Холоднеча. Старі майстри

За гострою політичною спрямованістю, яка поляризує світ на чорне і біле (у Бернгарда радше чорне, ніж біле), за безкомпромісністю в доборі слів для формулювання таврувальних речень, за неймовірним галасом, зчиненим довкола п'єси ще перед тим, як відбулася її прем'єра, за колажами з охопленим загравою Бурґ-театром на титульній сторінці консервативно-бульварної Neue Kronen Zeitung губиться її інший вимір, а також композиційна віртуозність, з якою вона виписана.

«Площа героїв» побудована на накладанні двох вимірів. Вона мов палімпсест, одначе такий, на якому ті знаки, що нагорі, лише лягають й аж ніяк не уневажнюють знаків, які на споді. На споді ж – типова родинна історія, маленький соціальний організм зі своїми сподіваннями і страхами, геніальностями і недолугостями, безкомпромісностями і безпорадностями, тираніями і стражданнями, втіхами і плітками, правдами і лукавствами. Його розшарпує незрівнянно більший, потужніший і невблаганний суспільний організм, руйнуючи долі і переписуючи біографії. Пишучи їх по-іншому, ніж якими вони могли б бути. Пишучи такими, як є.

Сила «Площі героїв» і найкращого, що є у творчості Бернгарда, – не у спокусливих інвективах, що їх вкладено в уста персонажів, а в безжальній конфронтації політики і приватності, публічного й особистого, мистецтва і його сприйняття індивідом. Бернгард продовжує традиції великих майстрів на кшталт Льва Толстого чи Федора Достоєвського, змальовуючи, як світськість нещадно розбивається об політику і, поглинена та спотворена нею, втягується в дискурс тотальності, відтак тоталітарності.

Бернгард – прискіпливий дослідник метаморфози сучасного йому повоєнного австрійського суспільства: як націонал-соціалістичний освітній заклад через ніч стає католицьким інтернатом («Дітвак»), а вчорашній націонал-соціаліст – соціал-демократичним функціонером («Площа героїв»). У Бернгарда Добра несе погибель («Свято для Бориса»), а есесівець, згадуючи про «добрі старі часи», одягає сховану в шафі уніформу («Обід по-німецьки»).

Згас Томас Бернгард 12 лютого 1989 року після багаторічної тяжкої легеневої недуги. Проте не вщухають дискусії довкола його творчості. Письменником цікавляться, як двадцять, тридцять і п'ятдесят років тому. Його твори читають, інсценізують, обговорюють.

Тимофій Гаврилів

Холоднеча^[18]
Роман

«Що кажуть про мене люди? – запитав він. -Кажуть, ідіот? А що їм казати?»

День перший

Практика у шпиталі^[19] – це не лише споглядання складних операцій на кишківнику, розрізання очеревини, крайове видалення легені й відрізання ніг, практикантові доводиться не тільки закривати очі небіжчикам і витягувати на світ Божий немовляток. Практикуватись у лікарні – це не просто кидати через плече в емальовану балію відкраяні руки-ноги, цілі або кавалками. Та й тупцювання за спинами головлікаря, асистентів і асистентів асистентів і дрібцювання за ними під час обходів ще не досить. І до самого підтасовування елементарних фактів справа теж не зводиться, як от коли плетеш щось на кшталт: «Увесь бруд просто розчиниться у вашій крові, і ви знову зіпнетеся на ноги», як і сотня інших облудних прийомів, до пари зжаяложеній фразі: «Все буде добре!», коли ясно, що цьому вже не бувати. Це не тільки стажерство, коли йдеться про розтин тканин і зашивання, перев'язування судин і спокушання власного терпцю. Практику слід вимірювати і позафізичними речами й можливостями. Отримана мною припорука спостерігати за малярем Штраухом змушує мене з'ясовувати саме такі позафізичні факти й можливості. Досліджувати щось недосліджуване. Розкривати це до крайньої межі людських можливостей. Як розкривають змову. І може ж бути, що позафізичне – тут я маю на увазі не душу, а те позафізичне без душі, про яку я не можу сказати, чи існує вона, проте схильний думати, що таки існує, – це тисячолітня гіпотеза, що містить у собі тисячолітню істину. Цілком імовірно, що все позафізичне, позбавлене клітин, – це те, з чого виникає все суще, а не навпаки й не лише одне з одного.

День другий

Я відїхав першим потягом, о пів на п'яту: той увігнався просто у скелі. Праворуч і ліворуч панувала пітьма. Коли сідав у вагон, мене пробирав мороз. Згодом я мало-помалу зігрівся. Навколо гомоніли робітники, що верталися з нічної зміни. Вони нараз прихилили мене до себе. Жінки й чоловіки, молоді й старі, але всі однаково знесилені у горнилі безсонної ночі, згорблені під її тягарем од голів до грудей, од калиток до п'ят. Чоловіки в сірих шапчинах, жінки в червоних хустках. Ноги замотані у якесь лахміття з грубої шерсті – єдина можливість лишити з носом холоднечу. Я миттю здогадався, що це снігоприбирачі, які підсіли в Зульцау. Було тепло, мов у коров'ячому животі: повітря, здавалося, безупинно нагніталося помпами серцевих м’язів, а ті ж таки людські тіла його всмоктували. Можна ні про що не думати! Я оперся спиною на стінку. А що цілу ніч не спав, то мене швидко зморив сон. Прокинувшись, я знову побачив кривавий слід, який зміївся по мокрій підлозі вагона нерівною смугою, немов зображення затиснутої скелями річки на географічній мапі. Слід зникав десь між вікном і рамою під стоп-краном. Це була кров розчавленого птаха, тільце якого зчавила віконна рама: несподівано підстрибнувши, вона майже перерізала бідолашку навпіл. Ймовірно, пташину пристукнуло кілька днів тому, і так щільно, що зовні навіть не підвівало. Провідник, який протупотів вагоном з обов'язку своєї безрадісної служби, не кинув на пернатого небіжчика й оком. А проте він, певно, вже бачив його раніше. Я це зрозумів. Несподівано трапилася нагода послухати бувальщину – історію колійного сторожа, що задихнувся в хугу. Закінчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнішність, мою внутрішню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюїди моїх думок, які наполегливо працювали над майбутнім завданням, але ніхто до мене не підсів, хоча кожне вільне місце у вагоні ставало раз у раз омріяною здобиччю. Потяг зі скрипінням проповз річковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далі якимось великим містом, яке колись перетнув. Потім помітив порошинки на лівому рукаві і спробував струсити їх правою рукою. Робітники повитягали ножі і заходилися різати хліб. Вони пхали в себе цілі партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси і м'яса, якимсь кришивом, яке не їли б за жодним столом. Такі харчі можна уминати тільки на коліні. Всі цідили крижане пиво і не мали сил посміятися над собою, і то коли здавалися собі смішними. Втома їхня була така велика, що вони і не поривалися застебнути ширіньки або витерти губи. Мені здалося, що, переступивши поріг домівки, всі миттю попадають на свої ліжка. А о п'ятій вечора, коли всі інші впораються з роботою, вони знову стануть до неї. Потяг гримотів і мчав униз, як і річка уздовж колій. Темрява щодалі густішала.

Кімната виявилася такою ж маленькою і незатишною, як і моя практикантська комірка в Шварцаху.^[20] Там мало не над вухом нестерпно клекотіла річка, тут було нестерпно тихо. На моє прохання хазяйка зняла гардини (така вже моя натура: терпіти не можу гардин у кімнатах, вони мене відлякують). Від хазяйки мене верне. З тим-таки присмаком, як у дитинстві, коли я блював біля розкритих воріт різниці. Якби вона була мертва, то мені – зараз – не було б гидко (анатомовані тіла ніколи не нагадують мені живих), але ж вона жива і живе у затхлому, прадавньому запаху кухні у заїзді. Мабуть, мені випало чимось упасти їй в око, вона сама притягнула вгору мою валізу і запропонувала приносити мені вранці сніданок. Проти своїх правил. У них так не ведеться. «У нас тільки пан мальовник сам по собі», – сказала вона. Як-не-як завсідник, з привілеями. А хазяям «більше збитку, ніж зиску». Спитала як я потрапив до її заїзду. «Припадком», – відказав я. Мовляв, мені хотілося швидше відпочити і знову додому, де на мене чекає купа роботи. Вона виказала розуміння. Я назвав своє прізвище і віддав паспорт.

Досі я не бачив нікого, крім хазяйки, хоча в готелі неабияк галасували. Кожного разу, коли приходив час їсти, а я робив це в своїй кімнаті. Я запитав хазяйку про маляра, і жінка сказала, що він у лісі. «Він майже увесь час пропадає в лісі, – докинула вона, – до вечері не вернеться». Хазяйка спитала, чи знаю я «пана живописця». «Ні», – кинув я. Стоячи вже в дверях, вона, здавалося, безмовно про щось питала, як може питати чоловіка жінка, блискаючи очима. Я був заскочений зненацька. Помилка виключена. Її пропозицію я відкинув мовчки, ледь здолавши напад нудоти.

Венґ – місце, найпохмуріше з усіх, які коли-небудь потрапляли мені на очі. Куди похмуріше, ніж можна було виснувати з асистентового опису. Доктор Штраух говорив про це натяками, як натякають на небезпечний відтинок шляху, що його належить пройти другові. Все, про що казав асистент, складалося з натяків. Незриме мотуззя, яким він мене чимраз міцніше приторочував до покладеного на мене доручення, викликало поміж нами майже нестерпну напругу, та й аргументи він забивав у мене, мов якісь цвяхи – у мозок. А проте, він вирішив не забивати мені баки й обмежився чіткими настановами. Місцевість і справді наганяє на мене страх, ще більше лякає саме селище, де живуть карликуваті горбані, ще й – так і хочеться докинути – мішком намахані. Пересічно метр сорок заввишки, тиняються вони між потрісканими стінами і якимись містками, народжені в якомусь чаді. Ці коротуни здаються типовими аборигенами цієї-таки долини.

Венґ розташований високо в горах, однак, як на те, примудрився розлягтися на дні ущелини. Про те, щоб перебратися через стрімчаки, годі й думати. Хіба що дорога внизу кудись таки виведе. З огляду на цю потворність краєвид має свою вдачу, а отже переважає мальовничі краєвиди, в яких вдачі – катма. Тутешні всі вирізняються пропитими, стонченими до верхнього «до» дитячими голосками, що їх вони стромляють у вухо першому-ліпшому мандрівникові. Шпигають. Шпигають мов тіні, мушу уточнити, бо досі бачив лише тіні людей, примар, які животіють у злиднях і якійсь несамовитій нетерплячці. І ці голоси, що кусались у тіні, попервах збивали мене з пантелику, чимраз розбурхуючи. Хай там що, а на свої відчуття я дивився тверезими очима, тож вони мене не роз’їдали. Власне, все мене задовбувало, бо йшлося про щось украй незручне. Крім того, я тягнув фіброву валізу, вміст якої гуркотів, увесь час змішуючись. Шлях знизу, від залізничної станції, де жевріло якесь промисло і будувалася велика електростанція, вгору, до Венґа,^[21] можна було здолати тільки на своїх двох. П'ять крутих кілометрів, єдина дорога, в усякому разі – в цю пору року. На кожному кроці заливається, виє собачня. Можу собі уявити, як їдуть мізками люди, що, як і я, піднімаються до Венґа і товчуться в ньому самому, якщо їх не відволікає праця, або забава, або яке-небудь інше заняття з тією ж метою, на кшталт якогось непотребства, або богомілля, або пияцтва, або ж усього цього воднораз. Що тягне людину, таку, як живописець Штраух, у такі місця і в таку пору, в місця, які, мабуть, увесь час ріжуть йому око?

Моя місія – цілком таємна, і на мене її спеціально, розмірковано, з ефектом несподіваності звірили в останню хвилину. Не сумніваюся, що асистентові вже давно спадало на думку відрядити мене, щоб я пильнував його брата. Чому саме мене? Чому не когось іншого з-поміж таких само, як я, практикантів? Може, тому, що я частенько чіплявся до нього з важкими запитаннями, а інші – ні? Він якнайсуворіше мені наказав не давати маляреві анінайменшого приводу підозрювати мене, буцімто я якимсь чином пов'язаний з його братом, хірургом Штраухом. Тому мені, якщо запитають, треба відповідати, що я, мовляв, вивчаю право, аби лишень не згадувати медицину. Асистент узяв на себе дорожні витрати і добові. Він видав мені суму, що здавалася йому кругленькою. Він вимагав від мене точності спостережень, та й годі. Повної картини того, як його брат поводиться, як він відбуває своє буденне життя. Звіту про його звички, наміри, зауваження й міркування, про ходу, про манеру жестикулювати, розпалюватися, «відштовхувати людей». Про те, як він користується ціпком. «Допильнуйте, яку функцію виконує ціпок у нього в руці, найпильніше допильнуйте».

Хірург не бачив маляра двадцять років. Останні дванадцять вони навіть не листуються. Маляр відверто зве їхні взаємини розбратом. «А проте, я як лікар роблю спробу», – мовив асистент. Для цього йому потрібна моя допомога. З моїх спостережень він мав би більшу вигоду, ніж з усього іншого, до чого він уже вдавався. «Мій брат, – повідомив він, – як і я, досі парубкує. Він, так би мовити, мудрий як соломонові патинки, але страх який непутящий. Переслідуваний гріхами, соромом, побожним ідеалізмом, чужими й власними докорами, інстанціями… Мій брат – з тих, кого звуть мандрьохами, тобто істота, гнана страхом. Паливода. Людиноненависник». Це завдання – приватна ініціатива асистента і є частиною моєї шварцахської практики. Вперше в житті спостереження стало мені за працю.

Я хотів був прихопити із собою книгу Кольтца про патологію головного мозку, що ділиться на «підвищення функціональної активності» (симптоми роздратування) й «ослаблення функцій» (параліч) мозку, та якось забув про неї. Натомість я взяв із собою книгу Генрі Джеймса,^[22] що відволікала мене від занять ще у Шварцаху.

О четвертій я вийшов з готелю. Я був спокійний, коли мене несподівано різко пройняло – і не тільки до кісток – якесь моторошне занепокоєння. Таке відчуття, наче я, ніби гамівну сорочку, вдягнув на себе цю кімнату, а тепер її конче треба зняти. Я кинувся назад, униз стежкою, попрямував до обідньої зали. На мої викрики ніхто не відповів, і я знову вийшов. Спіткнувся об якийсь крижаний горбок, але миттю випростався й обрав собі ціль – пеньок, що стирчить метрів за двадцять п'ять. Перед ним я зупинився. Навколо з-під снігу стирчали самі пеньки, наче покришені кулями. До мене раптом дійшло, що я проспав, сидячи на ліжку, години дві з гаком. У моїй утомі були винні дорога й нове оточення. Фен, теплий вітер, – майнуло мені в голові. Раптом я уздрів, як з переліска, що починався щонайбільше метрів за сто від мене, вивалюється фігура: поза сумнівом, маляр Штраух. Я міг розгледіти лише голову й корпус, ноги ховалися за кучугурою. У вічі впадав чорний капелюх. Немов знехотя, з натугою, як мені здалося, маляр пересувався від пенька до пенька. Він опирався на палицю, якою водночас сам себе підганяв, викликаючи асоціації з перегоном худоби, але при цьому був і погоничем, і ціпком, і забійною худобою. Проте це враження миттєво поступилося практичному питанню: як би швидше і спритніше підійти? Як я йому відрекомендуюся? Просто підійти й про що-небудь запитати? Може, це і є перевірений, хай і примітивний, спосіб, яким користується будь-хто, хто хоче напитати дорогу або визначитися з часом? Так? Ні? Так? Так і сяк? Так. Я наважився піти навперейми.

«Я саме шукаю готель», – мовив я. І все вийшло чудово. Він обдивився мене з голови до ніг: моя несподівана поява радше лякала, ніж викликала до мене довіру, – і повів мене за собою. Він сказав, що живе у заїзді постійно, а взагалі зупинятися у Венґу можна тільки тоді, коли ти кохаєшся в ексцентриці, або з дурного розуму. Шукати тут відпочинку? «Ви про той заїзд?» Тут, мовляв, і молодих очей не потрібно, аби побачити, яка це дурня. «Це в тутешніх місцях?!» Перейнятися такою абсурдною ідеєю може хіба що якийсь бевзь. «Або кандидат у самогубці». Він розпитував, що я за птиця, чого навчаюся (маю ж я ще «чогось» навчатись!). Я відповів так, немов інше мені ніколи й не снилось: «Правознавства». Це його влаштувало. «Спокійно йдіть уперед, я людина літня», – сказав він. Вигляд його – от що в якісь миті так лякало мене. Я навіть зіщулився при нашій першій зустрічі: таким безпорадним він здавався.

«Якщо підете туди, куди я показую палицею, то потрапите в долину, де годинами можна гуляти собі безбоязно, – сказав він. – Та й переживати, що вас хтось побачить, не випадає. З вами нічого не станеться: все вимерло до решти. Ні корисних копалин, ані озимини, нічогісінько. Ви знайдете якісь сліди тієї чи іншої доби: каміння, залишки стін, якісь знаки, а чого – хто його зна. Якийсь особливий, таємничий зв'язок із сонцем. Стовбури беріз. Розвалена церква. Кістяки. Сліди сміливішої дичини. П'ять-шість днів самотності. Безмовності, – розводився він. – Природа не знає людського ярма. Подекуди шумлять водоспади. Це як мандрівка в еру, гідну долюдського існування».

Вечори тут падають як сніг на голову, наче їх закликає котрийсь із громових перекотів. Ніби з чийогось наказу спадає гігантська чавунна завіса, віддаляючи одну половину світу від іншої. Вдихнеш удень, видихнеш уночі. Бліді тьмяні барви гаснуть зовсім. Мерхне все. Без усякого переходу. А якщо не стає холодніше, то це робить свою справу фен. Атмосфера щонайменше стискає серцевий м'яз, якщо не паралізує його. Лікарняні стіни багато чого могли б виповісти про ці повітряні напливи: пацієнти, що мали, здається, ось-ось одужати, – медицина сповна в них вклалась, аж зажевріла надія, – непритомніють, і жодна навіть тисячу разів перевірена теорія не здатна підняти їх на ноги. Закупорка вен унаслідок впливу атмосфери. Вдалині, ген-ген, загадкове скупчення хмар. Собаки хтозна-чому ганяють один за одним по дворах і вулицях, кидаються на людей. Річки видихають гнилий сопух, що його назбирали потоки. Гори з рельєфом мозкових півкуль, до яких можна сягнути рукою, при яскравому світлі, удень, такі виразні, а вночі взагалі невловимі. Приїжджі раптом розв'язують язика на перехрестях доріг, запитують, відповідають на питання, які їм ніхто не ставить. Враження таке, наче всі як стій кинулись одне одному в обійми: потворне насмілюється наблизитися до прекрасного, і навпаки, тендітне – до грубого. Годинники кидають краплі часу на цвинтар і приступки дахів. Смерть спритно вповзає в життя. Навіть дітям ні з того ні з сього паморочиться в голові. Вони не кричать, але їх тягне до пасажирського потяга. У готелях і на станціях поблизу водоспадів нав'язуються стосунки, а тоді мить – і обертаються в ніщо; зав'язується дружба, що не встигла зародитися, інтимне «ти», з якого вимучувано мало не вбивчу пристрасть, незабаром задихається в якомусь дрібному паскудстві. Венґ лежить у ямі, виритій за мільйони років льодовиковими брилами. Узбіччя доріг підбивають на розпусту.

День третій

«Я не маляр, – мовив він сьогодні. – Я був щонайбільше малярем».

Між ним і мною виникла якась напруга, що когось переповнювала, а в когось таїлася на дні. Ми бродили лісом. Мовчки. Поки ми йшли, тільки пухкий сніг, налипаючи на ноги кілограмовими грудками, щось говорив незрозуміло, але без угаву. Нечутними, але мислимими словами, наче вони були, а начебто й ні. Він хоче, щоб я завжди йшов попереду. Він боїться мене. Адже з оповідок і досвіду він знає: молоді хлопці нападають ззаду, чистять до нитки. Фізіономія – здебільшого лише маска, за якою ховається вбивця й грабіжник. Душа, ця «всеосяжна субстанція всіх законів», як її схильні характеризувати, щойно повірять у неї, йде пробоєм, а розум – суміш недовіри, страху й підозрілості – суне слідом, у пастку не лізе. Даремно я наголошую на тому, що ходжу у цих місцях мов із зав'язаними очима, – він раз у раз пропускає мене вперед. Команди «ліворуч» або «праворуч», які звучать з його уст, кладуть край моєму припущенню, буцімто в думках він забіг хтозна-куди. Його накази я виконую цілком наосліп і похапцем. Дивно було, що я не бачив жодного вогника, на який можна було б орієнтуватися. Мене наче несло кудись – і в думках теж, – і рівновага чекала скрізь і водночас ніде. Що б я робив, якби опинився тут сам? Спаде ж таке на думку! Маляр тягся за мною, наче прив'язаний до моїх нервів трал. Здавалося, він постійно щось міркує за моєю спиною, робить якісь свої висновки. Тоді знову засапався і зажадав, щоб я зупинився. «Цією дорогою, – сказав він, – я ходжу щодня вже не один десяток років. Я міг би пройти тут із зав'язаними очима». Мені кортіло побільше дізнатись, яким-то побитом він опинився у Венґу. «Це все моя хвороба, та й ще дещо», – відповів він. Докладнішої інформації я й не очікував. Я спробував якнайпереконливіше описати йому своє життя кількома словами, пересипаючи проблиски світла сумовитими барвами, розповів, як я став таким, яким є, не зізнаючись, хто тепер я насправді, причому – з відвертістю, що здивувала мене самого. А проте, йому було байдуже. Його цікавив тільки він сам.

«Якби ви дізналися, скільки я маю років календарного віку, то злякалися б, – зауважив він. – Ви, найпевніше, гадаєте, що перед вами якийсь стариган, молоді на такі висновки проворні. Вас би це до живого дійняло». Здавалося, на його обличчя лягла ще одна тінь безвихідності. «Природа – штука жорстока, – правив він далі, – та найбільше це стосується найпрекрасніших, найдивовижніших з-поміж обраних нею талантів. Вона розтоптує їх, і оком не змигне».

Він був невисокої думки про свою матір, батька ставив ще нижче, а до брата й сестри з роками збайдужів, так само, як вони, на його думку, завжди плювали на нього. Втім, у його вустах це все звучить так, що не залишається сумнівів у тому, як сильно любив він батьків, сестру й брата. Як щиро він до них прихиляється! «Все довкола мене чимраз хмурнішало», – сказав він. Я намалював йому картину зі свого дитинства. А він мені на те: «Дитинство у всіх однакове. Хіба що одні бачать його в буденному світлі, інші – у м'якому, а треті – у диявольському».

У заїзді, як мені здається, його зустрічають з удаваною повагою. А за спиною роблять гримаси. «їхні неподобства – ні для кого не секрет. Вони тхнуть хтивістю. Неважко відчути, про що вони думають, що намишляють, яке непотребство вічно нуртує в них у душі, у душі цих людей. Їхні ліжка стоять акурат під вікном або ближче до дверей, або йдеться навіть не про ліжка, а про те паскудство, яке на них виношується… Чоловік сприймає свою дружину як кавалок тверденького м'ясця, та дружина віддає чоловікові тими ж грішми, і всі дивляться одне на одного як на безмозке бидло. Все це можна було б визнати одним грандіозним злочином. Примітив – власність загальна. Одні пристають на умовляння, інші самі все знають з природи… штани для них затісні, спідниці їх дратують. Вечори розтягуються… Дзуськи! Туди-сюди, сюди-туди, туди-сюди. Тільки щоб не змерзнути… Язики прикушують, інше пнеться назовні. А ранок, бува, так пригорне, що й не втямиш, де – верх, де – низ. Хіть – ось що всіх убиває. Хіть – хвороба, з натури вбивча. Рано чи пізно вона спустошить навіть найглибші закутки душі… вона перетворює одне на інше, штовхає від доброго до злого, з дороги на узбіччя, з високостей у прірву. Як це безбожно, коли всьому передує руїна… моральність стає аморальною – така собі модель будь-якого занепаду й загибелі на Землі. Двоєдушність природи, можна сказати. Тутешні робітники, які крутяться як муха в окропі, – казав він, – живуть тільки хіттю, як і більшість людей, як усі люди… живуть у чимраз гостріших божевільних позвах із соромом і часом, які кінчаються лише їхньою смертю, а результат протилежний – руйнування. Час їх лупцює, а шлях їхній вимощено лише розпустою. Одним це вдається притлумити, якось замаскувати, іншим – не надто. Спритнішим тільки це й важить, і то коли все даремно. Проте все завжди дарма. Всі вони знають лише життя статеве, а це – не життя».

Він запитав, чи довго я перебуду у Венґу. Я сказав, що незабаром доведеться їхати додому: треба підготуватися до певних весняних іспитів. «Оскільки ви вивчаєте право, то й за місцем вам, звісно, далеко ходити не доведеться. Правника завжди й усюди візьмуть. Он мій небіж теж був правником, але поїхав мізками через гори паперів, отак і кинув службу. Десь у Штайнгофі^[23] спочив навіки. Чули про такий?» Я відповів, що маю уявлення про цей заклад. «Тоді вам не потрібно розказувати, чим скінчив мій небіж».

Із самого початку я був налаштований на важкий, але не на безнадійний випадок. «Сила характеру, що веде до смерті» – ця фраза, що спала мені на думку, з давно прочитаної книги викликала думки про маляра Штрауха, які склалися в мене ближче до вечора: як вийшло, що його цікавить тільки самогубство? Чи може самогубство, щось на зразок прихованої пристрасті, так підточувати людину, як вона сама того хоче? Самогубство. Що це? Самозгладжування. По праву або всупереч. По якому праву? Чому ні? Всі мої думки намагалися зійтися в одній точці, у відповіді на питання про дозвіл самогубства. Відповіді я не знаходив. Ніде. Люди-бо – це не відповідь, не можуть нею бути, як усі живі, так і мертві. Накладаючи на себе руки, я знищую те, до створення чого не причетний. Це мені доручено? Доручено ким? Коли? Чи був я свідомий тієї миті, коли це коїлося? Ні. Але голос, який не можна заглушити, говорить мені, що самогубство – гріх. Гріх? Просто гріх? Смертний гріх? Просто смертний гріх? Те, що руйнує все, – говорить голос. Усе? А що таке «усе»? Для старого й уві сні, і наяву самогубство – це пароль. Він душиться, закладаючи цеглою одне вікно за іншим. Незабаром геть замурує. А потім, коли йому в очах погасне світло, позаяк він ніколи уже не зітхне, його переконаність сягне вершка: він-бо мертвий. Мені здається, наче на мене лягає тінь близької мені думки – його думки, його самогубства.

«Інший мозок – це наче якась держава, – мовив маляр. – А що як раптом виникає анархія?» Я стирчав у його кімнаті, очікуючи, коли він надягне черевики. «Великі й маленькі рвачі поміж тих, хто снує думки», як і люди, часто вступають у спілки, щоб з години на годину їх розірвати. Але шанс «бути зрозумілим і бажання бути зрозумілим – омана. Заснована на всіх заблудах розділеного на дві статі людства». Протилежності наче за одну ніч, яка триває вічно, запосідають день, який діє лише для годиться. «Кольори, якщо хочете знати, – це все. А отже, й тіні. Протилежності мають неабиякий кольоровий сенс». Це значною мірою нагадує сукні: їх купують, аби кілька разів одягти, а тоді зняти. Щоб більше не надягати, у кращому разі продають, але не роздаровують, а найчастіше запихають у шафу. Вони перекочовують на горище або в підвал. «Увечері можна дивитися крізь пальці на ранок, – казав він, – а проте, ранок – штука завжди неймовірна». Досвіду, у точному значенні, не існує, «а отже, жодного збалансованого результату!». Звісно, існують певні можливості не давати собі по носі грати і не бути приреченим. «У мене, втім, цих можливостей зроду не було». Те, що так багато важить у твоєму житті, в одну мить втрачає всю свою цінність. «Зусилля тягне за собою розчарування», – кинув він. Як блискуче діється одне, так жорстоко – інше, ще жорстокіш, аніж колись. «У кожному разі видершись нагору, виявляєш, що жодного вершка не існує. Коли я був такий юний, як оце ви, то давно звик до думки, що нема заради чого лізти зі шкури. І це пекло мені серце. Наразі знову лякає. У цьому страху втратив я будь-які орієнтири». Він назвав свій стан «експедиціями в прадавні нетрі самотнього буття. Я немов змушений бігти крізь тисячоріччя через те, що якісь дві-три миті загрожують моїй спині своїми дрючками», – говорив чоловік. Йому весь час доводилося годувати злидні, і жар його руками позагрібали, цього він не уник, не міг уникнути. «Я ще вкладав свій капітал у людей, а вже знав, що вони мене водять за ніс, давно знав, що вони замишляють мене вбити». І потім, він теж спирався тільки на самого себе, «як туляться до дерева, нехай і порохнявого, а проте дерева», а розуму й серця в нього наче й нема, вони відсунуті кудись на задній план.

Є в селі люди, які ніколи не бували за межами долини. Приміром, рознощиця хліба, яка тягла свою лямку з чотирьох років і без єдиної перерви до цього дня, тобто до своїх сімдесяти. Або молочник. Обоє вони й тепер знають залізницю тільки збоку. І сестра рознощиці, і паламар. Понгау^[24] для них – за тридев'ять земель, як для когось темний ліс під назвою «Африка». Те ж саме – чоботар. Вони залишаються там, де годуються з народження, інший світ їх не цікавить. Або ж бояться зробити крок назовні. «Один приятель дав мені адресу готелю», – мовив я. Як сплелася ця неправда? Дуже просто. Наче брехати – легко, як дурному з гори збігти. І брехати далі й далі. «Люблю опинятися в нових місцях або ж на лоні незнайомої природи, – пояснював я, – тому ні на йоту не вагався». – «Тутешнє повітря жахливе своїм складом, – сказав маляр. – Ні з того ні з сього виникають ситуації, що обмежують свободу рухів». Його цікавило, чому я вибрав саме цей заїзд, а не якийсь інший, кращий, їх же тут чимало, навіть пансіони є. «У долині теж, щоправда, розраховані вони більше на транзитників, кому хіба раз переночувати». Все це ідея мого приятеля, збрехав я. Озброєний кількома адресами, я, мовляв, і завіявся сюди. «А якихось халеп дорогою ви часом не мали?» – запитав він. Нічого такого я пригадати не міг. «Бачите, – сказав він, – коли я вирушаю в дорогу, завжди що-небудь трапляється». І, вертаючись до розмови про село й готель, додав: «Тут треба мати яке-небудь чтиво або щось на зразок роботи. Ви нічого не захопили із собою?» «Книгу Генрі Джеймса», – зізнався я. «Генрі Джеймса? А я навмисно залишив книги вдома. Хоча дещо таки привіз. Власне, нічого, крім мого Паскаля». Весь цей час він жодного разу не глянув на мене, ішов зігнувшись у три погибелі. «Бо я себе замкнув, як замикають крамницю, коли йде останній покупець». І потім: «Тут вам залишається просто спостерігати, а ці спостереження відразу перетворюються на кригу, на відразу до самого себе. Якщо вас це цікавить – воля ваша, там, де є люди, можна й поназирати. Найпростіше – за тим, що вони роблять, точніше, чого не роблять, себто чим себе вбивають. Тут немає нічого такого, перед чим варто зняти капелюха». Все тут гидотне й дороге. «Мені до душі те, що вас верне від хазяйки, – сказав він. – Так воно і має бути». Від коментарів він утримався. Не знати жалю, давати волю тільки відразі і йти до своєї цілі, що часто-густо, як він висловився, служить абсолютною окрасою, що вінчає розум. «Вона чудовисько, – сказав він про хазяйку. – Тут ви познайомитеся з цілою купою монстрів. У першу чергу там, де живете». Чи вмію я критично порівнювати характери, чи маю цю «цілком неінтелігентну здатність, якою наділено одиниць»? У проміжок між двома характерами вмонтувати третій і так далі? Особисто йому це допомагає бавити час. «Тепер, щоправда, уже ні. Вам гарантовано можливість прокидатися серед ночі. Боятися не треба. Ну, схопиться на ноги хто-небудь із хазяйчиних кнуриків, не надто знайомий із правилами готельного побуту. Ну, загримить місцевий гицель, здається, хворий на курячу сліпоту. Переломи кісток і звихнення досі не заважали йому скакати в ліжко до хазяйки». Вона прихильна до всіх, крім нього, маляра. Приміром, раз на чотири-п'ять днів вона міняє постояльцям простирадла, всім, тільки не йому. Вона недоливає йому вина, а якщо хто-небудь запитає її про нього, вона добряче помісить його у болоті. Але доказів у нього нема, тому він не може притягти її до відповідальності. Я дозволив собі засумніватись у тому, що хазяйка йому гидить. «Проте це так, – сказав він, – за її описами я просто якийсь шолудивий пес. Уже говорить, що я відливаю просто в ліжку. За моєю спиною вона стукає у лоб пальцем, ніби хоче сказати, що я прибитий ще на цвіту. І забуває: існує така штука, як дзеркало. Більшість людей забуває про це». Молоко подає розведене. «І не тільки мені». А про те, що вона варить конину й собачатину, шкода й мови. «Кілька років тому вона сказала своїм дітям, що я їм дітей. Відтоді діти розбігаються, вгледівши мене». Вона постійно читає адресовані йому листівки й навіть листи, розкриваючи їх над кухонною парою й не пропускаючи жодного рядка. «Вона в курсі моїх справ, про які я їй ніколи не розповідав». Нині йому, зрештою, ніхто нічого не шле. «Цьому покладено край». І докинув: «Я вже не кажу про те, що вона здирає з мене за все разів у два-три більше, гадаючи, що в мене хіба пташиного молока нема. Так усі тут думають. Навіть священик живе з цією заблудою й давно намагається витягнути з мене пожертви. Невже я схожий на людину, в якої водяться гроші? На заможного?» – «Сільські певні, що в будь-кого, хто приїхав з міста, є повна калитка, з якої можна тягти гроші. Так вони думають, перш за все, коли бачать когось із людей освічених». – «Хіба я схожий на освіченого? Господарка записує на мій рахунок те, чим я й не користувався. Чого немає й не було. Так ще набридає проханнями заплатити за якогось безробітного, який тиждень у неї квартирував. Само собою, я не відмовляю з порога. Але мені варто твердо сказати «ні». Чому я цього не роблю? У неї весь розрахунок базується на обмані. Вона обманює всіх. Навіть своїх дітей». Для когось обман може служити підгоном. «І просто стимулом», – сказав маляр.