Старший боярин (збірник)

 
Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє,
Та сови із бору кричать із сичами,
І земля старезна нам кров не вертає,
За вольную волю пролиту дідами…
 

І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один одного, неначе перший раз зустрілися, а потім, остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати спітнілі обличчя. Та враз із порога землянки залунав голос:

– А здорові були, панове товариство!

– У добрий час, пане отамане! – відгукнувся радісно пан Підотаманчий.

Лундик побачив, що Канарей, одноокий і грубий селянин, а між ними і панотець Дмитро стоять радісно усміхнені і не рухаються з місця. Йому здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього слова. Але диву Гордієвому не було меж, коли його колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману і незаперечну волю:

– Настав час нам відсіля рушити. Поїдемо у Волинські ліси. Але тому, що на дорогу ми маємо всього двісті карбованців, то треба нашу скарбницю підживити. Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана Проня. Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно. Я певний, що він з Копітанівського заводу повіз додому ті 20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час розмови вирвалося в нього з язика. В неділю в нього буде розплата з селянами за буряки. Отже, негайно вирішить, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з ворожої скарбниці в нашу.

– Гаразд, пане отамане! – згодився Підотаманчий і, звернувшися до кухаря, спитав: – Чи вечеря готова?

– Готова! – була відповідь.

– Ну, то тоді після вечері, пане отамане, – продовжував Підотаманчий, – ми поладнаємо, що стало до конечної справи.

– Згода, – завершив отець Діяковський. – Але як ви тут опинилися? – простягаючи руку, спитав він Лундика.

– Не питайте мене про те, про що вже знає кожний братчик і розкаже вам, коли тільки схочете. А скажіте мені, будь ласка, де зараз панна Варка?

– Панна Варка в Лебединськім монастирі.

– У черницях?

– У черницях.

У хлопця захолонуло серце, і він, весь холодіючи, спитався:

– А вам не треба чого-небудь до панни?

– Треба буде сповістити їй, що я виїжджу із цих країв на кілька років… І хотілося, щоб те зробив хтось інший, а не я.

– Дозвольте мені.

– О, будь ласка. Кращого звістовника мені і не знайти. Тільки вам треба знати, як до неї дістатися. Ви не були в монастирі?

Лундик зідхнув:

– Ні.

– Ну, то слухайте, – сказав отец Діяковський. – Монастир знаходиться в ліску, спускаючися східним краєм в западину над озерцем. Кругом його висока ограда. Але в тім розі огради, де починається озеро, росте стара верба. Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради, побачите перед церквою маленьку келію. Вона на одшибі від усіх будівель. В ній живе стара, але ще дуже жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі. І що в день про мій приїзд сповістить чергова черниця, а вночі я двічі стукну до неї у вікно. Коли ви там будете – це вже, мабуть, станеться після експропріації Проня, – коли ви там будете, то спочатку добре додивітеся, аби не постукати до ігуменії.

– Гей, просимо пана отамана і пана, – спотикнувся об невідоме слово пан Підотаманчий.

Йому швидко став на допомогу отець Діяковський:

– І пана Лундика.

– Атож. Пана отамана і пана Лундика просимо до столу, – доказав уже вирівняно пан Підотаманчий.

– Ну, а чия сьогодні варта, панове товариство? – ніби не зважаючи на запросини, спитався панотець Дмитро.

– Йду, йду, – відгукнувся Деркач від свойого ліжка, де щось робив.

І тепер, вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг із землянки.

Після його двері лишилися відкритими навстяж. На столі вже стояло п'ять полив'яних мисок, сповнених галушками і помащеними пряженим салом. З мисок парувало і пахло, даючи знати про заправу.

– Ну, що ж. Господи, благослови, – почулися слова, нетерпляче ждані всіма.

І всі, загуркотівши, посідали на свої місця. Панотець посадив Лундика біля себе на покуті. І Канарей, і грубий селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий їли мовчки. Але тиша була напружена. Почувалося, що кожний боїться щось промовити і нагадати про події, одбуті перед піснею, яка всіх об'єднала одним настроєм і Гордія сповнила переконанням, шо його прийняли у братчики без заперечень. І це прийняття буцім відбувалося у страшно давній час – ще тоді, коли на острові Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки. І що тепер про ті події всім відомо і говорити про них нерозумно. І ніхто нічим не виявив навмисно байдужості до часу, що в таких випадках буває з людьми. Тільки біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни, і від гасовки табунець комарів то спускався над трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до гасовки. І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби і вона була комариний табунець. У землянку, у розчинені двері, тягло лісовою тишею і прохолодою. У верхній частині виходу біліло місячне світло і говорило про високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом посеред неба.

Розділ дванадцятий

Зараз по вечері отаман дав Лундикові візитну картку Проневу про всяк випадок і ухвалив йому йти на експропріацію з паном Підотаманчим і Деркачем. І потім щоб верталися не на старе місце, а поспішали у Копитанівський ліс до Максимової Олійникової греблі. Пан же отаман з рештою братчиків мали поховати Петра Пахомовича і спрямовуватися теж туди.

Хлопці вийшли годині о шостій ранку. Дорога весь час була попід лісом. Десь далеко стукали дятлики в сухі дерева, клопітливо гукали одуди, літали метелики й бджоли. Пурхали через дорогу задрипані в ранковій росі маленькі пташки з жовтими черевцями і пищали так радісно, неначе тішилися з несподіваної купанки. Сонце підбивалося непомітно до найвищого місця на небі. А ліс, все помічаючи, спостерігав його рух тисячею тисяч своїх гострих вершків, аби у слушний момент випростатися ще важкими від вогкості гілляками і дихнути назустріч могутньому світилові і нічними тінями, що трималися ще кущів, і вогкістю, і птахами, і метеликами, і всім різнорухим та різнодзвонним туманом летючих комах. І потім вирівнятися, розкинути гілляки і всією міццю життєвої снаги прийняти єдину світову радість і щастя – це тепло і світло сліпуче щедрого вогненного небесного бога. Але Лундик не помічав ні околишнього природного життя, ні товариства. В його голові уперто снувалися неприємно тяжкі думки. І що за нещастя з ним коїться? Тоді ішов побачити молоденьку дівчину і, може, зустрітися з нею жадібно серцем, а доля підсунула Проневу пику, об яку він натрудив руку. Потім ішов у Пастирське до товариша, аби стати учителем і в вільний час від навчання лаштувати підступи, підказані його серцем, знов же таки до неї, до єдиної і найчарівнішої, і здибався з братчиками. І тепер їде не дівчині назустріч, а найпримхливішим випадкам, які швидше дихнуть йому кулею назустріч, ніж вітер кине бджолою із пасіки якомусь пасічникові.

– Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк, Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта, Залізняк^[73]? Напевно ж, були живі люди, що теж хотіли і до дівчат, і до молодиць? А проте занехаяли одвічно потужний своєю таємничістю потяг крові. І пішли стрічати не ласку дівочу, а залізні розпечені бики, катівські ножі, що з живих дерли шкури, і назустріч їм не стріляли поцілунками, а собачої душі рубаним оливом, – аж вигукнув Гордій.

А пан Підотаманчий цей вигук підхопив, видно, з приємністю:

– Ге, це мені подобається! Тільки шкода, стрілятимуть поцілунками тоді, коли воєнними міністрами будуть дівчата з благородних інститутів, а митрополитами черниці з нашого монастиря. І винахідники, їм догоджаючи, винайдуть відповідні гармати для такої приємної потреби. А зараз, панове, дивіться ген аж туди через яр. Бачите, видніється великий гай? І з нього червоніють і жовтіють будівлі дахами. Ото Пронів маєток. А ось перед нами зараз стоїть копиця свіжого пирію, коло його ми і зупинимося, аби перед справою посидіти.

І справді, підійшовши до копиці, Підотаманчий і Деркач сіли. Гордій же, стоячи, заговорив, ніби не звертаючи уваги на товаришів:

– І це ж і я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято, коли ми її слухаємо. А коли співаємо, то, чим би ми не були, ми стаємо щасливими. І вони разом з Пронями хотять, щоб наше плем'я, нещасне в житті, не було щасливе і в ріднім слові, хоч би тоді, коли співає, одпочиваючи від тяжкої праці?

– Так, правда, святая правда, що всі верби ростуть угору! – докинув і свого пан Підотаманчий.

– Вони хотять, щоб ми не мали Вербних неділь, Великоднів, веснянок, Купальських свят, Маковія, балабушок і Різдва з колядками і ковбасами та з дівчатами, сніжними від морозу і запахущими своєю дівочою теплою принадою під холодними свитками. Вони хотять, аби ми були старцями і одержували тільки те, що нам дадуть за нашу працю, і те, що українським дітям у школі спаде з носа якоїсь віскривої учительки, що робить як поденщик для розвитку російської грамоти на нашій землі.

І подав Гордій широко грудьми, неначе та людина, що довго пливла глибокою рікою і страшно втомилася, поки наткнулася ногами на непорушний ґрунт:

– Гей, пане Підотаманчий, а єсть у мене два револьвери-браунінги на дванадцять пострілів у один замах. І є у мене по тридцять патронів до кожної зброї. І душа моя споготовлена потребою вас послухатися!

– Гаразд, пане товаришу, – похвалив пан Оксентій Дереш, – Пронів маєток і його будинок знаю добре, і через те я йду вперед. І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних дверей і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім має тільки два вихвати. І коли увійдете, то я буду на варті до закінчення всієї справи. І, встаючи з пирію, додав:

– Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі. Бачите, під ним біліє глинище. І тоді ідіте межею, аж до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто до панських дверей. Ну, прощайте. Статися може все!

I, стиснувши руки і Деркачеві, і Лундикові, пішов повільною ходою від лісу межею у яр.

І зліг Гордій животом на копицю, держачися руками за її верх, і став дивитися туди, де був маєток. Перед ним споготовляли ріллю на пар. До маєтку і від його до яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За ключем ставала хмарка пилу і розтягалася довгим пасмом через усе поле… А над ними жайворонки, небесна блакить і сонце.

Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був увечері у старій дошці черв'яка-червосвіта. І в хаті, при гасовці, легесенькою пір'їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і темно, але він вже не світив. І ось сьогодні, коли він дивився на світ, може, останній раз, то сонце в космічних просторах здавалося велетенським клубком такого пилу, який був колись на червосвіті, тільки що гарячішого, який від того, що розпечений, лускав, неначе сіль на жару, і розлітався міріадними часточками над полями. І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і світилося. І далекий ліс, і дахи, і вікна, і стіни, і тини Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці. І чув Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру немає. І, нападавши жайворонкам на крила і на спину, коли птахи переверталися, співаючи в повітрі, звівався цілими жменями додолу, спочатку блиснувши над полем, ніби витертим великим сірником. І тиша, тиша. І на землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді, коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг через поле за собою чорну пляму своєї тіні. А пролетівши до ліса, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася, і птах уже сам махав крильми у далину літнього дня понад верхами сосон, дубів і лип.

Ох тиша, чарівна тиша. Тепла та вогка, як губи у молоденької дівчини, яку Гордій проминув у житті і, може, вже навіки! Але, гей! Над глинищем он іде пан Підотаманчий! І Лундик Деркачеві кинув: «Ходім». І пішли межею через поле, через яр і знов через поле. І стали підходити до брами Проневого маєтку, що був обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою знімався суцільний, з дощок, сторчовий тин. А трошки вище височезні давні явори, схиляючи довжелезне віття на його гостряки, обступали пишним колом усе поміщицьке гніздо.

На воротях нікого не було, і вони увійшли в дворище ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла дорога до поміщицького дому, що був аж на самім кінці в саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід кузня і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на причілковому ґанку дівчина мила велику купу ваганок^[74], а навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший раз слухають в університеті лекцію незнайомого професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий дім, видно, для шляхетної челяді, і нарешті – воловня. У неї перед ворітьми височіла мажара^[75], повна свіжонакошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами, і вкованим у ярма залізом. По лівому боці Гордій зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома возами і три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно, вже пообідавши, грали дві партії робітників в очко на сірники, а попід возами інші спали, аж хропіння лунало на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби, що літали до польового озера, кружляли понад конюшнями, боячись сісти навіть на дахи будівель.

Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою жагуча думка: «Ну та й розумне ж з біса оце лісове отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в Україні ніхто ніде й не шерхне, ніхто ні до кого не заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води. Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі, навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і, замурзавшись пилякою, реве на все сонне село, поки не почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє місце, коли мати ще спить…» Гордій був захоплений і був певний удачі, бо їм до розпорядимості лишалося ще більше години обіднього часу. Він почував, що поспішати не треба і що чим повільніше витратять уявну годину на своє діло, тим удаліше воно буде завершене. Коли ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до поміщичого дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік із садовими ножицями і спитав:

– До кого ви?

Гордій відповів:

– До пана… Ми з Копітанівського заводу по справі. Пан знає.

Чоловік сказав:

– Добре! – І, одвернувшися, гукнув: – Химко, а піди лишень до контори та поклич поліцейського.

Гордій, оторопівши від такого сюрпризу, спитав:

– А навіщо нам поліцейський?

– Та в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана, веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич Вуханя, – гукнув він ще раз за кущі.

«Що за бісової душі лад? – майнула в Гордія думка. – Але нічого робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде».

Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами, побігла з сапою, очевидно, до контори.

Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім боці не забарився прийти:

– Ви по какой такой надобності? – спитався він підозріло.

Дівчина і чоловік з садовим ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати, чим скінчиться ця оказія^[76]. Тим більше що покликаний представник влади був засапаний і ніби трохи збентежений. Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить, витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман, і, показавши поліцейському, сказав:

– Нам звелів пан Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже важливій справі, яка стосується Копітанівського заводу і Сердегівської економії. Про такі справи можуть говорити тільки зацікавлені. Стороннім людям до їх зась.

Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох братчиків і промовив:

– Ну ходім, коли так.

Дівчина і чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за дерева, щось почали між собою говорити.

По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах. Одна пілка дверей була відхилена, і в ній зсередини стримів ключ. Лундик цей факт взяв до уваги. Вступили в сіни. Поліцейський підійшов до кімнатних дверей. Услід за ним, поспішаючися, щоб не відставати, приступив і Лундик. Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся Пронів голос:

– Хто там?

– Та тут я провів ваших знайомих. Кажуть, ви їм щось говорили, – одчинивши трошки двері і запикуючися, проказав небажаний супровідник.

В кімнаті, ніби вагаючися чи міркуючи, промовив голос сам до себе:

– Хто ж би це такий? Почекайте хвилину.

І поліцейський, причинивши двері знов так само, як і були, став чекати, дивлячися собі на ноги. Лундик же, з полегшенням зітхнувши, швиденько витяг револьвер з кишені і, наставивши його на свого поводатора, прошипів:

– Руки вгору.

Той, отетерівши, підняв. А Лундик гарячково зашептав до Деркача:

– Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів. Зброю візьміть собі, а пасок віддайте мені.

Коли Деркач подав Лундикові пасок, то він, шепочучи, звелів:

– Посадіть в куток поліцейського й пильнуйте.

І, замкнувши зсередини надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і поклавши його в кишеню, споготовлено завмер. Нарешті з кімнати ледве чутно відізвався голос:

– Увійдіть.

Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у м'якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і зухвало, задерикувато, теж напівшепотом проказав:

– Руки до Бога.

Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів зніяковіло руки.

Гордій говорив:

– Один ваш рух чи спуск руки змусить мене на вас стріляти. Я буду рахувати до п'яти. За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту глуху стіну і ляжте ниць. Раз, два, три, чотири, п'ять.

Пронь швидко, під пильною чорненькою дірочкою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць. Гордій говорив:

– Один ваш рух… один ваш крик… змусить мене на вас стріляти. Лежіть нишком. Я зв'яжу вам руки.

І підійшов до ворога, і тим пасочком, яким були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки за спину. І, не обшукуючи лежачого, звівся та й спитався:

– Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського заводу?

– Нема, – була глуха відповідь з-під стіни.

– Добре, – луною обізвався Лундик і, підійшовши до столу, став шукати у шухлядах. Переглянув усе і не знайшов. Тоді з наполегливою, але стриманою люттю звернувся до лежачого так, щоб він пригадав панотця Діяковського і останню в його за столом розмову.

– Якщо ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю, як дикого кнура. Тоді здобрієте ними!

– Стріляй! – не повертаючи голови, відповів зв'язаний.

У Лундика мороз пішов по шкірі. Він на мить згубив голову. Убити ось так. Ні сіло ні пало. І піти, поживившися, як пес обметиці? Не з таким настроєм він сюди йшов. І спитався вже по-дурному: «Ви мене впізнали?»

У відповідь було мовчання.

«Видно, впізнав з першого погляду, – в Гордія мигнула думка, – але чого ж він тоді безвольно послухав і дався зв'язатися? Мабуть, з несподіванки. Ну, а коли справді не привіз гроші. Хіба чогось іншого він не міг їздити в завод? А може, зовсім і не в завод? І вбивати? Побачимо».

Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого почуття, що не віщувало зв'язаному нічого доброго. Пронь ворухнув головою, може, хотів положити її на підлогу другим боком. Але, прийнявши таке саме становище, що й було, затих. Семінарист схаменувся і почав оглядати стіл зверху. І побачив посеред нього білу статуетку Наполеона^[77] у незмінній триріжці і тоненьку, широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою шкірою. У неї на всіх чотирьох ріжках блищали пришиті золоті гудзі. І між ними аркуш великого білого паперу, на якім було понаписувано цифри і обведені червоним олівцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь щось рахував. І враз Лундик углядів на стіні, теж на зеленім тлі килима, у білих рамах великий портрет російського письменника Тургенева. Під ним висів дробовик і мисливська торба. І зняв він її негайно, і на столі розчинив, і перед його очима засиніли, зажовтіли і забіліли у стосиках кредитки. І йому забилося радісно серце від раптового несказанного приємного хвилювання, яке він пережив перший раз. Ні. Ще так само, як від цієї удачі, у його билося серце тоді, коли він був обхопив жадібно з хусткою панну Варку – і вся ніч з місяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з дівочим станом, неначе зернисті колоски того снопа, якого, тільки що зв'язавши, зводять із землі на торець. І, коли Гордій, зашморгнувши торбу, став надівати її з грішми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав із-під стіни:

– Кому вони припадуть: тобі чи комусь іншому?

– Україні! – була радісна, як великодні дзвони, відповідь…

– Брешеш ти, хаме! Тому вони не можуть дістатися, кого немає і на світі. А якщо справді щось реальне є у твоїм слові, то це та голота, яка співає:

 
І ти гола, і я голий,
І голеє привели,
Взяли голеє за поли
Та й по хаті ги-ли-ли.
 

Співає, та журби не має, та віддає дітей у найми до чужих колисок та до чужої скотини. Та голота, що літом затикає дірки у накритті хат драними кожушками та свитками, а восени їх витягає і затикає гарбузовою гудиною з чужих городів. А коли прийде зима, то ті свитки та кожухи, що ціле літо стриміли у покрівлях, надіває на свої брудні, смердючі та вошиві коркоші та йде красти солому з сусідських ожередів; рвати дошки з чужих тинів і рубати хрести на кладовищах, аби тільки просмердіти теплим димом у своїх немазаних та полупаних грубах та печах. Та голота, що коли починає вранці палити краденим паливом, то півкутка облиткає за буряком на борщ… А як забажає курити, то всі лутки, всі полиці і всі закапелки у господі обдивиться і, не знайшовши і на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю і чигає: може, хто йтиме проз хату вулицею та й дасть хоч бичка докурити. А коли й це не пощастить, то йде, голодна, невмивана та обірвана, никати на смітники біля розправи чи біля школи з пекучою надією знайти недокурок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя. Це те ледащо, яке в неділю з довгою рукою попід церковок» нажебрає шагів та копійок, накупить горілки, та п'є, та співає:

 
Не йди, не йди, превражий дуко.
Де голота п'є.
 

І, де впаде, там і спить, запльована та забльована:

 
Прокинеться ж уночі —
Ззаду голе, пузо мокре,
Ще й копієчка в руці.
 

І від повноти такого самопочуття перекинеться на другий бік і спить до білого пелеха! Ось твоя Україна! Ось во ім'я чиє ви нас чухраєте, неначе діти весною листя на зеленім верболозі.

І повернув лежачий обличчя до Лундика і, трохи звівши голову, закінчив:

– Але не довго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усіх, як голопузих горобенят з гнізда, заберуть невблаганні руки і віддадуть на поживу не котам, а катам!

А Гордій відповів:

– Ми старе місце кидаємо, а про нове вам ніхто не розкаже, і ми ще погуляєм на білім світі. І ще не одному доморослому кацапові покажемо у пекло стежку.

– Не тішся, хаме! У нас скрізь око є, про яке вам і не сниться. І воно знайде для вас дорогу до чорта, саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки!

– Учора ми його викололи кавказьким колодачем! – тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив Лундик.

– Ясніше… Я не розберу.

– Затенькало? Учора наш Підотаманчий зарізав Мелету Свердельця!

І Пронь затих. Зів'яв, неначе у нього всі м'язи враз відстали від керівних центрів. І мовчання його було таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій формуються блискавки перед бурею. І справді: ось він скажено шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї сили лікті до передніх боків грудей. І луснув на спині пасок. І звільненою правою рукою висмикнув Пронь револьвер, з яким він завжди був нерозлучний, і, стоячи навколішки, справив його на Лундика. А той вже цілився йому в ліву кишеню жилетки. І розітнулося два постріли, майже одночасово, але все-таки розбіжно. І шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився на бік, на підлогу. Потім, взявши за груди тією рукою, що тримала раніше револьвер, заплющив очі. Гордій мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив кілька кроків до дверей, та Пронь, не розплющуючи очей, сказав безсилим голосом:

– Підійди сюди… Я щось тобі скажу.

Гордій підійшов. Ранений, розплющивши очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага, заговорив:

– Я вмру. Зі мною пропадуть усі муки. І вона для мене не буде існувати, як і я для неї. Зникну, мов видих цигаркового диму з рота мойого наймита. А ти житимеш і підеш до неї. Та вона тебе не пустить і на поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб!

Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь як за найбільшу правду на землі.

Гордій заперечив:

– Вона не знатиме, що я стріляв на вас.

– Вона вже знає, – переможно запевнив лежачий. – Я тебе шукав, твоя тітка з переляку вмерла. Ми разом із Свердельцем повісили її мертву, і владі я сказав, що ти повісив. А влада всім. Від мене ніхто не узнав би правди. А від Свердельця могли б… Та вже й він буде мені вічним спільником, а ти будеш для неї душогубом. До останнього її тху на землі будеш носити лють не затамовану і провину не сподіяну. Іди від мене, душогубе, бо я вмираю.

І, заплющивши очі, почав побиватися на підлозі. Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її і вийшов. Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він спитався у поліцейського:

– Скажіть, будь ласка, чи ви не чули про якісь події в Тернівці?

Поліцейський швидко відповів так, що з його відповіді було видно, що він крізь двері розмови не чув:

– Стару Корецьку повісив її небіж з целлю грабежа, через те, що обчистив тітку до копійки.

– Дякую, а ви тут сидіть до вечора так, як сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через кілька день за це вб'ємо. Навіть коли хто у вікно до вас заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив увечері. Чуєте?

Поліцейський, зрадівши, гукнув:

– Так точно, чую.

– А тепер ходім, – звернувся Лундик до Деркача… І подумав: «А все-таки ми тут забарилися менше години…» Деркач устав. Гордій ішов останній і, замкнувши за собою двері, сховав у кишеню ключ. А з-під бузкового куща вибігла ласочка і, перебігши їм стежку, зникла під тином у бур'яні. Коли вони, минаючи будинок, пішли провз кухню, до них приєднався пан Підотаманчий, сказавши:

– Ну, ходім швидше.

І пройшли вони через сад, перелізли тин і рів і стали у полі. Посадки тієї, якою ішли братчики на експропріацію, не видко було, тільки перед ними розгорталася межа, а далі і небеса, і поле, і початок лісу. Куценькі холодки говорили, що якраз півдня. У висоті навколо сонця купчилося світло і зсувалося по промінню і по повітрю на поля, неначе густа, сліпуча, біла та гаряча піна. Аж дихати було важко. Ніде на небі не було ні хмаринки, ні жайворонка, ні навіть перелітного птаха, ні борінкових ключів на полях. Тільки, куди не глянь, соняшне світло і тепло переливалося через обрій хвилями з ближчих полів до дальших, затоплюючи собою все, крім вершків могил. Під лісом ждав їх Канарей з Горностаєм і Азіатом, запряженими у бричку. Лундик, який увесь час мовчав, ніби прислухаючися до того, що робилося в душі, побачивши підводу, зараз же скинув торбу з грішми і, витягти відти п'ятсот карбованців, переложив їх собі в кишеню, а віддаючи Підотаманчому решту здобичі з торбою, сказав:

– Я іду від вас. І коли мене не буде через два дні біля Максимової Олійникової греблі, то й не ждіть.

І, не прощаючися, а тільки витягши з кишені ключ від парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рів і пішов попід лісом на захід сонця. Здивоване товариство довго дивилося йому вслід мовчки, а потім мовчки посідало на бричку, і Канарей, піднявши батога, гукнув:

– Ану, бісова печаль із зміями, лети у путь, не торкаючися і землі.

І коні рушили і помчали братчиків у глибину хащів Копітанівського лісу.