Царівна Нефрета

Кернервон кивнув згідливо головою.

Але коли вернувся з поля, застав Райта на тому самому місці: зігненого, з ліктями на колінах і зі схрещеними руками. Широко розплющені очі дивилися перелякані і непорушні. Довкола уст зарисувалися гострі лінії, наче старечі зморшки, Райт не помітив Кернервона. Кернервон поглянув на нього уважно, зробив рух рукою, мовби мав намір прокинути його зі сну, і врешті попрямував до виходу. При виході ще раз оглянувся, знизав плечима і сказав «дивне».

Коли Кернервон дійшов до місця з рисунком священика, відразу звернув увагу на схожість. Він не розставався ніколи зі своїм фотографічним апаратом і магнезією. Не міг стриматись, щоб не зробити зараз знимки з дивоглядного рисунку, маючи намір прирівняти його пізніше з фотографією Райта. Райта вразила імовірно оця схожість. Кернервон мав таке вражіння, мовби вкрав чужу річ.

Ніч провів Райт спокійно. Він освоївся з тим, що побачив. Хвилювання ослабло. Він був уже рішений копати далі. На другий день зранку ввійшов у заглибину, не глянувши навіть на стінні рисунки і на свого двійника і посунувся до пригробної комори, що була виповнена домашніми статками; вони вистачили б на обстанову малої кімнати. Не було сумніву, що від часу походу нічого тут ніхто не рушив. До того злодії не могли лакомитися на такі звичайні предмети, шукаючи за коштовностями. Вартість лежала тут не у матеріалі, а в його виконанні.

Не було ніяких слідів, щоб хтось порушив ті предмети, складені тут без спеціальної дбайливосте. Світло фарб збереглося і навіть такий вразливий матеріал на впливи часу як шкура, виглядала зовсім свіжа. Можливе, що земля мала тут винятково сприятливі прикмети. Приладдя, що його вживали для плекання краси, було дуже багато.

Коробочки на пахощі були прикрашені маленькими фігурками зі слонової кости, і ложечки – увесь химерний арсенал молодої красуні виповнював ріжні барвисті та різьблені шкатулки. Навіть консерватор Кернервона – старий англієць, що бачив багато такої старовини, – дивувався, в якому все це доброму стані. Він висловив здогад, що тут до консервації причинилися не тільки своєрідні прикмети землі, але високо розвинена муміфікація.

– Гляньте на це, – показував він лордові тоненьке біле полотно, – це звали єгиптяни «тканим повітрям», а я пропонував би це назвати «полотняною мрякою». Ні одна з наших красунь, навіть найбільше легкодушна, не відважилась би показатись перед людьми у сукні з такої матерії. Чи ви пригадуєте одежу короля з Андерсенової казки? Оця «мряка» має три тисячі років, а проте вона така густа, міцна і м’яка, як колись. Ми дуже горді на поступ нашої техніки, але цю матерію ткали руками на веретенах незвичайно примітивних.

Найбільшою прикметою знайдених предметів було те, що вони були непорушно цілі, бо так то вони мало ріжнилися від добичі інших дотеперішніх розкопів. А проте було в них щось нез’ясовано нове: якийсь подих особистого смаку, на підставі якого можна було робити висновки про власника мертвих предметів. Важко було означити словами смак Нефрети, яка вибрала для себе всі ці речі, а може навіть їх замовляла за власними вказівками. Вона оминала всякого перевантаження прикрас, воліла якомога прості лінії і спокійні сполуки кольорів. У маленькій скриночці незвичайної краси лежали звитки папірусу. Райт не передав її нікому, а власноручно виніс із гробниці. Вхід до дальших комор завалила на всю довжину щілини плита з написом, що пригадав йому знайоме ім’я «Нефрет». Райт опанував нетерплячку, вирішивши, що не посунеться вперед, заки не відчитає змісту папірусів. Щойно тоді міг би станути перед Нефретою, коли знатиме про неї все, якнайбільше. А хто може сказати про неї більше, як звитки з її поезіями?

Обережно і святошно ніс Райт скриночку перед собою. У такій позі побачив його лорд Кернервон, що був захоплений знайденими скарбами, які робітники повиносили наверх.

– Прийміть мої побажання, Райте. Мені здається. що один із нас має при собі талісман щастя. А може ми обидва. Зложіть побажання і мені: я знайшов те, за чим шукав – гріб останнього фараона вісімнадцятої династії. Що ви зробите з тими всіма речами? Ви мусите негайно відіслати їх до Каіро. Я їду туди. Коли вам не трудно, то поможіть мені і допильнуйте перевозу.

* * *

Нефрета була, як влучно догадувався Пікок, донька Ехнатона і мешкала на дворі Тутенхамона, чоловіка своєї сестри. Вона вмерла нагло серед таємничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зіпсований багатствами, що їх знайшов у королівських гробах, дивився з деяким спочуттям на речі Нефрети. Коли всі ті дрібниці, що колись були її насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтові здавалося, що його хтось ограбив.

«Грабіжники гробів!» – нагадав слова директора. Може, він, Райт, таки справді не повинен був порушувати вічного спокою царівни, коли тепер відібрали їй все те, з чим вона зжилася і тепер в ограбленому гробі напевне блукає, шукаючи за тим, що належало до неї кілька століть.

З отих стін ішла музика недоступна слухові живих, плили співи, кружляли пахощі, з них сходили танцюристки і зіскакували невтомні газелі, втішаючи своїми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царівни навіть крісла, ні дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, ні красила для очей, щоб оживити їх рямці. Двійник Райта – священик видавався ще живіший, як тоді, коли перед ним зупинився дослідник. Тепер він мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.

Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою і довго дивився на дивний рисунок – Райтового двійника.

«Очевидячки незвичайний припадок, подібний до того, як знайшли статую «Шеіх-ель-белєд». І тоді теж, коли видобули з підземелля після трьохтисячолітнього сну на денне світло таємничого єгиптянина, робітники нараз закричали: «Але ж це Шеіх-ель-белєд!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»

* * *

Мері привіталася зі своїм чоловіком більш як загнівана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно сміялась, то знову проти своєї вдачі ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своїми думками, а таки помітив її нервовий настрій.

На його запит, що з нею, вона відповіла:

– Я зовсім здорова, але що з тобою? – і змінивши тон, сказала: – Оповідж мені, що ти робив.

Райт оповів у досить байдужому тоні про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповідання і вийшов. Поруч своєї кімнати у готелі він мав іще другу кімнату, призначену на робітню і комору. Тут були всі ті предмети, які його спеціяльно цікавили і яких не хотів відкладати до часу своїх дослідів у Берліні. Він сам приніс шкатулку з рукописами і, не довіривши її нікому, пішов з нею до робітні. Його вабили рукописи. До Мері, що йшла за ним і хотіла з ним бути разом, сказав:

– Лишися, я скоро вернусь.

Райт не почув відразу обережного стуку Мері. Вона мусила застукати ще раз, поки він відчинив. На столі стояла скриночка і лежали папіруси.

– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – і нахилилася до чоловіка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собі?

– Ще не знаю, – відповів Райт неохоче, мало захоплений її відвідинами і жвавими рухами, що загрожували всім предметам у кімнаті. – Ще не знаю, – повторив Райт, звинув дбайливо папіруси і положив їх назад у скриночку.

– Коли ти не передаш цього до музею, то даруєш мені, правда? Чудесна річ. Чи я, може, тобі перешкодила?

– На нині я скінчив.

– Чи ти писав?

– Так!

– Вірші?

– Я старався передати якомога вірно багатство образів оригінального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсім інших образів і до іншої гармонії.

Райт оживився: взяв до рук листки, покриті ріжними поправленими словами, і, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:

 
Твоя любов у мене входить
Як мед липкий,
Твоя любов для мене сходить
Як день ясний,
Твоя любов це пах кадила,
Це пах смоли,
Ти у моїх розлився жилах,
Ми – мед знайшли.
І я себе злила з тобою
Думки – в словах,
Бездихана горю смолою
Вся пух і пах.
Ти вкоротив сестриці муку,
Що так пекла,
Як кінь, що шляхом збив пилюку
Прибіг – стріла.
Як кінь, що лиш на мить у гоні
Неждано щез,
Кохання в заграві червоній
Зійшло з небес.
Як іскра в ясність промінясту
Зміняє хмиз,
Як з-під небес хижацький яструб
Спадає вниз ^[7].
 

Відклав один листок і взяв інший.

– А тепер інша поезія:

 
Я світ забула ввесь у мріях,
Там мріяв тільки образ твій,
З’явився ти – я вся мерщій -
Волосся подув геть розвіяв,
Та заки впав твій гострий зір,
Я кучері звила, повір!
 

– Тільки японці, великі майстри стенографічного запису почувань, могли б так зв’язко і просто замкнути настрій в одному образі.

 
Чи кохаю? ні, не знаю…
То вже зранку розійшлося
Серце – чорне, серце дике,
Як моє волосся.
 

– А те, що виглядає на безпосередню щирість, не є нічим іншим як великим поклоном життю.

«Нема години кращої, як разом бути з тобою, разом єдиний, з тобою чекати обіймів твоїх, обіймів, цілунків чекати… Нема хвилини солодшої тої, як зір твій паде, хвилини солодшої, як ми вже самі і чути самотність і груди твої…»

– Чи вільно ті своєрідні рефрени, яких ми не в силі передати і ритм чи образи, що ростуть у нескінченність, звужувати до такої лірики на наш лад, як я це зробив?

 
Нема кращої години
Як зі мною ти єдиний.
Ми – обійко, час без меж.
Глянеш, стиснеш, спалахнеш.
 
 
О, хвилино насолоди.
Як ти зором мене зводиш,
Ще хвилина… ми сами…
Чую вже тебе грудьми.
 
 
Ах, які солодкі муки
Чути добрі, вірні руки,
Кожна гріє з них, пече,
Стрінувши моє плече.
 
 
Ти відходиш? Як же рано!
Ти голодний? Зараз встану.
Хочеш пити? Уночі?!
Чи не краще лежачи?
 
 
Тільки рада одна буде:
Хочеш пити – маєш груди.
Хочеш їсти – їжа скрізь,
Лиш до мене притулись.
 
 
Чи на холод ти вражливий?
Чи ти справді полохливий?
Не втікай, коханий мій,
А мене загрій, накрий.
Це ж година оп’яніла,
Два розніжилися тіла,
Око в око, все в тиші…
Хто ніжніший? Ти ріши.
 

– Роббі, годі!

Райт глянув, вагаючись. Мері заграла очима і заманіжилась, мовби її гіршила оця трохи занадто щира поезія. В її погляді відкрив Райт добре йому знану змисловість і він зрозумів, що зробив помилку, думаючи, що вона зможе захоплюватися чистою поезією разом із ним.

– Хто є автором оцих поезій? Напевно, мужчина. Сьогоднішня цензура, може, і не дозволила б на деякі з них… Чи тобі такі речі подобалися? Досі я зовсім не знала тебе з такого боку!

Чи варт було давати правдиві інформації Мері і доказувати їй, як вона сильно помиляється? Сказати їй, що це Нефрета – молода дівчина, що передчасно вмерла, поетка, яка нагадує своїм талантом Сафону? Ні, неможлива річ оповідати їй про поетки, що переливали свої особисті переживання в поезію… Мері і так не повірила б, і взагалі…

– Ходімо.

Мері щебетала. Вона була подразнена і домагалася, щоб Райт ішов скрізь за нею, де її тягнула непосидюща вдача. Райт послухав без спротиву. Мері пила вино, підхмелилася і хотіла, щоб він дотримував їй товариства. Щойно з приходом ночі її веселість ослабла. Заки положилася до ліжка, подала Райтові свої очі, щоб він їх поцілував, і сама поцілувала його міцно в холодні уста.

Райт, увесь час думаючи про перервану працю, відповідав машинально на пестощі. Всі аргументи його жінки, щоб він трохи відпочив по праці, проходили мимо його вух. Мері заснула, не дочекавшись його повороту з робітні. Спочатку він збирав папері в кімнаті, а коли почув, що Мері спить, вийшов і замкнувся у себе.

Розгорнув папіруси і хотів далі їх відчитувати, але слова його жінки бриніли йому в ухах і перешкоджали думати. Він почав розглядати всякі дрібниці. Деякі з них лежали розкинені на столі і на підлозі ще непосортовані. Маленька шкатулка, дуже скромна, на яку він раніше не звернув уваги, стояла в кутку. Вона мала звичайні різьби, не була занадто тяжка, а в її середині знаходився предмет, що калатав об її стіни. Звичайний замок можна було відчинити легко, але щось стримувало Райта піднести покришку.

Він прочитав іще раз останні рядки поезії:

 
Як іскра в ясність променясту
Зміняє хмиз,
Як з-під небес хижацький яструб
Спадає вниз.
 

Папірус, що впав припадково в його руки в далекому Берліні, тепер подіяв, як іскра. Не один уже перейшов через його руки, і тому дивно було, чому саме той так його зворушив, що надав його життю зовсім новий напрям. Чи була це любов? Так, без сумніву вона, коли можна так назвати оте змагання, що має на меті охопити якусь велику цілість, очистити себе, добути з себе поодинокі частини свого «я» і віднайти себе в інших. Оце почування впало на нього, як той яструб з неба. Чи може воно вбити і чи коли щастя розпадається можна його ще з кимсь ділити?

Райт знав тільки, що він уже не може забути тої постаті, що вже тоді причарувала його, коли він тільки прочував її, постаті, що наповнила всю його душу, коли надпис на гробі розвіяв усі сумніви щодо її існування. Голос розуму, що ще не зовсім затих у ньому, нашіптував йому глумливо, що смішно говорити про любов до якоїсь покійниці з-перед сотень століть, але Райт відчував, як його тягне вперед сонлива хвиля. Він хотів уже піддатися течії, але нараз з-посеред неї виринув погляд пари чорних очей. Зарисувалася постать Стакена, мовби розгорнута з папірусових звитків. За нею спомин про спалений рукопис. Райт схопив нервово папіруси, поклав їх до скриньки і прикрив віком. За хвилину відчинив касетку, прикрашену простою різьбою. Не зазираючи досередини, намацав там металеве дзеркальце. Дзеркальце не ріжнилося нічим від десятка інших із музейних збірок. Воно блисло: патина часу не відібрала йому первісної свіжости. Виглядало на дорогоцінне: без сумніву мало підклад з золота і срібла. Ручка зображала викривлену подобу бога Бес, що так дивно нагадував старовинні мексиканські зачіски і творив перехід до нерівномірного овалу – дійсного дзеркала.

Райт підніс дзеркало до очей і… не побачив нічого. Його поверхня блищала, а не відбивала образу. Навіть електрична лямпа на столі не відіслала назад свого світла. Гладке дзеркальне плесо було як безодня, що вела кудись углиб – наче вікно вічности. Сильно збентежений, тримав Райт дзеркало в руці і в такій поставі мовби задубів.

Нараз упало щось, як тінь крізь шибу. Ні, наче промінь крізь щілину дверей на мить притьмарений. Ще і ще раз. За кожним разом тіні загострювались, на шибах залишались сліди. З’явилося якесь обличчя – гарне, вимучене жіноче обличчя. На лицівках виступили кольори життя, уста запалали, зуби заясніли. Волосся чорне, як овочі тернини, оперезувало обличчя, що своєю церою перевищало відтінок яспісу.

Нефрета!

Так, це вона виринула з лона вічности.

Шиба відбила образ дзеркала. Нефрета жила, її уста всміхалися, в її очах заблисла безжурність молодости, в очах продовжених довгими мазками. У них видко було щастя і захоплення, – ні, з них било джерело жаги. А ось тепер смуток прикрив обличчя серпанком. Журба промайнула одним подувом над заблислими очима. Відрухово піднеслися брови, острах розкрив широко очі і звіяв усмішку з уст.

Образ у дзеркалі став тьмавий. Мовби неприємний погляд пронизав його і всмоктував у себе. В очах блиснула блискавка, уста викривилися від крику, очі наче благали.

Тепер риси ворожої постаті виступили вже виразніше – ставали суворі, немилосердні, перемогли попередній образ. Це ж Стакен!

Дзеркало висунулося з рук Райта і жалібно забренчало на кам’яній долівці. Разом із зойком металу почув Райт інший крик і відчув мряку, що впала на його свідомість.

Мері прокинулась і почала кликати чоловіка. Ніхто їй не відповідав. Отже Райт ще не вернувся до спальні. Мері вийшла на коридор і притулила вухо до дверей робітні. Там було тихо. Вона вхопила клямку – двері були зачинені. Мері покликала Райта шепотом, потім голосніше, ще за мить застукала – ніжно, ще раз сильніше. Усе даремне. Тоді вона почала кричати і покликала службу.

Виважили двері і знайшли Райта зомлілого на бюрку. Поруч нього на землі лежало старе мідяне дзеркало.

Прийшов лікар, якого стягнули просто з якоїсь забави у фраку. Райт очуняв і міг власними силами дійти до спальні. Проте лікар уважав за свій обов’язок випитати його про те, чи він почуває себе погано, чому і написав рецепту.

– Ви працюєте забагато, пане професор.

– Не професор, а доктор!

– Но, такий учений, як ви, не довго буде чекати на цей титул. Ви мусите тільки відпочити, оминати схвилювання і якнайскоріше вернутися до Европи.

А звертаючись до Мері, докинув:

– Ви мусите, пані, подбати, щоб ваш чоловік міг чимсь розважити себе.

Райт виконував слухняно все те, що приписувала йому жінка. Оминав робітню і байдужим оком споглядав на поштові пакети, що приходили від Кернервона. Він складав їх на ріжні купки і більші надавав зараз на пошту. Він майже перестав працювати над своєю книжкою. Часом перечитував уже готовий текст, але і ця робота не займала його на довший час. Він робив вражіння звичайного туриста і то зовсім незацікавленого старовиною. Здавалося, він із приємністю слухає оповідань Бособра, в чиє вузьке обличчя він вдивлявся, як загіпнотизований. Мері пішла за прикладом чоловіка і похилилася у фотелі, вся заслухана у поетичні фантазії сухітного француза. Поет, захоплений парою таких пильних слухачів, зовсім забував про кілька своїх поезій, які справді написав і волів імпровізувати. У недужій уяві поета оживав давній Єгипет чудесними барвами – неймовірний і застрашливий.

Його уява впливала, як кокаїна або опій, чи затроєння якимсь іншим наркотиком. Посеред тих візій життя ставало дивно привабливе. Можливо, що талановитий француз умів трохи несвідомо засвоїти чимало з того, про що знав Райт і що мало деякі наукові підстави. Його імпровізації прибирали форму імовірних гіпотез – була це мішанина дійсних фактів із зовсім неймовірними вигадками, і, може, саме тому мали таку п’янливу силу.

Дивним дивом одного вечора Райт мовби прокинувся з глибокого сну. Він устав різко напроти гострого профілю Бособра і поглянув з усмішкою на Мері.

– Мій дорогий, – сказав він до француза, – в Єгипті жили не тільки фараони і не тільки воля була головним рушієм єгипетського життя. Найважнішим було само бажання жити. Чи є другий іще нарід, де покійник ставав би подекуди живіший за живого і де він ставав би не тільки богом, але навіть переможцем богів?

Бособр, якому так несподівано перервали його розгін красномовства, дивився здивований.

А Мері, що давно вже не бачила чоловіка в такому настрою, трохи затривожилась.

– Я дякую вам за приємність, яку ви нам зробили своїми оповіданнями, – говорив Райт, що хотів загладити свій нечемний тон, але мимоволі здригнувся, коли стиснув охлялу і спітнілу руку француза, – дякую вам, але навіть ваш блискучий талант не може відтворити чогось, що в такій формі ніколи не існувало…

– Ти образив його, – сказала Мері, коли поет відійшов.

Вона спитала, коли він має намір від’їхати, але дістала ухильну відповідь. Показала йому газету зі звісткою, що здоров’я Стакена погіршилося. Райт спитав, яку дату має газета, почав рахувати в думці і всміхався.

– Чому ти всміхаєшся? – підскочила Мері.

– Я думав про Стакена.

– Осоружний тип!

Райт відчував, що Стакен не має наміру перестати його переслідувати. Навіть до Єгипту доходили часописи зі звістками про Стакена. За якийсь час прийшов навіть лист з його тремким письмом. Тепер уже було ясно, що він недужий. Лист нагадував маячню у пропасниці: там повторялись старі благання, щоб вірний учень не сходив з дороги правди. Були там речення гіероґліфами, слова сильно підкреслені, позакручувані знаки. Старий таки поважно занедужав. У Райта заворушилось легке співчування. Але сильніше промовив дух протесту, який прокидався в нього завсіди при розмові з учителем. Як він вічно влізав у його думки і почування!…

Коли Райт зустрів директора, цей висловив йому своє спочування: «Чую, що ваш професор – Стакен – поважно хворий…» З тону видко було ясно, що директор уже забув гостру виміну думок щодо розкопування гробів. Він почав розмовляти про нові знахідки лорда Кернервона і, не вдаючися в їх оцінку, зазначив, що Райт може дістати свою частину. Був там гріб якоїсь царівни, це не має великого значіння. Інша річ порушити гріб самого фараона. Він як директор ужиє всіх своїх впливів, щоб не дозволити на дальшу працю. Частинно вже йому це вдалося, бо лорд був приневолений перервати свої розкопи. Інша справа, що можна уже сумніватися, чи йому вдасться багато з того, що знайшов, щасливо зберегти.

– Здається, ви не маєте навіть окремого дозволу на розкопи? – спитав директор Райта, глянувши скоса.

Але Райт саме мав дозвіл: ще напередодні Кернервон видав йому відповідне письмо. Тепер, переконавшись, що директор стоїть таки на своєму і не гадає відступити, він виїхав іще того самого дня на поле з розкопами, не рахуючись ні трохи з бажаннями своєї жінки.

Над вечір приїхав до Люксору і попрямував просто до гробів. Вартівники сиділи при ватрі, спокійно розмовляючи. Райт подався у підземелля, освічуючи дорогу кишеньковою лямпочкою. Довкола відкопаних плит лежали, як і раніше, джаґани, лопати та інше знаряддя. Він зупинився перед одною записаною стіною і читав:

«О, друже раз у раз пий із чаші радощів, не покидай бенкету кохання. Не сходи із дороги своєї туги, раз у раз проганяй смуток із порогу свого серця, як довго ти ще на землі мандрівником мандруєш. Захід – це ж вимріяна країна тіней, захист смутку для її мешканців. Вони сплять там, як безтілесні обриси, непробудно, не бачачи братів, не зустрічаючи батька і матері своєї. Кожний на землі втішає смагу пливкою водою, тільки мене мучить вічна смага. Вода близька мешканцям землі, тільки там, де я пробуваю – вона сама розбуджує спрагу. Відколи моя нога торкнулась оцієї левади, я втратила пам’ять, де я тепер. Я плачу за водою, що дзюрчить наді мною, тужу за вітром, що дише над берегом ріки. Якби я могла повернутися обличчям до півночі, я мала б бодай воду, щоб охолодити знесилене серце. Бо тут – хороми Бога, що зветься «Все-Смерть-Іде».

Читаючи це, Райт нагадав власні слова, які сказав французові про перемогу покійників над життям. Серед вічної темряви царівна загибала в тузі. Сама не мала змоги випити чаші насолод у вдовілля і тепер закликала дітей землі, щоб тримали високо дар життя. Нещасливу царівну мучили докори, що вона не використала свого короткого життя для кохання і зійшла до країни Аменті з невтишною спрагою…

Тільки той, хто домагається від життя – всього, тільки той, хто вміє ним заволодіти, вийшов переможцем із боротьби з ним. Гордо і погрозливо встають тіні, мовби прокинені від написів на пірамідах. Фараони, завойовники і півбоги, про які залюбки оповідав фантазії Бособр, – здобули небо, розвалили крицеве склепіння і знищили самих богів. Вони збирали сили до боротьби вже за життя і перейшли з ними через поріг смерти. Царівна розпрощалася зі світом у тузі за коханням. «Не сходи з дороги своєї туги», – такий був заповіт Нефрети. А тепер я хочу її, ту, що спить тут вічним сном, вернути знову до життя, наповнити її сумне і безвольне серце радощами і повними бажаннями, померлу перемінити в живу і щасливу. Коли могутність фараонів могла їм надавати після смерти безмежну силу, то чи міць кохання безмірно вища у своїй силі від них – не може струснути небесами і довести до ще більших чудес?

«Я мушу все про неї знати, я мушу її пізнати… як сестру, дружину, як… мою Нефрету…»

Але Райт мав більше сили, як зручности. Одна плита розкололась і таки не можна було її відсунути від стіни. Йому вдалося після трудів трохи пересунути, причому один її ріг надломився. Повстала щілина, крізь яку треба було протискатися дуже обережно. Райт був високий і не міг легко пролізти вузьким отвором. Наомацьки просунувся на кілька кроків уперед, поки щось його не зупинило. Зрозумів, що це камінний бльок, в якому можна було доглянути вузеньку жолобину, завузьку для його особи. Райт відсунув відлам скали і почав, як вуж, повзти, зовсім забуваючи за небезпеку на випадок, якби ціла скала рушилась із місця. Він сам собі дивувався, як це йому вдалося обминути перепону, що виглядала на непролазну стіну.

Черевиком зачепив за щось, інстинктивно сховав ногу. Почув за собою тихий шелест, а не голосний удар. Потиснув ліхтарку і побачив, що кам’яна скала, під якою він саме проліз, зсунулася легенько на землю. Вихід загородила йому каменюка, яка мабуть зовсім випадково зійшла зі свого місця. Райт зрозумів, що не має поворотної дороги. Все ж його сміливість була більша, ніж хист зрозуміти своє дійсне становище. Його більше цікавило те, що є перед ним, ніж те, що він залишив за собою.

Посунувся вперед. Тепер він опинився у малій коморі, вимальованій так само, як інші. По обидвох боках низьких і вузьких дверей стояли дві однакові статуї. Вони зображували Нефрету, яка сидить у білому, вузькому одягу. У лівій руці, яку міцно притискала до тіла, вона тримала квітку лотосу. Велика чорна перука прикрашувала її голову. На запорошеній долівці видко було сліди голих ніг. На підставі статуї зів’ялі квіти – останній привіт від живих.

Крізь щілину дверей заблищала золота огорожа саркофагу. На ньому чергувалося імення Нефрети у туркусово-синьому кольорі з символом життя – на доказ, що час не може порушити непроминальности її існування.

Минала година за годиною, і Райт відчував тільки її прияву, насолоджувався свідомістю, що осягнув бажану ціль. Здавалося, що ввесь зміст його життя лежить там за бандажами, що оперезували висушене, бездушне тіло царівни Нефрети, сховане у помальованій домовині десь там за тою кам’яною статуєю, за близькою стіною. Чи тепер не було йому вже все байдуже? Вернутись назад і так уже не міг – не бачив виходу. Ніхто не бачив, як він входив до цього гробу. Лорд був занадто зайнятий власними роботами. А Мері? Вона розсталась із ним у не дуже приязному настрою. Коли вона гнівалася, тоді вміла три дні зазначувати демонстративно своє невдоволення.

Райт пригадав свою кар’єру – вузьку стежку, якою почав іти, свої сподівані успіхи, свої розмови зі Стакеном. Тепер бути тут, у гробі Нефрети, виглядало на перемогу. Саме до нього не хотів його допустити «старий» і таки не міг добитись свого. Якийсь час Мері служила йому за щит перед ударами Стакена… Але чи Мері могла йому заступити ціль? Чи подружжя з нею можна вважати за помилку? Ні, тільки за епізод – нічого більше.

Райт забув накрутити свій годинник. Тим краще: вічність не знає хвилин, ні годин. Тепер він може жити посеред вічности. Коли нема годин – не буде і днів, ні місяців, і тисячоліття минає так само нечутно. Так само не існувало три тисячі років… до цієї хвилини.

Що він залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своїми ногами? Якісь неймовірні залізниці, що щезали у пащах тунелів і зупинялися нервово на стадіях, що випльовували зі себе задиханих людей і знов їх втягали у себе і знову, поблискуючи, мчали з шумом залізними поясами, що оперезували землю… Якісь невидні радіохвилі, що розбігалися і затрачувалися в безмежах на те тільки, щоб люди напружували свої вуха, намагаючися вловити їх звуки? Біржі, валютова паніка, засідання репараційних чи якихсь інших комісій, вибори, кабінетові кризи…

«S. O. S. S. О. S.!» пробивається серед цього гомону і біжить аж на Море, на Місяць, добігає до Венери – кудись, де інші створіння теж під впливом омани змислів обманюють одні одних, воюють, скручуються і повзають, як черв`яки, і звідки теж якийсь нещасливий добуває із себе безнадійний поклик S. О. S.! Фокстрот, політичні вбивства, торгівля кокаїною, махінації большевиків, щоденні сенсації великих газет і винаходи, що перекидають тисячолітніми гіпотезами…

Усе байдуже. Видається, немовби все те потонуло і не залишився навіть сам доктор Роберт Райт, а тільки єдине створіння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останній відблиск лямпи, що падав на мури, згас.

Безупинно повторюване те саме імення начеб зачарувало його і ввело його у стан мрійливої дрімоти, що межує з неіснуванням: «Нефрета, Нефрета, Нефрета»…

* * *

Це імення вимовляв, засинаючи, молодий священик Сатмі, що лежав онде на нижчому ложі з підпорою під оголеною головою. Хоч він мав уже титул другого пророка і йшов безпосередньо за найвищим пророком Інені, своїм учителем.

Без огляду на своє високе становище і мудрість, він не переставав думати про жінку, як звичайний смертник, якому змагання до найвищої цілі не перешкоджає задовольняти звичайні життєві потреби. Нефрета – молодша королівська донька і сестра королеви, що мала нагоду часто бачити Сатмія при ріжних церемоніях, видавалась йому чомусь саме сьогодні вийнятково приваблива. Чи, може, тому, що мала таку дивно синю зачіску, чи, може, той діядем, який надавав їй особливого чару? Чому? – невідомо… а все ж Сатмі довше, як звичайно, зупинявся зором на молодій царівні, що у гурті найближчої двірської дружини при сестрі йшла до Іненія, який з нагоди свята розділював квіти лотосу. У ногах Сатмі стояв великий кіш із квітами. Поволі, святошно передавав він звислі жовті гілки першому пророкові. Зовсім зніяковіла святошною хвилиною, Нефрета вся схвильована, замість узяти лотос з руки Іненія, взяла його поквапно від Сатмія. Довге бильце оповило руки молодої пари і зв’язало їх на кілька секунд зеленою стяжкою. Їх погляди зустрілися. Те, про що Сатмі ніколи досі і не подумав, стало для нього дорогим предметом бажання. Досі він з повною свідомістю і себелюбним запалом присвятив усі свої сили тільки чистій науці, маючи над собою такого строгого опікуна як Інені, що не без пристрасти стояв на сторожі мудрости.

Для Іненія святиня була цілим світом. Він рідко і нерадо покидав святу монастирську келію, навіть тоді, коли мусив згідно з приписами йти з відвідинами до фараона. Інені нагадував статую – так, начеб постійно перебуваючи між непорушними статуями, запозичив їх риси. Рухи його худорлявого тіла були вимірені, його обличчя мовби вирізане з каменя. Тільки в його чорних очах жеврів надприродний огонь життя. Це було те саме надземне полум’я, завдяки якому птахи можуть дивитися в сонце.

Холодне серце Іненія не розуміло, як можна прив’язатись до чогось людського. Сатмі був єдиним винятком.

Перші спомини Сатмія були зв’язані з обходами довкола святині. Тільки як слабі натяки жили в його пам’яті риси одної жінки – його матері. Від перших починів його свідомого життя спочивали на ньому суворо-пронизливі очі Іненія.

З іменням Нефрети на устах задрімав Сатмі. Він потонув в осяйному погляді очей Нефрети, як у світі, що палав обітницею безмежного щастя.

Інені переловив погляд цих очей. Сатмі відчув крізь дрімоту остережливий погляд вчителя, мовби відчував на собі тягар. Він мав дивний сон…