає на горіхи
Тобі золотого.
 
 
А я тобі посилаю
Старі ногавиці,
Зроби собі жупанину,
З рештків — рукавиці.
 
 
Та учися, милий сину,
Добре та багато,
Бо ти дурнем зостанешся,
А я — твоїм татом!»
 

1 мар[та 1859]

Довгий зуб

 
Сидить шевчик на стільці,
На кумові постільці
Пришиває лату.
Аж у сінях двері скрип,
Далі в хату двері рип, —
Шелеп кум у хату!
 
 
«Здоровенькі ви були!
А що ж мої постоли —
Вже, мабуть, готові?».
«Зараз будуть… погодіть,
Що ж ви стогнете, як дід?
Чи вже нездорові?»
 
 
«Та не то щоб, Боже, крий,
Був я дуже так слабий,
А так тілько нудно:
Розболівся вражий зуб
Та заріс тобі, як дуб,
Що й вирвати трудно…»
 
 
«Не журіться, — каже швець, —
А сядьте-но на стілець!…»
На стілець саджає,
В дратву зуба замотав,
Кінці разом посплітав,
До ноги чіпляє.
 
 
Але, звісно, у шевців
Все дірявії стільці,
Щоб то не душило.
Ото шевчик і зайшов,
Стихача діру найшов
Та хвать кума шилом!…
 
 
Кум підскочив, як той цап,
Та рукою ззаду лап
За грішнеє тіло:
«Недаремне ж я стогнав,
От коріння попускав —
Аж там заболіло!»
 

8 мая 1859

Жонатий

 
Била жінка мужика
Та й вигнала з хати.
Пішов, бідний, по полях
Притулку шукати.
 
 
Ходив, бідний, цілий день,
Все кляв молодицю,
Наостаток десь заліг
На руді в копицю.
 
 
І дивиться на руду,
Що бугай хороший
Ходить собі по траві,
Мукає з розкоші,
 
 
Здихнув бідний чоловік:
«Щасливий ти, брате,
Колись і я так співав,
Як був нежонатий!»
 

8 мая [1859]

Тільки допечи!

 
Ідуть собі парубки
На нічліг до гаю
Та й говорять, як Господь
Гнав Адама з раю.
«Ото, — каже з них їден, —
Господь обізвався:
«Що ж, Адаме? виходи!
Де ти заховався?»
Мовчить Адам, а Господь,
Серед раю саме,
Обізвався другий раз:
«А де ти, Адаме?»
Мовчить знову.
І Господь
Страшно розізлився:
«А чортяка б тебе взяв!
Де ти там зашився?»
«Тю на тебе! — всі кричать:
Схаменись, небоже!
Де-то вже таки Господь
Так сказати може?!»
«Та дурні ви! Ніби Бог,
То вже й маслом маже?…
Аби тілько допекти —
То ще й не те скаже!»
 

8 мая [1859]

Глухий і губатий

 
Довелося на віку
Глухому з губатим
Раз у церкві, на біду,
У парі стояти.
 
 
І губатий що почне
«Отченаш» читати,
То так губи іскладе,
Як ніби свистати.
 
 
Довго глухий поглядав.
З злості аж мінився,
Далі руку відвинув,
Ближче приступився
 
 
Та по пиці його хвать:
«От тобі — свистати!»
«Бог з тобою, — каже той, —
Бачиш — я губатий!»
 
 
Але глухий другий раз:
«Дарма, що багатий!…
У нас церква не на те,
Щоб в нії свистати!»
 

8 мая [1859]

Школяр

 
Їде з ярмарку мужик,
Школяра здибає,
Підпив собі, неборак,
Ото і питає:
 
 
«Що ти, хлопче, за їден?»
— Я школяр, — той каже.
«А коли ти, — каже, — шкляр,
То сідай же, враже!»
 
 
Школяр собі не страшко,
Бере та й сідає,
А мужик сидить, мовчить,
Воли поганяє.
 
 
Далі в озеро звернув,
В саму середину,
Зупинився, воли п’ють;
Питає хлопчину:
 
 
«Що ти, — каже, — за їден?»
— Я школяр, панотче!
«Школяр, — каже, — а не шкляр?»
Та як настукоче!…
 
 
«Геть із воза, куди хоч,
Бісовий школяру!…»
Школяр поли підійняв:
— А що ж, господару!…
 
 
Як пускатися на дно,
Не псувати льоду;
Пустіть уже хоч з ярма
Скочити у воду!
 
 
«Не питайся!… Куди хоч!», —
Мужик промовляє…
Тоді школяр по війї —
Притику виймає.
 
 
Перегнувся на ярмо,
Полових по шкурі…
Їде школяр на сухе —
Мужик у баюрі.
 

12 мая [1859]

Жалібний дяк

 
Щойно в церкві коли дяк
«Іже» заспіває,
Бідна баба у кутку
Мало не вмліває.
Аж завважив теє дяк,
До неї забрався.
«Чого плачете ви так?» —
Стару запитався.
«Як не плакати мені, —
Стара баба каже, —
Коли мене голос ваш
Аж за серце в’яже!
Так колись моя коза
На льоду кричала,
Як там її звірина,
Бідну, розривала».
 

Вбили

 
Якось жильним четвергом
Чи там середою
Забив багач кабана,
Шмалить над водою.
 
 
Кругом нього тьма собак
І дітей до ката…
А найближче з них усіх
Синок його брата.
 
 
І, звичайне на селі,
Вбогого дитина,
Тілько на нім і була
Чорна сорочина!
 
 
Стоїть бідне хлопченя,
На вогонь пантрує,
Дядьки з носа аж пищать,
А воно й не чує.
 
 
Далі багач подививсь:
«Здоров, — каже, — сину!
А чи вбили батько що?» —
Питає хлопчину.
 
 
А той тілько носом шморг,
Попід ніс рукою,
— Вбили, — каже, — дядьку мій,
Сучку над водою!
 

8 июня [1859]

Війна

 
Молотив раз у попа
Парубок Микита
Та якось там і украв
Цілу мірку жита.
 
 
Украв собі та й сховав.
Прийшло сповідатись —
Лихе його підвело
Попові признатись.
 
 
Лаяв, лаяв його піп,
Торгав за чуприну,
Наостаток і сказав:
«Отак, бісів сину:
 
 
Поки жита не буде,
Була б тобі трясця! —
Поти тобі не буде
Сповіді й причастя!»
 
 
Ніщо діяти!… Вночі
Згорбився Микита,
Потихенько попід тин
Несе мірку жита.
 
 
Приніс якось до сіней,
Хату відчиняє,
Стає, бідний, у кутку,
Пари не пускає.
 
 
А попові на той час
Не Микита сниться:
Його сонна обняла
Тлуста молодиця.
 
 
Пробудився сонний піп,
Мацнув молодицю,
Підійма на животі
Білую спідницю.
 
 
Та й говорить: «Уставай,
Нічого дрімати,
Іде турок на війну —
Москву воювати».
 
 
— Та ваш турок не біда! —
Каже чорноброва, —
Якщо він біля воріт,
То Москва готова.
 
 
Що там було — звісна річ!
Кінчилося діло,
Аж Микита із кутка:
«Кахи!» собі сміло.
 
 
Піп схватився:
«Хто то там?»
— Я, — каже Микита, —
Отсе, — каже, — вам приніс
Вашу мірку жита.
 
 
«А давно ж ти, — каже піп, —
До хати забрався?»
— А давно! ще на війну
Й турок не збирався!
 
 
«Неси ж, — каже, — то назад
Та спожий, на щастя,
А я тебе взавтра й так
Пущу до причастя…»
 

8 июня [1859]

Дощ

 
Обсіялись мужики,
Дощу виглядають!
Ото два собі зійшлось,
Стали, розважають…
 
 
Грицько старий, як судець,
Палицю тримає,
Сумно голову схилив,
Землю колупає.
 
 
А Хома на мотузку
Гудзи собі в’яже.
«Нема дощу!» — каже Гриць.
— Нема! — Хома каже.
 
 
«Якби, Хомо, Господь дав,
То я вже говорю,
Що усе б то із землі
Піднялося вгору!»
 
 
— Усе, дядьку? — «А усе!»
— Лучче ж най не буде!
Моя жінка у землі!
Не хочу паскуди!
 

8 июня [1859]

Кожух

 
Серед церкви став багач,
Світло поправляє.
І на нім кожух, кожух,
Аж очі вбирає.
 
 
Та і сам він не худий,
Аж труситься сало…
Глянув вбогий із кутка
Та й заздрісно стало.
 
 
— Ет, не знає, — каже, — Бог,
Кому щастя дати…
От, якби то так мені
Кожух такий мати,
 
 
То, здається, що б прийшов
У церкву до лиха
Та лиш став би я, стояв
Та бздикав би стиха.
 

10 июня [1859]

Привітання

 
Наварив багач, напік:
Батюшки чекає.
Батюшка лиш на поріг —
От він і вітає:
 
 
«На тепленьке, в добрий час!
Тілько що зробили…
Та де ж то ви так були,
Батюшечко милий?
 
 
А тут тілько гавкне пес,
Свиня зарохкоче, —
Так і думають усі,
Що то ви, панотче!
 
 
Спасибі ж, вам, що прийшли!
Пийте гріту з перцем…
Ріжте собі печінки…
Крайте собі серце!
 
 
А заким то подадуть
Печеного зайця,
Не сидіте, прошу вас,
Лупіть собі яйця!»
 

10 июня [1859]

Хто святив?

 
Питається архирей
Попа молодого:
«Який, — каже, — тебе чорт
Висвятив, дурного?»
 
 
А той йому, неборак,
Глянув тілько в очі:
«Та святили ж, — каже, — ви,
Пресвятий панотче!»
 

11 июня [1859]

Там її кінець

 
Архирей їден подольський
Такий звичай мав,
Як без грошей була просьба,
То ї не приймав.
 
 
Аж дяк якось коротенько
Просить стихаря,
А на білу середину
Кладе хабаря.
 
 
Архирей і не гадає,
Що там далі є…
Пробіг живо його просьбу
Та й назад дає.
 
 
Той і просить: «Прочитайте ж!»
— Та я прочитав!
«Та іще раз прочитайте!»
— Ще раз прочитав.
 
 
«Моя просьба на тім боці,
Там її кінець!»
Аж тоді затримав просьбу
Святий панотець.
 

11 июня [1859]

Чого люди не скажуть!

 
Не вважає архирей,
Що й сам не без того,
А бештає за гріхи
Вдівця молодого.
 
 
«Хто сказав вам?», — каже той.
«Як то хто? а люди!»
«Та хто тепер людям тим
Вже вірити буде?!
 
 
Та вже вони і на вас,
Пресвятий панотче,
Розказують то і то…
Звичайно, не в очі!»
 
 
Здихнув бідний архирей:
«Іди ж, — каже, — з Богом».
Та ще й хрестом наділив
Вдівця молодого.
 

11 июня [1859]

Мало не ригаю

 
Питається архирей
Батюшку старого.
«Чув я, — каже, — що ти п’єш
Багато хмільного».
 
 
І не вірте, — каже той, —
Хіба тілько воду,
А хмільного — свідок Бог —
Не кушаю зроду».
 
 
«Не кушаєш? — каже той. —
Зроду не вживаєш?
Як же ж, — каже, — ти вино
З чаші випиваєш?»
 
 
«Не питайте! — каже піп. —
Пити — випиваю,
Але сам я — свідок Бог —
Мало не ригаю!»
 

11 июня [1859]

Мца

 
Колись собі мужичок
Читати навчився,
Баньку грошей заплатив
Та й попом зробився.
 
 
Ото йому і прийшлось
В церкві щось читати
І «мисліте, ци-аз-ца»
З титлою складати.
 
 
І замукав бідний піп,
Аж пригнув колінця:
Все «мисліте, ци-аз-ца,
Словотитла — німця!»
 
 
«Та який тут, — каже, — чорт
Того німця тиче?!»
Та з крилоса у олтар
Піддячого кличе:
 
 
«Ходи, — каже, — та склади.
Чи умієш, враже?»
А той тілько подививсь:
«То місяця!» — каже.
 
 
«Добре ж, сину, — каже піп, —
Іди ж ти співати».
А сам далі розпочав
По складах читати.
 

11 июня [1859]