Басурмен
Tekst– Іди мені геть! Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! – наказує йому мати. – Іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись, біг із сіней у далекі, невідомі світи…
Набитий, Богові неугодний, вигнанець із рідної хати, – де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде – вже й спина переболіла, і сліз нема, а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим би і їй жалю завдати.
«Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти».
– Гу-гу! – тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину.
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
«А куди ж це ти, мій синочку, виряджаєшся?!»
А Семен їй докірливо одповідає:
«Не знаєте куди – в пекло!»
«А на кого ж ти, мій голубчику, покидаєш?!»
«Ага, тепер «голубчику», – думає собі Семен, – а тоді «басурмен»! Ні, несіть далі – не встану».
Аж ось і яма вже близько.
Тут Семен засовався на місці й кашлянув.
«Щоб, чого доброго, справді, не роздивившись гаразд, не вкинули його в яму, – подумав він боязко, уже тільки сам собі. – Ні, нехай яма буде ще далеко-далеко-далеко… »
Сонце підбилося вище на небо і стало через бур’яни гріти на Семена. За городами видно небо, синє-синє та кругле, ніби велетенська полив’яна піч випалюється на огні, міниться, а під синявою неба геть-геть аж до лісу рябіє усякими квітками зелений луг.
Дивиться Семен – квітки злодійкувато повиставляли головки з трави та всі, як одна, моргають йому:
«Тікай, Семене, сюди! Тікай, Семене, сюди!»
У Семена в голові думки плутаються, похорон зразу ліквідується: тільки хотіли його вкинути в яму – він з труни та далі! А піп за ним із кадилом: держи, лови його! Мати: «То це ти дурив мене, лоботрясе? Стій же ти, кателику, вернешся додому!»
У заплаканих очах Семена виплив несподівано і затремтів блискучий сміх. Одразу він перестав густи, як одрубав; зачервонівся і закихкотів дрібним невтриманим сміхом.