Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

З правічних часів Берегиня (Велика богиня) була найстаршою богинею добра й захисту слов’ян від усілякого зла.

Наші далекі прапращури зображували її жінкою у довгому одязі, що підняла у благальній молитві руки до неба (до сонця), із ореолом (диском) навколо голови.

З часом Берегиня стає «хатньою» богинею, захищає оселю, малих дітей, родину від лиха-біди, від хвороб і лютого звіра. У ті часи вона зображувалася на білих рушниках, які вивішувалися над вікнами й дверима, щоб захищати домівку від злих сил. (Над вікном тому, що зло таке: не пустиш його у двері, пролізе у вікно.) Дещо схематичний образ Берегині вирізьблювався на дереві (на віконницях, дверях, ґанках). Невеликі зображення богині (мідні обереги) слов’яни носили на грудях, аби не впустити туди зло, бо груди і серце людині дано лише для добра і всього світлого. І Берегиня віками надійно берегла і людину, і родину. І завжди захищала оселю і сімейство, яке в ній жило.

Кожна жінка у слов’ян, а потім у давніх русичів-українців була Берегинею. І матір’ю, і захисницею роду людського і кожної сім’ї. На ній і трималися хата, сім’я, діти, злагода, доброта і любов.

Так був вихований змалечку й Богдан Хмельницький. Його матір’ю була проста козачка, Берегиня батькового сімейства та їхньої оселі.

Такою ж Берегинею була в сім’ї самого Богдана його перша дружина Ганна Сомко. Богдан був завше зайнятий чоловічими справами, все інше в Суботові трималося тоді на дружині Ганні. І Богдан був спокійний – тил його надійно захищений, сім’ю від усіх негараздів вбереже вона, дружина та берегиня Ганна Сомко. Це чоловіки можуть згрішити чи щось від сім’ї потай поцупити, а жінка живе лише для сім’ї та все несе не з сім’ї, а – в сім’ю. Тож був певний, що й друга його дружина, Олена, стане такою ж його берегинею.

А вона стала – чого їй ще не вистачало, він же її усім-усім забезпечив і відмови вона ні в чому не мала! – стала зрадницею. І крадійкою. Не оберігала сім’ї, як то їй, жінці, було самими небесами дано, а навпаки – руйнувала її. Крадіжок – бррр!!! – що їх вчиняла Олена, він не міг їй пробачити. А надто зради.

Зради він не прощав нікому – ні козакам, ні побратимам, якщо останні до неї вдавалися, ні рідним, ні…

Ні своїм, ні чужим.

У гніві не знав спину. Гнів-образа за зраду тієї, яку він свято кохав і вважав своєю богинею та Берегинею і якій довіряв, – засліпив його.

А засліплений гнівом, звелів скарати на горло зрадницю і крадійку. Охолонувши, трохи мовби засумнівався: може, не треба було її так? Вона ж його жона… Хоч і не стала Берегинею. Але внутрішній голос – а він його завжди слухався – йому велів: треба! Бо інакше зло візьме владу над світом. Не прощаєш зради чужим, не маєш прощати її і рідним.

Жона має бути тільки Берегинею. Іншого не дано. І Тиміш, син його, який, коли батько бував у походах, – а це траплялося часто, – зоставався в Суботові за старшого, і виконав гетьманів наказ. Знищив ту зміюку, що її гетьман пригрів у себе на грудях. Хоча забути Олену гетьман ще довго не міг, але, пересилюючи себе та свої почуття, і віддав наказ: смертю покарати за зраду, крадіжки та за підготовку замаху на нього, кохану – вчора ще кохану – Олену Прекрасну. Але, як уже мовилося, забути її ще довго не міг, як і збагнути того, що вона накоїла і ще задумала накоїти…

Існує й інша думка-гіпотеза: а раптом Тиміш велів стратити мачуху за адюльтер і крадіжки без згоди на те батька?

Таке припущення вміщено у збірнику «100 найвідоміших українців», Київ, 2005, в нарисі «Богдан Хмельницький»:

«Зі спадкоємцем Богдана у неї (мачухи Олени. – В. Ч.) склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця «степова Олена», як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. Коли гетьмана не було в Суботові, вона зі своєю матір’ю розтринькувала його майно. (Казну оббирала разом із своїм коханцем-ключником. – В. Ч.). В 1651 р. після якоїсь незрозумілої історії Тиміш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана наказав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря (себто Олена. – В. Ч.), намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана».

Можливо. Хоча не виключено, що таки був батьків наказ: коханців – хай би хто вони були – повісити.

Тиміш виконав батькове веління, прислане гетьманом у Суботів із його чергового походу з нарочитим посланцем, і коханців (вони ж крадії, вони ж змовники проти гетьмана, які затіяли вчинити йому лихе) було з наказу Тимоша схоплено.

За відсутності гетьмана в Суботові всі мали виконувати – і виконували – вказівки й накази його сина, як накази самого гетьмана.

Отож батьків наказ Тиміш таки виконав. Але якби його й не було, все одно не помилував би гетьманич мачухи Олени, зрадниці та крадійки, яка була для нього зміючкою Оленою з відомої казки «Телесик».

…Жили собі дід та баба. Вже і старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба. «Хто нашої смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

– Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, ото буде мені хоч забавка.

Дід спершу не хотів, а баба просить і просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:

 
Люлі, люлі, Телесику,
Наварила кулешику, —
Iз ніжками, із ручками,
Буду тебе годувати!
 

Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

Найулюбленішою казкою Тимоша ще за його малолітства була казка «Телесик», що її часто йому розказувала матінка і яку він напам’ять вивчив.

На все життя Тиміш запам’ятав тихий, лагідний і ласкавий неньчин голос.

І сам бувало дітям – як дорослим став, – розказував:

От виріс Телесик і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. Якось він і каже:

– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє веселочко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібнеє веселечко, спустили на річку – він і поїхав. Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу… А мати йому їсти носить. Та й каже:

– Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.

Тут мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

 
– Телесику, Телесику,
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

Телесик почув:

– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати мені принесла…

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

 
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
 

А він чує, що не матінки голос, і каже:

– Пливи, пливи, човнику, далі!..

А коли ненька його гукала, то, впізнавши її голос, Телесик до берега приплив, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

От змія бачить, що нічого не вдіє, надто в неї товстий голос, то пішла до коваля:

– Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Змія пішла до берега і стала Телесика кликати, а він подумав, що то мати його гукає. Приплив до берега, змія його ухопила з човна та й принесла до своєї хатки.

– Зміючко Олено, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу та будемо гуляти.

Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

– Сідай, Телесику, на лопатку!

– Але ж я не знаю, як сідати, – і руку на лопату поклав.

– Так? – питає?

– Та ні ж бо, ні! Сідай зовсім!

Він поклав голову:

– Отак, може?

– Ні-бо, сідай увесь!

– А як же? Хіба так? – та й поклав ногу.

– Та ні-бо, сідай увесь!

– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю, як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, заліз на превисоченного явора біля двору та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

– Зміючко Олено, відчини!

Не чуть.

– Зміючко Оленко, відчини!

Не озивається.

– От вража Оленка – вже десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються на траві.

– Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!

А Телесик із явора:

– Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!

От вони й угледіли Телесика на яворі і все збагнули, кинулись до явора та й давай його гризти…

Коли це летять гуси, Телесик їх і просить:

 
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята.
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити.
Ще й хороше походити!..
 

…Із серденьком, що тріпотіло й завмирало, слухав маленький Тиміш мамину казку про кмітливого і небоязкого Телесика – ненавидячи зміючку Оленку та радіючи, як Телесик її перехитрив…

Гусеня, що відбилося від своїх, тоді врятувало Телесика, взявши його на крилята свої. І понесло – як явір уже тріщав і хилитався, так зміюки його завзято гризли, – до батенька…

Пригадуючи казку свого дитинства, Тиміш і звав злу мачуху зміючкою Оленкою і мав від того якусь не дитячу втіху.

Звав, звісно, по-хлоп’ячому, наче ображений малюк, який ніяк не міг забути завданої йому ще в дитинстві кривди, звав мачуху зміючкою Оленкою навіть і тоді, коли вже виріс і заматерів у доброго козака; звав, бо все не міг позбутися образи, завданої йому мачухою. І йому завданої, і батькові його, який теж – щоправда, потай – страждав від того, що кохана Олена Прекрасна таке з ним вчинила.

Зрадивши гетьмана, мачуха зрадила водночас і сина його Тимоша. І за це вона мала бути покараною – зрада не прощається. Тим паче, зміючці Оленці. І Тиміш без жалю й співчуття виніс їй крутий вирок.

Козацькі звичаї були суворими. З давніх-давен на Січі тяжко каралися такі злочини, як бійка та вбивство людини (особливо козака козаком), крадіжки чийогось та громадського добра, втрата совісті та обов’язку перед товариством, зрада товариства і справи, якій служиш, ганебна втеча з поля бою… Щоби вирішити долю гетьманші (а втім, про себе він її вже остаточно вирішив) і винести їй належну її вчинкові кару, в Суботові, щоправда, за відсутності гетьмана, спішно було зібрано Малу козацьку раду, на яку запросили окремих старшин і знатних козаків.

– Що будемо чинити, товариство, з гетьманшею за її діяння – милувати чи карати? А якщо карати, то якою карою – лютою чи…

Так почав Тиміш, який за відсутності гетьмана був за старшого в Суботові.

– Лютою, – повторив, – чи…

– Без «чи», – загули голоси. – Лютою! Тільки лютою!

Тиміш схвально кивнув, іншої відповіді від старшин і знатних козаків він і не чекав. Та винуватиця й не заслуговувала іншої. Гетьманша вчинила не одне зло, а відразу аж три злодіяння: зрадила мужа свого, гетьмана, зайнялася крадіжками з полкової каси, підбивши до цього і свого коханця, взяла участь у потаємній змові проти гетьмана – із замахом на його життя.

– А кожна така кара заслуговує смерті. А їх зібралося три. Тож і виходить, що гетьманшу треба тричі карати смертю.

І рада остаточно винесла вирок, що не підлягав переглядові: смерть!

Гетьманич схвалив її рішення.

Звістку про те, що їй винесено смертну кару, гетьманша сприйняла на диво спокійно – Тиміш од неї такої мужності не чекав. Гм… Похвально. Хоч злодіяння її не можуть бути прощені чи пом’якшені – вона залишалася все тією ж зміючкою Оленкою, як звав її Тиміш.

І хоч кару їй винесли сувору, Тиміш іще відчував до неї лють. Це було не по-козацькому – до поверженого ворога потрібна хоч якась поблажливість, тим паче до жінки, але гетьманич нічого з собою та зі своїми почуттями вдіяти не міг – так ненавидів мачуху. Щоправда, ненависть його до мачухи тоді ледь-ледь було похитнулася – злодійку вже повалено. Та ще коли він побачив, з якою відвагою вона трималася і з яким спокоєм зустріла винесений їй найвищий вирок.

– Що ж, – ні на кого не дивлячись, мовила гетьманша (власне, вона дивилась у простір, вочевидь, у вічність), – Я недарма жила і жила так, як і належить жити жінці, котра чогось із себе варта. Я кохала і була коханою. А що ще треба для жінки? Щоправда, за це доводиться розплачуватися. Але кохання варте будь-якої ціни.

– Відьма, – зашипіли козаки. – Не інакше, як клята басаврючка-бісівка! Кінчайте з нею!

Тиміш востаннє глянув на мачуху, але вже чомусь без зла і, чомусь зітхнувши, махнув рукою. Махнув відчайдушно, наче на щось тяжке зважуючись.

– Чиніть з нею так, як і належить чинити з відьмою, з клятою басаврючкою-бісівкою! Одяг відьмі тепер ні до чого, ні цноти, ні стида вона не відає. Як вони, бісівки, чинять, буває, з нами, так і ми вчинимо з ними.

Гетьманшу, відвертаючись од неї чи відводячи погляди убік, роздягли. Засуджена на те ганебне дійство навіть уваги не звернула.

– Відьма, – шепотіли козаки. – Істинна бісівка! І як вона окрутила нашого гетьмана?!

Потім те було вчинено і з її коханцем, який, вже роздягнений, гнувся та затуляв руками своє стидне місце…

І Тиміш, зважившись, глянув на голу гетьманшу – жінки у ній він тієї миті не бачив, тільки відьму. Козаки теж бачили у ній відьму, але дивувалися: роздягли її догола, але хвостика, як то має бути у відьми, в гетьманші не виявили.

– Відводить, бісівка, очі, – вирішили судді.

І тоді Тиміш вигукнув, намагаючись дивитися в очі мачухи:

– Оце тобі, зміючко Олено, і за Телесика, і за все твоє зло, заподіяне гетьману! – До козаків крикнув: – Садіть її на коня і – під зашморг!..

Гетьманшу посадили на коня.

Руки їй зв’язали за спиною, а коня підвели під в’їзну браму – була вона висока, мурована з дикого каменю, – підвели до зашморгу, що звисав. Наділи той зашморг гетьманші на її ніжну (гетьман, бувало, називав її лебединою) шийку і пустили коня вчвал.

Кінь подався, гетьманшу вирвало з сідла, і вона повисла у зашморзі під брамою… Те саме було вчинено і з її коханцем, з ключником, якому доручили полкову скарбницю, а він її обкрадав…

Закохані – голі-голісінькі – посмикались під брамою в зашморгах, посмикались і затихли.

Навіки.

Як Олена Прекрасна зі Спарти, так і Олена Прекрасна з Чигирина закінчили навдивовиж однаково, адже знехтували правічним застереженням: не сій вітер, бо пожнеш бурю…

А старому гетьману ще довго-довго іноді вчувалось, як Олена Прекрасна-Прегарна йому наспівує:

 
Козаче-соболю,
Візьми мене з собою…
 

І тоді гетьман відчував на сухих пошерхлих губах, на язиці такий солодкий-солодкий смак кислючих цитрин, подарованих йому патріархом Паїсієм, коли він вінчав його з Оленою Прекрасною…

Але вряди-годи згадував – мимовільно, бо згадувати, аби не ятрити душу, не хотів, – як син Тиміш величав його другу жону, що була Оленою Прекрасною:

– Зміючка Оленка…

А раптом… раптом вона і справді була такою – зміючкою Оленкою? Тільки хотіла не Телесика з казки знищити-погубити, а його, гетьмана Козацької України, який так її кохав… так кохав…

І тоді, як згадував, солодкий смак кислючих цитрин ставав у його душі нестерпно гірким, і він до кінця свого життя так і не зміг позбутися тієї гіркоти, що нею обдарувала його Олена Прекрасна.

Вона ж – зміючка Олена…

І Тимошу недобру долю, мабуть, теж навіщувала вона, зміючка Олена.

Коли її вже голу садовили на коня і в’язали їй за спиною руки (дивно, але тієї миті в душі гетьманича навіть ворухнувся якийсь жаль до мачухи, що його він поспішив хутчій стлумити в собі, як гаддя яке – він був дещо жорсткуватим і сентиментів не терпів), так ось тоді вона якось чи не насмішкувато глянула на спадкоємця її чоловіка і раптом проказала, як проспівала:

– Бувай, гетьманичу! До скорої зустрічі!

– Але ж ти йдеш на той світ, – здивувався Тиміш.

– Тому й кажу тобі: до скорої зустрічі!

І – як у воду, бісівка, подивилася. Чи, може, й наврочила йому таку долю із помсти – відьми, вони на все здатні.

– А в цьому світі, – ще встигла сказати гетьманша, – за тобою ніхто не буде побиватися, крім, хіба, твого батька.

Тиміш був улюбленцем Богдана Хмельницького, старий гетьман мав на мислі передати йому свою владу і зробити сина гетьманом України. І був би Тиміш добрим гетьманом, але… Доля у нього виявилася нещасливою. У 1652 р. Богдан Хмельницький, аби зміцнити свій вплив на Молдову, оженив Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але шлюб той виявився нетривалим. У Молдові спалахнула затята і кривава боротьба за владу, і в тій колотнечі господар Лупул почав програвати. Рятуючи тестя, Тиміш Хмельницький двічі ходив у Молдову йому на допомогу з козацькими полками. У вересні 1653 р. під час другого походу Тиміш в одній із сутичок біля Сугави був смертельно поранений і помер на руках у товаришів. І сталося це невдовзі після народження в них із Розандою двох синів-близнюків…

Для Богдана Хмельницького це була тяжка трагедія: адже він утратив не просто сина, а майбутнього гетьмана України…

Тимоша поховають із військовими почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патріарха Антіохійського.

Як пройнялося болем Богданове серце на похоронах улюбленого сина, на якого він мав такі надії, то й не відпустило до кінця його життя. І помираючи, Богдан жалкуватиме гірко… Ні, не тому, що помирає – із цим він уже тоді змирився, – а тому, що втратив такого сина, надію свою і надію України.

Горе своє гамував у серці, зовні залишаючись мовби безжурним. Як завжди, в побуті відзначався невибагливістю і скромністю. Як і в етикеті. Венеційський посол Альберто Віміна згадував про свою зустріч з гетьманом:

«Усім, хто входить до його кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті стоять тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висять лук і шабля – єдина зброя, яку він звичайно носить…»

А серце його, як зайнялося болем, наче огнем пекучим, за Тимошем, так і не вгамовувалося.

«Мабуть, така моя доля, – приречено казав сам собі. – А долю свою навіть на коні, навіть такому могутньому, як у інього, не обскачеш…»

Частина четверта
Амінь тобі, великий муже!

…Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь,

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе, преславного. Амінь.

Т. Г. Шевченко

І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.

Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):

 
Чи є в світі молодиця,
Як та Ґандзя білолиця?
Ой скажіте, добрі люди,
Що зі мною тепер буде?
Ґандзя душка, Ґандзя любка,
Ґандзя мила, як голубка.
Ґандзя рибка,
Ґандзя птичка,
Ґандзя – цяця молодичка.
Ґандзю моя, Ґандзю мила,
Чим ти мене напоїла:
Чи любистком, чи чарами,
Чи солодкими словами?
 

Іноді задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…

– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче їх приймала, тож у гетьманському маєтку в Суботові гості не переводилися. Кухарі – як тоді казали, скусні – старалися, і гостей завжди чекали вишукані страви. А замість банальної – пхе! – горілки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срібних кубках.

А гетьман навіть довіряв своїй дружині-гетьманші складати й видавати універсали, як називалися тоді різні документи. В архіві зберігся універсал на власність Густинського монастиря, підписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».

В останні три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну діяльність. До Чигирина прибували посли володарів багатьох країн: московського царя, королеви Швеції, господарів Молдови, Валахії та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османської імперії, донських козаків. Біля гетьманського двору дипломатів вітали полковники і супроводжували високопоставлених гостей до Богданової «світлиці». Гетьман із родиною зустрічав і частував прибулих. У фортеці залога стріляла з гармат, і за кожним пострілом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом із гетьманом сиділи його сини і дружина Ганна Золотаренко.

Чигирин став столицею Війська Запорізького, де вирішувалися питання війни і миру, Суботів набув статусу другої резиденції, де гетьман приймав іноземних дипломатів «без протоколу», у домашній атмосфері.

Як свідчать спеціалісти (та й сучасники теж), поведінка гетьмана засвідчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи інак впливав на його думки і дії. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Відзначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалася з м’якістю і привітністю, дотепність із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Отже, спеціалісти дійшли таких висновків: можна сказати, що то була цільна, але водночас суперечлива людина.

Цільна і суперечлива (значить, не така вже й цільна) людина…

Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.

А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврівноваженого типу. Це означає, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значні психічні навантаження. Але – вкрай нестійкі, підвищено дратівливі.

Сильний тип нервової системи дозволяє їм легко долати труднощі, але неврівноваженість заважає їм бути стриманими. Що сильніше виражено холеричний темперамент, то більш вибуховим характером володіє така людина. Запальність, нестримність і агресивність – найпомітніші риси типових холериків. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний і неврівноважений, вихопив шаблю і власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцімто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цієї причини спеціалісти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко відходять і не можуть довго тримати конфлікт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечці, він практично відразу ж заспокоїться та охолоне.

Вважається, що холерика легко впізнати у натовпі: його рухи – напружені та різкі. Хода – швидка, стрімка.

Холерики надзвичайно самовпевнені, мають високу самооцінку. Упевнені в собі і в своїх силах, часто аж надто самовпевнені. Але як розчаруються в ідеї, то відразу ж її залишать.

Комунікабельні, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лідером і всюди першим. Полюбляють підкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперників. Потяг до лідерства в поєднанні з нестримністю роблять характер холериків досить складним у спілкуванні.

Працездатність їхня – нестійка, залежить від зовнішніх обставин та особистої зацікавленості. В роботі нестримні, нетерпеливі, з труднощами опановують новий вид діяльності. Але якщо холерик зацікавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.

Дружити з холериком не легше, ніж працювати чи просто спілкуватися. У парі він буде домінувати з постійною гарячковитістю та спалахами ревнощів. Може неодноразово розривати відносини в пориві гніву.

Сильна нервова система дозволяє їм швидко відновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож їм не обтяжливо працювати ночами.

Такий він, холерик.

Таким холериком, за свідченням сучасників, був Богдан Хмельницький.

Добре це чи ні – не мені судити.

Ще в античні часи було виокремлено чотири основні темпераменти: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, але й сьогодні ніхто не скаже, які темпераменти кращі, які гірші. За І. Павловим, в основі сангвінічного темпераменту лежить сильний, урівноважений і рухливий тип нервової системи; флегматичний темперамент породжується сильним, урівноваженим, інертним типом вищої нервової діяльності; меланхолічний – слабким, гальмівним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним і неврівноваженим нервовим складом, коли збудження переважає над гальмуванням…

У побуті гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигирині не відзначався пишністю. Гетьман вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв. Захопленням його були голуби, у різновидах яких він чудово розбирався. Після обіду чи вечері курив люльку, міг під настрій заграти на бандурі.

І в той же час…

«За гетьманування Хмельницького його офіційна резиденція Чигирин мала вражаючий вигляд. За свідченням сучасників, це була простора, висока і неприступна твердиня, оточена болотами і ручаями. «Малий замок» (цитадель фортеці), що підносився на горі, було видно вже на під’їзді до міста. На його стінах стояли 16 гармат, що сяяли на сонці, наче золото. Біля підніжжя Замкової гори розташовувався великий двір Хмельницького з гетьманською скарбницею. За відсутності Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустріч йому виїздили козаки Чигиринської сотні, а у замку стріляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних українців», Київ, 2006).

До сьогодні збереглося понад півсотні портретів гетьмана, і все ж не просто зрозуміти, який він був насправді на зовнішній вигляд. Вважається, що найточніше гетьмана відобразив на гравюрі гданський майстер Годіус, бо створив він її за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, круто зрізане підборіддя. Був він, за свідченням очевидців, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годіуса на голові у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пір’ям і хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан і верхній одяг – делію з широким хутряним коміром і коштовними застібками. У руці він тримає булаву. Обличчя енергійне, з виступаючими вилицями і довгим носом. Погляд – спокійний і впевнений, але невеселий, на переніссі та лобі пролягли глибокі зморшки. Відчувається, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав міцну будову тіла, як кажуть, «широкий у кістках».

Правда, міг бувати неймовірно жорстоким. Спалахував, як порох, і тоді пощади від нього вже не було нікому (як не отримала її й Олена). У жовтні 1653 р. у Чигирині Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська». За віщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потім, щоправда, охоловши, «гетьман до козаків поклонився тричі до землі та велів їм дати діжку меду».)

Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас і Хмельницька, принаймні побула нею якийсь час), розігруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тій куті меду, переграла саму себе і, посіявши вітер, пожала, як і слід було чекати, бурю. Як і її далека-предалека попередниця зі Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своєю грою, вона і втратила в один день – разом зі своїм життям. Як і її далека попередниця зі Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, і сам гетьман. Він теж переграв сам себе, тільки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як і Олені раніше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вітер дув у його вітрила, вода лилася на його млин, але швидко все змінилось, і виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоєність і намагання виступати проти польської шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидіти можна лише в одному сідлі на одному коні…

Після перших перемог військо Хмельницького розташувалося біля Білої Церкви. Чомусь його дії вже тоді почали відзначатися нерішучістю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебігом подій Хмельницький був поставлений на чолі широкого народного руху, результатів якого він не міг передбачити, і це його насторожувало. Гетьман змушений був іти за рухом. Сам він уже не проти був і замиритися з поляками. Із цією метою навіть відрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовій біографії гетьмана. Про звільнення України від польсько-шляхетського панства він уже не думав. Він чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж він не хотів іти проти Польщі й короля, він вирушив відомстити шляхті, зокрема своєму кривдникові Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.