На брата брат

III

Матвій прикро, аж чиргикнуло об ручицю колесо, розвернув у тісній вуличці коні, вони зупинилися, здали назад, кінець дишла вискочив на той бік воріт. Ворота із соснових тичин – по дві тичини вкупі – старі й благенькі, підперті кілком.

– Одчиняй, – сердито гарикнув Матвій, і Сидір неохоче посунувся з воза. Зняв з підворітнього стовпа лозову каблучку, поволеньки потягнув ворота. Він спав усю дорогу й зараз дер позіхами рота, дрімки позалягали в густих бровах, в очах, кутиках великого губатого рота. И сам великий, як гора, чорний, неначе циган, ще й шкіра на обличчі лисніє. Сидору тільки сімнадцять, а на взір – дебелий дядько. Матвієві він не родич, і не син, і не наймит, а воднораз родич, і син, і наймит. Запізнав він його літ одинадцять тому. Переймали татарський полон на Синюсі, татари кинулися кіньми у воду, полишили на березі гирю бранців, покинули тороки, і в них, у шкіряному мішку для овечого сиру вовною досередини, знайшли хлоп'я. Мішок було затягнено ремінним шнуром у дитяти під горлом. Хлоп'я було чорне, мале, смердюче, завошивлене, прибите полоном, нічого не розуміло, на всі запитання тільки крутило чорною, в ковтунах, головою.

– Чий ти? – запитували козаки.

– Сатани, – шемріло потрісканими губами хлоп'я.

– Перехрестись.

Схоже на бісеня, хлоп'я лупало булькатими очима.

Хрестилися козаки.

Хтозна, через що забрав його Матвій. З жалощів? Він зроду жалісливий і добрий. Викупав хлоп'я у м'якій воді Синюхи, нагодував холодною саламахою. Хлоп'я довго відходило. И не знало, звідки воно, де поділися його батьки – Сарани, хлоп'я шепелявило, й з Сарани виходило Сатани. Воно навіть не знало, прізвище це чи вуличне назвисько. И не знали, звідки воно взялося, інші невільники. Вони побачили його вже в мішку.

Матвій привіз його до матері, яка ще тоді була жива. Пасло свині на гороховиську – двоє чи троє своїх, а то чужі, – збирало свиням жолуді, одні свині влягалися салом у боднях, підростали інші; й наче з води ріс їхній пастух. Понурий, роботящий, відданий Матвієві до дна душі, лінькуватий, потайний. Матвій, одружившись і застаткувавши, забрав хлопця до себе. Сам працював, як луг, і Сидора привчав до роботи, їли з ним з однієї миски, одежу справляв раз на рік. Тричі, вже підпарубчаком, Сидір кудись запропадав, один раз його не було аж два місяці, потім вертався. Де був, не казав. И тоді ставав ще мовчазнішим та понурішим. Не раз Матвій намагався його розкутурхати, але ані сварка, ані ласка не впливали на Сидора. Особливо очужів Сидір останнім часом, може, в тому був трохи винуватий і Матвій: появилися свої діти, почав віддавати всю любов і приязнь їм. Але до Сидора ставився як і раніше – рівно, хвалив за добру роботу, ганив за погану, брав з собою на ярмарки й на полювання, котрі той дуже любив. А ще Сидір любив вибиратися в нічне з волами та кіньми, часто пропадав на озері та на болотах: ставив крильчаки та верші, бив качок.

– Ну, чого стоїш, як межовий стовп, заводь коні, – Матвій дратувався. Він пасіював на нього всю дорогу – Сидір був непотрібний йому тут, просто зайвий, а от мусив брати з собою. Дратуватися на Сидора почав ще раніше, до тієї останньої події… Так, знедавна Сидір вельми перемінився. Став мовби причмелений чи прибитий, збайдужів і обледачів, дзиґом дивився на Матвія, не виконував його велінь, уникав домівки. Навіть ночував невідь-де. И мовби дослухався до чогось, мовби думав якусь потаємну думку. Чи його зурочено, чи йому пороблено, але до шептухи йти не хотів. И таки щось думав, бо додумався…

У Матвієвого сусіда по бортях Охріма Цурки було підчерчено дві бортні сосни, по тому ще одну, Цурка зробив засідку й глупої ночі вхопив біля сосни зловорожця, шкідника, який вирвався, але Охрім упізнав його. Ще й не світало, як побігла по хутору від хати до хати копна булава, й зібралася копа на місці звичнім, на Ваньківщині. Приволокли Сидора, одразу вчинивши його винним, і ланцюгом ув'язнили до сохи, привезли з Крилова містра з начинням катівським, привели попа. Сидір пробував одмагатися, одначе копа контр-аверсу слухати не схотіла, то більше, виявилося, що він довго не був на сповіді; окритий копним декретом, Сидір до вчинку свого признався, а далі озвірчився й зиркав на людей, як загнаний вовк. Мабуть, став би він під сосною на драбині, на останнім щаблі життя – бортних злодіїв і шкідників карають нещадно, – та дехто почав раяти й долягати, щоб дочекалися Матвія, котрий мав у суботу приїхати з гетьманської канцелярії. Копу перенесли й вчинили знову, уже з Матвієм.

Сидір більше не відмагався, й злість його звіялася, стояв покірний долі та людям, звісивши голову. Шуміли сосни, десь плакала іволга, а горлиця туркотіла заспокійливо, мирно – у світі немає нічого лагіднішого й заспокійливішого понад туркотіння горлиці, – й заплакало Матвієве серце, згадалася йому Синюха в пожухлих осоках, і чорне, смердюче хлоп'я в мішку, скручене недолею і сирицею, й виступив він наперед та сказав, що бере Сидора на поруки, а заподіяні шкоди винагородить. Шкоди довелося платити значні – за три всохлі бортні сосни, за дві копи – потрачені хліборобами в літні дні, – за клопоти містра, хоч він і не працював, попові й війтові. И однак копа не погодилася відпустити Сидора без кари, його прив'язали до сосни, вирізали дубця, поклали біля Сидорових ніг. Бити мав Матвій, Сидорів державця й названий батько. Матвій узяв дубця, подивився на широку Сидорову спину з темними волосинами по жолобку між лопатками, примірився… завагався. Поб'є він Сидора й навіки розіб'є довіру, яка оддавна жила поміж ними, і приязнь, а може, вб'є й Сидорову любов до себе, не поб'є, не покарає – втратить в очах сусідів, та й Сидір занесеться ще дужче, забуде страх; і так, і так добра не буде. И долягала його думка: нащо вчинив Сидір шкоди, нащо попідчерчував бортні сосни? Не з дивного дива? И не з бешкетництва. Бо й не був бешкетником, та й шкоди великі, карні. Копа чекала. Жаско горіли очі в Цурки, він жадав побиття й боявся підштовхнути до того Матвія, боявся Сидорової помсти, бо теж не розумів, за віщо йому від того кривди, й сікався, аж клацав зубами, поривався до дубця Хвесько Бурда – собаколуп та п'яничка, чоловічок злий і кровожерний: «Дай я, дай я», але Матвій йому дубця не дав. Розщібнув калитку й кинув з сердечним жалем на траву таляра:

– Всій громаді на горілку.

А тоді спересердя і з жалю за гроші таки вперіщив двічі по Сидоровій спині. А вдома увесь вечір допитувався в Сидора:

– Ну для чого ти? Він тебе колись скривдив? Побив тебе?

Сидір мовчав. У сутіні хати був схожий на обгорілий пень. До нього на коліна стрибнув Лисько, й він гладив кота. Так нічого й не допитався в нього Матвій і не почув від Сидора каяття. Якби Сидір покаявся, Матвій простив би його, але Сидір був неначе камінний, у його очах горів холодний вогонь. Тепер жили вони, неначе з'єднані отим ланцюгом, яким Сидір був ув'язнений до сосни. Матвій боявся лишати його вдома, аби не вчварив, не заподіяв ще якоїсь шкоди – не розкаявся ж, і вчинок його незбагненний – тягав з собою, як карний злочинець колоду. Може, він і залишив би його вдома, так і Федора, жінка, вельми просила: «Забери з собою, не лишай тут…» Сливе, вона щось знала? Але якби знала, мусила б сказати.

– …Заводь коні! – гукнув з воза. – Та повертайся кукібніше.

Сидір байдуже повів коні, й віз зачепився заднім лівим колесом за ворітнього стовпа.

– Роззява, мармула, тюхтій, – лаявся Матвій. – В тебе розуму не більше, ніж у цього стовпа.

Сидір обійшов воза, вхопився ззаду за розвору й посунув воза праворуч – з усією кладдю й Матвієм поверх неї.

В'їхали в двір. Тісний, перегребаний курми, зацвірканий качиним послідом, качки бовталися в калюжі біля колодязя. Двір убогий – хата на одну половину, лісяний хлів, клуня та ще погрібник. Над погрібником – велетенський в'яз, Матвій пам'ятав його маленьким в'язиком і пам'ятав, як обрубував його батько – в спідній сорочці, з закачаними рукавами, рубав віття й весело насвистував. Чомусь запам'яталося саме це. Може, тому, що потай хотів повторити той батьків свист і йому не вдавалося, а Супрун свистів на всю леваду, аж гнулися лози. Далі за погрібником раніше стояли дві шовковиці, однієї вже не було – замерзла в безсніжну зиму. Це подвір'я і все село Жуки – Журавчина батьківщина. Яка нині майже не промовляла до нього. Промовляла лише споминами про бідність, лихо, а він проганяв їх. Приїхав провідати брата, в якого давненько не був, приїхав на гостювання, – щойно минув Успенський піст, друга Пречиста, можна розговітися, і є чим розговітися – глибокого воза запакував повністю.

З солом'яної буди вискочив жовто-рудий, схожий на лисицю, пес, кинувся до Матвія, і він наставив чобіт для оборони, але пес швидко замахав хвостом, скавулів, лащився, а потім загавкав з радості, хоч тільки раз і бачив Матвія. Може, він прийняв його за Супруна? Того статися не могло, просто – такий пес, либонь, заласкавлений дітьми.

На гавкіт пса вийшов з хати брат, витирав долонею рота – саме вечеряли. Ступив зі збитого з теслиць ґанку, загудів, як пивний казан:

– Го-го, а ходи-но сюди, Мокрино, кого нам Бог приніс, – і простер рубцювату долоню. Вони не обнялися – не визнавали лизання, навмисне малися поміж собою грубувато, але в очах Супруна світилася щира радість і губи йому ледь-ледь бриніли. Матвій усміхався широкою усмішкою. Стояли посеред двору, все ще тримаючись за руки. Матвій – рівно, Супрун – розчепіривши ноги. Такий він завжди – чіпкий, як корч, ще й палахкий, як порох. Брати вельми схожі між собою, навіть ті самі родимі цятки на шиї та лівій щоці, в Матвія ніс з горбинкою, в Супруна – аж кібцюватий, тільки вони неначе помінялися роками – молодший брат виглядав значно старшим, хоч йому тридцять чотири, а Матвію – тридцять шість. Дві грубі зморшки врубалися Супруну в щоки й надовічно врубався шрам у ліву брову, розітнув її надвоє, і тепер, коли Супрун стояв до кого-небудь лівим боком, здавалося, що він підморгує; і збрижився лоб, гостре кібцювате обличчя вигострилося й закібцюватілося ще дужче, чубок – ріденький, ось-ось зблиснуть залисини, як у батька, ще й руда, якась хижа щітка вусів під носом. Де розвіяв буйні кучері, де розгубив срібний сміх – говорив хрипкувато, голосом запеклого курія. Все те Матвій відмітив із сердечним смутком. На ґанок вийшла Мокрина, привіталася солодким голосом крізь складені бантиком, спиті життям губи. Нижча навіть від Супруна, з погаслими очима, зів'ялим невиразним обличчям, захвойдана, витирала руки об брудний хвартух. Далі висипали на ґанок діти: дві дівчинки – років десяти і восьми, й хлопчик п'яти літ. Матвій вітався з усіма й, намагаючись зам'яти одвічну ніяковість стрічі, почав розкубрювати воза. Обмітаючи високим верхом сивої шапки павутину з низенької стелі, носив липівнички з медом, кадівбці з салом та м'ясом, поставив сторч два мішки борошна найм'якішого помолу, одного поніс сам, другого – Супрун, – радісні то хвилини – обдаровувати любу серцю рідню.

Матвій вертався з хати і в сінях зіштовхнувся з Супруном, цокнулися лобами й обоє засміялися, враз з обох злетіла ніяковість, і наплинуло хвилювання, братське розчулення, вони несамохіть, мовби розходячись у тісних сінях, обнялися міцно, тепло й довірливо.

Скориставшись із замішання, принесеного гостем, дітлашня хапала з підрешітка сушню на узвар, втікала з нею в кутки. Матвій покликав дітей на середину хати, подав дівчаткам по кожушку, племіннику – чобітки юхтові та шапку, (а ще ж було найменшеньке, сиділо на лежанці з прабабою, намагалося пуцьнути на долівку, але стара тримала його за сорочечку, йому – півня цукрового на паличці), братовій – хустку шовкову, квіту темно-вишневого, а братові шапку дорогу – з кабарги, плисом підшиту. І всім разом сущиків півмішка і барильце калинівки на меду.

Супрун, забачивши барильце, крякнув:

– Оце діло!

Мовби все інше його не вельми тішило. А може, й не тішило… Як і Мокрину… Ні, вона раділа прибуткові хазяйською радістю й заздрила на діверів статок, заздрість була більша за радість, вона приховувала її і дякувала солодким, нещирим голосом. Матвій вловлював те й нітився, й через те ще нітився, що малі, по своєму статку, привіз дарунки: свої діти, а надто жінка, він і з цього, що привіз, половину купив, потай, по дорозі, й братовій давав гроші, утаєні від жінки, невеликі гроші, все у них із Федорою на виду, тільки оця, вряди гідна поміч братові – утаєна.

Майже чотирнадцять літ минуло від того дня, коли вони виважували на мотузкові на Мокрих кладах, на Дніпровій лаві власні життя, багато води відтоді переклекотіло через Дніпрові пороги, чистої і забарвленої крівцею, багато справдилося й не справдилося сподівань. Не справдилося в Супруна й справдилося в Матвія.

Вони втікали на Січ від посіпак князя Вишневецького. Їхній батько, Гордій Журавка, козак запеклий і затятий, після погрому Острянина і Гуні та після того, як козацький реєстр шляхта звела до шести тисяч душ на папері, а насправді й до половини того, як замість виборної старшини скрізь, навіть у війську, стали правити комісари, опинився серед козаків-випищиків, мусив сутужити у фільварку, та не мирився з тим, огинався, супротивився, пускав уголос погрози, врешті його та кума Шепеля, такого ж ворохобного та огурного, знайшли в лісі, куди вони поїхали по деревину, з відтятими шаблями головами. Вони – біля деревини, а голови – поміж ніг. І ніяких слідів, ніяких певних підозр. Та й хто б одважився висловити вголос ті підозри! Люди боялися навіть ходити в той ліс, де були порубані Журавка з Шепелем, оминали його десятою дорогою, не збирали там грибів та ягід. Як дійшли зросту Матвій та Супрун, стали і їх діймати роботизнами у фільварку, але в їхніх жилах бунтувала гаряча батькова кров, й одного дня вони залишили на полі, просто в загінку, в плугах, панські воли та вдарилися до втечі.

Прибившись до Січі, першої ж осені ходили з отаманом Небитим у морський похід на Козлов і вернулися зі здобиччю, й носила їх на зворотнім шляху над морською безоднею буряна стихія, й, наковтавшись солоної морської води, нахапавшись дрижаків, натіпавшись душею від страху, Матвій вирішив, що той військовий промисел не по ньому. Він закопав свою частку у Військовій скарбниці, над річкою Скарбною, а сам найнявся на рибні гарди; працьовитий, як віл, тягав і катранив дьогтем велетенські сітки-матули, солив судака та стерлю, й солона ропа – саламур – роз'їдала йому руки до кісток, бив по льоду остями щуку й не цурався ніякої іншої роботи, примножував свій скарб. Супрун же свою частку прогуляв у січових шинках за два тижні, розпочавши з шинку чину світлого – з шовковим убрусом на столі, й скінчивши в пивниці чину найнижчого, де замість столів – поклинцьовані ятаганами та шаблями пеньки – щоб лихий, схожий на прибиша шинкар, який уміє стягнути й сорочку з п'яних плечей, не завдав неправдивої лічби, а тоді барложився на вигоні з іншими такими ж голоколінчиками, чекаючи випадкового, ненадовго найму, й ходив ще в кілька водяних та піших походів, і пройшов з Хмелем всю війну, всі битви, стер шкіру не на одному сідлі, й стер на долоні шкіру руків'ям шаблі. И нічого не нажив, й то попадав у реєстри, то випадав з них, і зараз гаразд не знав, хто він – козак чи посполитий. Все село віддане генеральному хорунжому на ранг, але не признавало його влади, й хорунжий не їхав туди – боявся. Гарячий жар Хмельниччини ще не вичах у ворохобних серцях. У Супруновому серці він горів особливо яскраво. Власне, там достатньо було й іншого жару. Супрун ніколи не вмів ходити по одній кладці, стукався в усі двері, які траплялися; вигадник, заводій усіх грищ та сварок, найкращий їздець на коні, затятий картяр і мисливець, жив одним днем, таким був на Січі, на війні, таким і залишився. Через те йому було особливо важко примиритися в тому чарункові, в який його закинуло життя. Матвій же, навпаки, – чоловік міри, стриманий, поштивий до старших, з усіма рівний, рідко коли на кого сердився, рідко до кого почував неприязнь, нічим не захоплювався вельми, дивився на світ спокійними очима й думав, що у світі все раз і навічно усталене, й місце йому визначено Богом, потрібно тільки міцно за нього триматися, складати Богові подяку за всі його маленькі милості й сутужити, сутужити без кінця. Умів робити будь-яку роботу, й шаблею володів не кепсько, й стріляв не гірше за інших, але ніколи не вилітав конем наперед війська й не викликав на герці супротивників, і не тому, що боявся, а вважав те порожньою забаганкою, непотрібним ділом.

Коли почалася Хмельниччина, як і Супрун, взяв до рук шаблю. Він пройшов побідний шлях – Жовті Води, Пилявці, Збараж, – під Збаражем був убитий обозний писар, і йому дісталися його перо та каламар. Хлопцем три роки ходив до школи й мав не кепський стрій письма. Писав, прилаштувавши папір на котлах, і на возі, й на сідлі, в наметі й просто неба, й врешті потрапив підлиском до генеральної канцелярії під руку генерального писаря Івана Виговського, нинішнього, з двадцять шостого серпня 1657 року, гетьмана. За зароблені на гардах, викопані на Скарбній гроші та за писарську платню купив дворище біля Градизька (недалеко від Чигирина, від служби, й воднораз за Дніпром – безпечніше від поляків). На батьківщину не претендував, та й претендувати там було ні на що – тільки обійстя й город, землі не мали. На дідизні осівся Супрун, мати два роки жила при ньому й померла від застудної хвороби.

Мокрина розігріла кулешу, Матвій кришив велетенським ножем ковбик, кришив кров'яну ковбасу (Супрун краяв черствий, аж він скрипів під ножем, хліб), й трохи не сів на радість дітям у насіяне на лаву на завтрашні пампушки борошно.

– Ножака в тебе…

– Ге-ге… В мене все до справи, кат його лиха, – ощирив щербатого, під щетиною вусів рота Супрун. Він жваво потирав руки, поглядав на барильце з калинівкою, і Матвієві це не сподобалося. А вихиливши дві чарки, розбалакався, розхвастався, похвалявся кобилою, яку «купив майже за безцінь», «хвілозопом»-псом, а особливо дітьми:

– Ростуть Журавки! Он яке мале, а вже… Яремо, де бозя?

Дитя, якому ледве минув рік, вказувало пучечкою на ікони.

– Бач! А як мати мак тре?

Мале стулювало кулачки, ставило один на один і водило, нестеменно, як водять товкачкою в макітрі.

Старшенькі сміялися, трубили гостинці – бублики та цукерки – поки Мокрина не сховала мішечок.

– Та я про те – тупий дуже ніж…

– Такий хазяїн, – Мокрина.

– О, заскрипіла… Ану, діти, розвеселіть матір…

Діти похапали хто гребінку, хто качалку з рублем, хто ложки, й весело, з реготом вчистили жидівського «Триндика», а далі всі разом сипонули до столу. Супрун був задоволений, і діти також.

Вони любили батька, – він такий, що й насвариться, і вдарить інколи, але й пограється з ними, – а ще більше пишалися ним. Зберуться на вигоні парубки, підійде до них батько й почне борюкатися – ні навручки, ні попідсили не візьме його ніхто. Інші дядьки стоять під ворітьми, лузають насіння, підсміюються, але все те із заздрощів. Або озброїть лозинками парубків, почне навчати бойної справи, шмагає небораків по плечах і ребрах, аж вони пищать, ще й погукує: «Закладайся, закладайся, остолопе, чого голову підставив, дві їх у тебе, чи що? Одна, й та дурна». И так сполосує, а вони нічого – дякують. И до річки бере дітей, впіймають климлею карасів та в'юнів, а тоді варить у садку юшку. Сам і рибу почистить, і пшоно змиє. Діти в'ються біля нього, цвірінчать з радощів, допомагають… А батько куштує юшку на сіль, прискалює веселе каре око, підморгує їм:

– Мати такої зроду не зварить. Це – козацька юшка.

Мокрина сиділа навпроти дівера церемонна й показнопривітна, зі стисненими губами, й Матвій подумав: «Ну чому Супрун женився на такій куріпці?» Адже був парубок на всю губу. Ще хлопцем навчився грати на бубні, й парубки запрошували його на вечорниці, й пісню поведе, й відчайдух неймовірний, – найвищі кібчачі гнізда – його, найнебезпечніші водориї на річці – також його. Матвій – статечний, розважливий, мовчакуватий. Супрун – рахубний, гострий, рвійний. Його прозивали Ножиком. Ще й з себе показний, хоч і не рославий, широкий у плечах, кучерявий, дошпетний на слово. Але застаткувати не вмів, та й чомусь господарство не йшло йому в руку: то купив коня краденого й мусив віддати господареві, то зіпріло і пропало збіжжя в засіці, а то раптом наткнувся на забитого на своїй ниві невідомого чоловіка, перетягнув його до сусіда, та лишилася тясьма, яка привела суддів, одвестися не зумів, не захотів, й зо два роки тягали його по судах, витратився на суддів та райців, бурмістрів та війтів. Скінчилася та халепа, розсварився з городовим отаманом…

Він не здавався, але в боротьбі з стихіями життя ярий жар його серця дедалі більше брався попелом, і вже Супрун не жартував, а тільки шкилював, і все дужче оздоблювався та озвірчувався.

Якими брати були колись, такими й залишилися: Матвій статечний, рівний у поводженні, працьовитий, Супрун – запальний і запеклий, коли ж випивав (а то й не випивши), розвихрений та буйний, любив людський тлум, любив покомизитись і позбиткуватися, якщо було над ким. Тільки все те невесело, зі злістю. Матвієві до кривавиці шкода брата й ніяково перед ним, найперше за свій статок (хоч, звичайно, не віддасть його нікому, навіть братові), він щиро був переконаний, що все те найперше мало б належати Супрунові – той сміливіший за нього, дошпетніший, вправніший. Навіть майстровитіший. Бувало, хлопцем, і млинок змайструє, і ґринджоли, й самопала (ходить після того з обшмаленою щокою), й дивно Матвієві, що йому не статкується. Матвій тільки грамотніший, трохи знає навіть латину (Супрун ходив до школи лише рік, покинув її сам) і, як вважає сам, – мудріший. И застаткував з тієї ж грамотності, мудрості, обачності, розважливості. І все ж йому ніяково перед Супруном. І жаль бере на братове безталання, на нужду. Низенька, темна хата світить злиднями з кожного кутка: жовтий мисник з щербатими мисками, оберемок чорних рогачів біля печі, й сама піч чорна, давно не мазана, з чорним глиняним хрестом, павичі на ній схожі на весняних злинялих квочок, стіл і лава ще прадідівські, липові, тільки скриня багата, висока й мальована, окована залізними штибами, з лядськими ангелами на вікові – привезена з-під Жванця, чи не єдиний бойний здобуток Супруна Журавки. Убогість і занехаяність, ще й дітей купа – коли їх наплодив, шість літ толочив конем поля, залітав додому тільки на час – зробити дитину – й знову в сідло. Двічі рубаний, стрелений кулею. Тим не хвастався, про те розповідати не любив. Жінка пісна, лаюча… Ще й прабаба. Не баба, а прабаба. Дев'яносто один рік! Людська подоба із зморщок і шкуратків, нічого не бачить, погано чує, ледве-ледве човгає ногами. Сидить на лежанці, квилить:

– На людей смерть, а про мене забула. Жду її, виглядаю, як парубок невісту, а вона не йде…

– Мамо, не скигліть, – Супрун. – Півчарупинки вип'єте?

– А їсть добре. І навіть п'є, ще проживе, – скрушно мовила Мокрина.

Стара випила й знову:

– Хоч би померти за тепла. – (Останній клопіт, останнє прохання в Бога – не завдати людям прикрості.)

– Отак цілий день… Аж голова болить, – поскаржився Супрун, але без злості. И Матвієві защеміло під серцем: добрий чоловік його брат, інший би на таку поторочу, нахлібницю, ще й не свою – з жінчиного роду, – давно б запікся лютістю, а він – лишень так, для порядку, погримує на неї, але ставиться з повагою і милосердям. Мабуть, і жінку терпить з милосердя, та й куди дінеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'їху? И зустрівся з Мокрішою поглядами, й щось засвітилося в її очах, аж йому стало страшно.

Їли з великої миски, діти хапали одне поперед одного. Матвій помітив, що ложки в усіх – і в нього теж – щербаті, пообгризувані, чомусь згадалися ложки у власному домі – новенькі, грушеві, з держальцями-рибками.

– Я все про своє, – схаменувся Супрун. – А як же ти маєшся? Федора цвіте, як рожа? – й дивився на брата радісним світлим поглядом. Супрун помітив, що слова про рожу-Федору не сподобалися Мокрині.

– Яке вже цвітіння. Горшки, діти…

– Що там – двоє дітей…

– Дрібні діти…

– Дрібне лихо… – засміявся. – Хазяйство твоє як?

Матвій хотів похвалитися ще однією прикупленою сіножаттю й прикусив язика. У Супруна немає жодної сіножаті.

Сидір з ними не вечеряв – узяв лусту хліба та кришень ковбика й потягнув з хати.

– Нелюда твій придбанець, – сказав Супрун, і Матвій зрадів, що знайдено розмову, та розповів про Сидора, про підчерчені борті та судну копу. Охкала Мокрина, втрутилася й стара з лежанки – голова її, на подив, була світла, вона пам'ятала все од малечку, й теж розповіла, як колись судили бортного злодія і повісили на його власнім мотузянім злодійськім лазиві. Розмови вистачило до смерку.

По тому ще сиділи на колодці біля тину, за яким на яблуневому гіллі сушилися грубі полотняні сорочки та Супрунові сподні, курили.

…Знайоме подвір'я, знайомі сутінки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хліба підвечіркувати. Але спогади не тривожили Матвія, ніби й не він тут жив, а хтось інший. Він увесь – від чуприни на голові до п'ят – над Синичкою у своєму хуторі, вріс у нього душею, думками, хутір один вабив і манив його, тільки там відпочивав по-справжньому, тільки там знаходив спокій. Він домашній, як гарний кіт, і нічого йому більше у світі не треба, нікуди його не пориває, нічого особливого не прагне, на відміту від Супруна, про котрого підозрює, що йому погано тут, не ліпше було б і деінде. Супрун сам не знає, чого хоче, і весь час згадує Січ, вогненний Дніпровий заплав, підпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пірнача. То було життя! Хоч навіть там він марудився, часто не тримався строю, – через те й не вибився у значні козаки, не доскочив чину, а про статок так і зовсім не думав. Є такі люди, які народжені для степу, для дороги, вони не відають, що дороги для того й існують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сім'ї.

У Супруна тютюн домашнього посіву, мішаний з коренем-рубанкою, у Матвія – прилуцький, турецького заводу, пахучий, щіпливо-солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:

– Панський дух у мене увійшов. Може, стану паном? – і заскалив око, як кібцюватий півень.

Матвій збагнув – той камінчик у його город, – не підняв.

– Панів Хміль за Буг прогнав…

– Лядських прогнав, та свої прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пір'я. І буде, як у Польщі…

– Ми ж не під Польщею, під Москвою…

– А буде, як у Польщі, – вперто повторив Супрун.

– Чого не як у Москві? Там оддавна пани й мужики… Холопи. А в нас… Гетьман мислить по-іншому: які в кого були привілеї і які хто має нині – затвердити. Укласти тверді козацькі реєстри. Широкі… – сказав поспішливо… – Всі, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесені в ті реєстри. Посполиті платитимуть стації…

– Поміж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володіли людьми.

– Гетьман Хміль давав села на ранг…

Супрун мовби не почув того.

– Козаки шинкують горілкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Одні наживаються, інші збувають останнє. Не встигнемо тричі чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.

– Чого б то?

– Бо писар сам із шляхти. Душа його шляхтянським лоєм вимазана, і сам увесь у тому лою.

У першу мить Матвій не зрозумів, про кого мова, й перепитав:

– Який писар?

– Той пан, що булаву у Юрка видурив.

Матвій образився.

– Гетьман…

– За шкапу виміняний.

Матвій покрутив головою: не подобалася йому така балачка, не сподівався почути таке від брата. Супрун натякав на те, що Виговського викупив з татарського полону покійний гетьман Хмельницький. Корінь Виговського проростав із стародавнього роду дрібної української шляхти, його батько, Остап, служив у митрополита Петра Могили, один дядько – Василь, носив полковницький пірнач, другий, Самійло, сотницьку тростину, Іван же справляв суддівську службу при луцькому магістраті, далі писарював при польському комісарові, зверхникові над Україною, на тій службі познайомився із чигиринським сотником Богданом Хмельницьким і заприязнив йому. Поляки повели його з собою в похід під Жовтими Водами, де Хмельницький погромив польські хоругви, попав до татарського полону, впавши в ноги Хмельницькому, випросив у нього викупу в татар. Згодом гетьман вручив йому каламар генерального писаря, й проносив його Виговський дев'ять років, вмочав у нього добре затемпероване перо, коли вже благодійник лежав на смертній постелі – оповіщав світ про хворобу, відтак про смерть славетного гетьмана.

Матвій шанував нинішнього гетьмана за все: за тонкість розмислу, за мудрість, за освіченість і дотепність, навіть за ту ж шляхетність і чепурність, – гетьман нікого не сліпить золотом та сріблом свого убранства, одяг на ньому не багатий і не бідний, до ладу припасований, сам чистий з лиця, з хвацькими (таки шляхетськими) вусиками, в очах – хитра лукавинка й поштивість до кожного, з ким веде розмову, він її веде так, що забуваєш, хто перед тобою. Надто він приязний до Матвія, і той платить йому за шеляг таляром.

Десь над головою в синіх в'язових сутінках виспівувала якась птаха, виспівувала гарно, Матвій здивовано повів головою на той цінькіт.

– Шпак, – пустив угору, у вишневе листя струмінь диму Супрун. – Штукар, як і твій писар, за кого хочеш пісню виведе.

Образа знову черконула Матвієві по серцю. Надто тим, що називав Виговського писарем.

– Писар – це я… Простий писар канцелярії, підписок. Чим, Супруне, не догодив тобі гетьман?

– Є достойніші.

– Хто?

– Хмельниченко.

– Дитина – добра та щира. Сімнадцятий лишень… Його ще кортить у вовчка гратися… Поїхав у Київ, повчиться в Академії, набереться розуму…

– Писар його туди спровадив.

– Якщо й так, то правдиво вчинив.

Супрун вибив з люльки об підбор Матвіїв тютюн, натопкав свого – давкого, ядучого. Жар з люльки перебігав у траві іскрами, згасав. На небі засвічувалися лампади зір. Далеко-далеко, на протилежному кінці села, зринула дівоча пісня:

 
Баламуте, вийди з хати
Хочеш мене закохати,
Закохати та й забути
Всі ви, хлопці, баламути!
 

Той самий «баламут», ще з їхньої парубоцької молодості. А далі:

 
Ой на горі вогонь горить
 

Тим пісням на відповідь на сусідній вулиці відгукнулося густе, парубоче:

 
Ой да розвивайся, ой да сухий дубе, —
Завтра мороз буде,
Ой да убирайся, молодий козаче,
Скоро похід буде
 

Дівчата співали про кохання, хлопці – про похід. Дівчата чекали парубків, парубки чекали походу, щоб вернутися із звитягою, заслужити кохання. Одвічний шал крові й одвічна омана. Журавки вже знали це, й однак пісні торкнули в грудях струни ніжні та сумні, й вони задзвеніли срібними споминами. Але навіть та печально-солодка мить не вивела їх із рову, яким брели. Здавалося, і доокіл, і в них все було, як і колись, і вони були такі, як і колись. Але й не такі. Рішуче, не такі. Свідомо чи позасвідомо намагалися вернутися до себе, колишніх, але почували, що не можуть. Щось незриме, невловиме стояло поміж ними, стіна, якої не видно й немає, і яка однак є, і яку не можна повалити. Та стіна – час. Він багато чого поміняв у них, обснував павутинням думок, звичок, віри й недовіри – насамперед до самих себе. У душі у того і в того трохи вогню вигоріло, натекло туди іншого, помінялися кольори… Той вогонь горів не в одне, розносив їх у боки. Обом було прикро з того, й обоє не поступалися.