Царівна Нефрета

Він стояв над берегом ріки при розсвітку. Сонце виринало, позолочуючи небо. На другому березі загорявся вогонь другого сонця. Тим сонцем був погляд дівочих очей. Нефрета одягнена у прозірчасту сукню, що тільки наполовину закривала лінії її молодечого тіла, вся аж ясніла. Сатмі не знав, звідки пливе справжнє джерело життя: чи від небесних світил чи від царівни? Сумніви були мукою, рішення – насолодою. Сатмі кинувся до води і допливав до другого берега. Він відсував від свого тіла сині чаші лотосових квітів, що своїми стеблинами щораз тісніше оточували його. Він був уже недалеко мети – ввесь у сяйві, що плило від Нефрети, яка сама розплилася в ясности. Він чув звук її голосу.

У тій самій хвилині, коли його нога торкнулася намулистого дна, він побачив крокодила, що скрився в очереті. Потвора розкрила пащу і вдивилася у сміливця. Сатмі ввесь задубів і не міг відвести очей від неї. Тим часом світло, що спливало на Нефрету, починало гаснути. Велике сяєво заступила смертельна темрява. У ній блищали фосфоричні очі потвори. Від їх погляду Сатмі болісно прокинувся.

Перед ним стояв Інені. Крізь вікно видко було небо, що золотилося від ранкового сонця. Інені сів на крісло.

Такі відвідини не дивували Сатмія: вони повторялись не раз. За кожним разом пророк починав нове навчання або відкривав якусь нову таємницю. Все це траплялось тоді, коли учень почав хитатися у своїй вірі і коли земні радощі могли спокусами відвернути його від шляху мудрости.

Не раз з’являвся Інені, щоб остерегти Сатмія перед єретичними промовами, які до нього доходили. Так, наприклад, було тоді, коли сам фараон підніс руку проти бога Амона. Але єресь не похитнула душею Сатмія.

Як тільки Інені помічав, що деякі неясні місця у Святому Письмі розбуджують сумніви в серцю його учня, він поквапно заводив із ним розмову віч-на-віч, щоб виполоти нездорове зерно. Інені з’являвся завсіди перед прокидом Сатмія, начеб хотів з обличчя заснулого відчитати всі потайні думки, які він пробував скрити.

– Чи ти знаєш, чого вчать святі книги? Покажи щиро напрям своїх думок.

– Я свідомий цього.

– А чи ти слухаєш святих наказів?

І на це питання хотів Сатмі відповісти притакливо, але завагався.

Він так звик від довгих років казати правду і беззастережно слухати наказів учителя, піддаватися його думкам і волі, що не міг тепер знайти негайної відповіді. Він не міг заявити: «Так, я слухаю вас…», бо скривав у собі тремтіння з думками про Нефрету.

Сатмі замовк і оминув допитливого погляду Іненія.

– Не спішися до лябіринту. Нема доброї ворожби. Над твоєю поворотною дорогою налягла темрява. Чи ти свідомий цього?

– Свідомий.

– Роби те, що тобі наказує твій учитель. Чи ти про це теж знаєш?

– Знаю.

– Люди наближаються до божества, коли сповняють його волю. Чи я не вчив тебе чинити богоугодні вчинки, чи ти йшов за моєю наукою настороживши свій слух, чи я не помагав тобі сприймати мудрість в її найчистішому виливі? Пригадай теж і те, що написане у святих книгах: «Коли ти послухаєш того, чого вчить тебе твій учитель, то мудрість твоя побільшиться». Хто слухав святої мудрости і йшов за нею, той ставав мистцем. Хто зберіг знання цих справ, знатиме куди йти і зазнає щастя на землі. Хто знає – того годує мудрість, і він стає великим завдяки своїй доброті. Коли його уста промовляють, тоді мозок та язик згоджуються, коли його очі дивляться і вуха слухають, тоді панує згода між розумом і змислами.

Спочатку серце Сатмія сприймало з радістю добрі поуки, але тепер ті слова правди, які він чув так часто і на які чекав, увесь тремтячи від нетерплячки, часто видавались йому пустими, беззмістовними. І навіть слова самого вчителя, що раніше були для нього джерелом мудрости, стали тепер звичайною балаканиною.

Інені помітив це. Він доглянув у погляді Сатмія сумнів і спротив, чого і не міг допустити у свого учня.

– Прокинься, як довго маєш день для себе. Зроби більше, ніж написане. Хто не використовує своєї години – заслуговує на догану. Чи вільно знати, для якої речі ти розтрачуєш свої години?

Палець Іненія спрямувався суворо проти грудей Сатмія:

– Чи ти маєш добру волю присвятити себе дослідам мудрости, чи хочеш затратити себе у порожнечі земного існування? Що солодше для тебе: ясний погляд на суть божества чи тимчасові насолоди тілесного животіння, що рівняються одній хвилині серед безмежної вічности? Коли ти звертатимеш свої очі на мале, ніколи не схопиш великого. Коли зверхні форми життя захоплять тебе, ти не зможеш ніколи зрозуміти змісту буття.

І наблизивши своє обличчя до Сатмія так, що учень відчув віддих учителя, говорив Інені далі:

– Я бачив, як сестра королеви глянула на тебе, а ти на неї. Я знаю, що до скарбниці твого серця вдерся злодій, щоб ограбити і розтратити все те, що ти там призбирав. Він розтопить золото твого серця і оберне твою мудрість у жарт і сміх. Сатмі, бережися перед грабіжником! До твого саду, де ти виплекав цвіти, що оп’янили тебе своїм запахом і захопили своїми кольорами твої очі, вдерся божевільний. Він зриває пелюстки квіття, що ним ти так піклувався. Він скидає їх на купу і буде лежати на них, поки вони не розсиплються у порох. Сатмі, бережися перед грабіжником! Ти оскверниш білу шату, що своєю чистотою так сподобалася божеству, коли підеш за тим, що кличе тебе в нічній годині. На твою шату впаде роса і пилюка! Не слухай, Сатмі, голосу темряви!!

Сатмі, слухаючи цих слів, не чув захриплого старечого голосу, а молодий, дзвінкий сміх Нефрети. Він глянув на Іненія, але не бачив поморщеного обличчя, ні лисої голови, якої не треба було вже стригти. Все ж та чужа голова перешкоджала йому, бо закривала хитро сховане, всміхнене молодече личко Нефрети.

«Грішить той, хто не використовує години…»

І все дотеперішнє життя видалось нараз Сатмієві як безмежно довгий ланцюг таких невикористаних годин, які його тепер обвинувачують. Ні, ні. Він робив добре, чекаючи своєї години. Ось вона прийшла. Тепер треба її використати.

Увійшов прислужник святині. Пора йти до святині. Сатмі вийшов зі своїм учителем виконати свої обов’язки.

Ніколи раніше не бачив Сатмі інших священиків у такому світлі, як сьогодні. Сьогодні він почав їх оцінювати на підставі їх особистого життя. Він помітив, що для одних їх обов’язки були тягарем, що обличчя інших висловлювали непритаєну нудьгу. Налите тіло не одного з-поміж них вказувало на сильне прив’язання до житейських радощів. Єдиний Інені немов зовсім не мав нічого спільного з життям, що клекотіло поза мурами святині. Коли всі інші нагадували світ, що бодай на часинку проникав до тої святині, то Інені нагадував каміння, з якого були зроблені колюмни: він і святиня творили одну цілість.

Уперше відчув Сатмі посвоячення з тими, що не належали до святині, спочував радощам і смуткам дітей зі світського світу. Він уважно приглядався тим світським обличчям, в яких були прожолоблені риси життя. Широкий простір святині видавався йому за вузький і він був прив’язаний до мудрости тільки єдиним, незначним тоном пісні, яку співали оці порожні люди.

Сатмі почав часто пропускати свої відвідини святині. Проти цього Інені був безсильний, але за кожним разом, коли його учень вертався, мовби оживлений новим почуванням, він дивився йому гостро в очі.

Сатмі та його вчитель були єдиними священиками, що не знали родинного життя. Вже той один факт визначав їх виняткове становище. Інші священики або бодай багатьох з-поміж них признавали їх перевагу у царині знання, але в їх відчуженні від світа не добачували ніякої заслуги.

Про старого Іненія оповідали, що через його сувору вдачу його жінка зійшла передчасно зі світу. Були навіть такі, які твердили рішуче, що жінку Івенія схопив вартовий з палати фараона, і що вона сама воліла гарного, міцного, хоч завсіди трохи підпитого, безглуздого чужинця, ніж мовчазного чоловіка, що цікавився тільки власними думками. Говорили теж про те, як то вона вернулася до чоловіка і як їй уродився син, який пізніше щез безслідно. Деякі впевняли, що батьком дитини був чужинець і що Інені домагався, щоб стерти зі світу слід невірности його жінки. Дитину передали якомусь пастухові. Були знову і такі, які впевняли, що ця дитина була сином Іненія, і то ніким іншим, а саме Сатмім, що з’явився раз у святині як сумирний, боязкий хлопчик невдовзі після смерти Іненієвої жінки.

Незрозуміле прив’язання старця, який на нікого не звертав уваги, можна було пояснити тільки такими родинними почуваннями.

Велике знання Іненія понад усякі сумніви – чисте, признавали всі. Але і всі заздрі мусили погодитись, що єдиний, який міг з ним рівнятись, був Сатмі. Причиною невдоволення з нього була його молодість: старі, що цілими роками вели дискусії над сумнівними місцями святих книг, споглядали криво на молодця, що легковажив неясні тексти і називав їх без значіння. Інені не скривав того, що він вибрав Сатмія на свого нащадка. Тиранія Іненія вбивала у зароднях зерна всякого невдоволення. Збентежений усміх появлявся на голених устах священиків, коли під час дискусій з Сатмім появлявся між ними Інені. І поволі вони почали поводитись зі своїм майбутнім зверхником з такою самою підлесною пошаною, з якою ставились до теперішнього найвищого Голови.

Без якоїсь зрозумілої причини блукав Сатмі по вулицях і прислухувався людським балачкам. Сама його поява часто бентежила громадян. Зверхні ознаки його високого становища не заохочували до щирости. Жінки були сміливіші, коли часто вихвалювали голосно красу пророка. Легкі танцюристки не вагались зачіпати його розмовою – безуспішно. Найбільше уваги звертав Сатмі на чужинців, головно на таких мужчин з білявими бородами, що спроваджували бурштин – той дивний камінь, товстий і теплий, що у доторку нагадував живе створіння. Ті теплі кусні чомусь сподобались Сатмію найбільше: більше, ніж вавилонські ляпіслязулі, ніж єгипетський смарагд, яспіс, гранати, рубіни або карнеоли. Усі ті коштовності не притягали його уваги більш, як дешеві скляні вироби.

Сатмі залюбки придивлявся праці ювелірів, які з золотого дроту або цизельованої бляхи виробляли нараменники, ковтки і діядеми – предмети, призначені не тільки для прикраси живих, але і покійників. Жертви, які приносили вірні до святині, вражали кількістю спорідненого матеріялу. Це було для священиків підставою оцінки, що жертва припала до вподоби богам. Але легкі, хоч може і не такі тривкі, ручні роботи, що залишались поза мурами святині, теж повставали у честь Творця, що надав зручність рукам, які його славили. Так думав Сатмі.

Багато днів минуло від зустрічі з Нефретою у святині. Сатмі знову побачив царівну, і знову у святині. Коли вона побачила молодого священика – всміхнулася і перешкоджала йому виконувати обов’язок з потрібною увагою. Він знову почав вагатися і майже перервав приписаний хід ритуалу.

Він не помітив чи не хотів помітити сторожкого погляду Іненія. Щасливим знаком було для нього те, що Нефрета зустріла його усмішкою.

Тутмоса – писаря святині, що займав становище молодого духівника, цінили високо за його поетичний хист. Цей хист давав йому змогу при переписі святих текстів прикрашувати їх квітами красномовства. Цей писар подав до відома Сатмія, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку він знав змалку і яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищує своїм поетичним талантом його – Тутмоса.

Тутмос висловив цю похвалу без якоїсь притаєної думки. Він попросту дав відповідь Сатмієві, коли цей похвалив його за гарно складені тексти для його вжитку. Тутмос – людина у поважному віці, а проте горда на свій хист, читав день раніше те, що написав його товариш – надвірний писар, під диктатом царівни. Вірші царівни, правда, не були дуже патетичні, але вони нагадали писареві молодечі любовні пригоди, аж сльоза звогчила його очі.

Тутмос показав те, що сам дбайливо відписав з його папірусу:

 
Я світ забула ввесь у мріях,
Там мріяв тільки образ твій,
З’явився ти – я вся мерщій -
Волосся подув геть розвіяв,
Та заки впав твій гострий зір,
Я кучері звила, повір!
 

– І це написала дівчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тільки чекає на нього і тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачіску. Але стократно щасливіший той, кого вона прагне і для кого вона розпустить своє волосся.

Тутмос блиснув засльозеними очима і глянув зворушливо на високу постать Сатмія, що задивився в далечінь.

– Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи ніжно папірусовий звиток. – Любов це також великий дарунок богів. Людина народилася із сліз Бога, любов з Його усмішки.

Коли Сатмі раз проходив мимо високих мурів, довкола королівського саду, він почув таку пісню:

 
Як тобі, ще того мало,
Що від п’яного знесилля
Сонце рвалося, палало,
Стережись!
Бо колись
Пошукаю собі зілля,
Квітку дику,
Дику рожу -
Заворожу
І вже будеш мій довіку!
 

За співом прийшов короткий сміх, і перед ногами Сатмія впала одна квітка. Він підніс голову – у маленькому віконці у вежі промайнула мала рука. Йому здалось, що там блимнула теж пара оченят. Ясна завісочка закривала вікно, а внизу крізь подовгастий її виріз справді блищали очі, як зірки. Сатмі підніс квітку.

Інені з’явився знову. Знову на розсвіті. Сатмі боровся цілу ніч з якимись рослинами, що наче поліпи сповивали його. Його вабила грайливо і хитро Нефрета. «Ти не покинеш мене ніколи, правда?»

Після цього він мусив знову слухати слів мудрости:

– Коли ти стоїш на варті – стій або сиди, але не піддавайся. Від першої хвилини нехай буде з тобою закон: «Не похитнися, хоч би нудьга знайшла на тебе». Ти призначений на вартівника, Сатмі, і твій обов’язок не датися опутати безвартними дрібницями. Ворог – хитрий і хоче ограбити те, чого ми погано стережемо. Твій скарб у небезпеці. Гать вибудована тобою, щоб зібрати воду з гір на час посухи – пропускає воду. Направ її, поки ще час…Не змішуйся з юрбою, щоб не забруднити свого імення. Ти залишаєш святиню – джерело чистоти і шукаєш спілки з тими, що ніколи не підіймаються з бруду…Оминай сусідства жінки. Вона небезпечна, і тисячі людей псують собі життя за хвилину, рівну тільки снові, і свідомість якої є тільки свідомістю смерти.

Сатмі звик довгими роками мовчати перед старцем і тепер теж стримався від відповіді. Але з заглибини у стіні він витягнув звиток і, знайшовши бажане місце, читав святошно звучним голосом:

– Люби свою жінку без сумнівів. Одягай і прикрашай її – це насолода її тіла. Натирай її пахощами, щоб вона була гідна тебе – свого власника. Будь ніжний, не грубий. Це те, на чому тримається дім твій. Коли ти її відіпхнеш – це безодня. Відкрий свої долоні перед нею, для її долонь. Поклич її, прояви перед нею любов свою. Любов, пахощі, одяги – чи є ще поза ними місце на мудрість?… Я не шукаю за фальшивою любов’ю, тою, якої вимагає сьогодні якийсь приблуда, а завтра п’яний ремісник, і яких прізвища навіть жінка не знає. Я шукаю любови дружини.

– Любови царівни Нефрети? – спитав тихо Інені.

Сатмі замовк.

Старець відійшов.

Сатмі мав вражіння, що він уже кілька разів помітив серед базарної метушні між рибалками, селянами і пригнаною худобою того недоробка-карлика, що був слугою Іненія. Оця кульгава підстаркувата дитина заступала Іненієві зв’язок зі зовнішнім світом. Карлик полагоджував для пророка всілякі орудки, напевне ошукуючи його при купні. Його пан часто побивав його і він голосив тоді так жалібно, мовби старець хотів прогнати душу з його потворуватого тіла. Сатмі знав його від того дня, коли вступив на службу у святині. Карлик нагадував викривленого бога Беса, але не мав такої добросердої усмішки. Він мав приємність напакостити іншим і йому було байдуже, чи знущається над людиною чи над твариною.

Коли він несподівано зустрічався віч-на-віч із Сатмім, він здоровкався з ним радісно, але зараз щезав, поки знову припадково десь не виринув перед ним. За якийсь час Сатмію здавалось, що за ним ходять крок за кроком сотні двійняків цього карлика. Постать малої потвори віддалювалася шкутильгаючи, мовби збентежена, але за хвилину знову появлялася.

* * *

Знову одна пісня, знову одна квітка…

Сатмі знову побачив у вікні руку і цим разом уже обличчя Нефрети, що не ховалося. Вона давала знати рукою і вабила усміхом. А потім щезла за ясною завіскою.

Неждано виринув перед Сатмім карлик, передаючи йому з гримасою квітку. Сатмі мав охоту одним ударом розторощити голову потвори. Він вирвав тільки йому квітку з руки, цей запищав і вже його не було.

Інені доручив Сатмію виїхати на якийсь час до Теб, але того самого дня ввечері занедужав так, що ледве міг доплентатися до своєї постелі. Через те змінив свій наказ: Сатмі не виїде, а лишиться при ньому.

Сім днів Сатмі не відступав від ложа недужого вчителя. Інені не переставав у поуках. Було ясно, що він хотів відкрити своєму учневі ще останні, невідомі йому таємниці. Вислухавши осторог, Сатмі мав вражіння, що вже зовсім забув за царівну, коли пірнув у студії таємної мудрости. Він спочував ослабленому, виснаженому старцеві. Недуга злагіднила шерстку вдачу старого пророка і Сатмі не раз уже помічав дивно-ніжний вираз його чорних утомлених очей.

Одного разу читав Сатмі своєму вчителеві із книг мудрости:

– Коли ти мудрий – виховай сина, угодного Богу. Роби йому всяке добро, яке можеш: це ж син твій, кров твоєї крови. Не відвертай серця від нього.

Інені вхопив учня за руку. Сатмі глянув на нього. Йому здалося, що очі старого вогкі і що довкола сухих уст заграв ніжний усміх – зовсім чужий такому обличчю. Потримавши слабо руку Сатмія, Інені випустив її. Він притиснув худорляві руки до грудей, що тяжко віддихали, і тихо прошепотів спустивши очі до землі:

– Читай далі.

Сатмі читав далі слова мудрости – виразно і поволі.

У коридорі святині Сатмія затримав Тутмос. Писар кивнув на когось. З-поза колюмни вийшов покірно похилений чоловік середнього віку з видовженим обличчям. З-поза його уст було видко великі кінські зуби, начеб він увесь час усміхався.

– Довірений писар царівни, – прошепотів Тутмос, – він має доручення до тебе.

– Княжна питається про твоє здоров’я і чому ти позавчора не був у святині. Вона питається далі, чи ти можеш після заходу сонця прийти до фіртки саду при північному мурі.

Сатмі відповів, що прийде. Він навіть не помітив, коли писар відійшов, ані як Тутмос підійшов до нього. Він не чув навіть того, про що питалися надуті губи Тутмоса з перекривленою на бік головою.

– Найбільший дар божества – хист складати вірші. Царівна – вибраниця божа. Нехай її імення живе вічно. Вона – гарна: її волосся чорніше від овочу тернини, її уста червоніші від яспісу.

Глибоко задумавшись, відвернувся Сатмі від Тутмоса. Писар зблиснув очима, притиснув руки до каблукуватого туловища і прошепотів:

– Її груди – два віночки…

Сатмі чекав, поки Інені, якого робочий день тягнувся від сходу до заходу сонця, не засне. Тоді він вийшов з кімнати вчителя. Карлик, що останніми часами поводився не так ворожо супроти Сатмія, зайнятий недугою пана, не звернув на це уваги; він складав одяги і перебирав їх з комічними мінами.

Вийшовши зі святині, Сатмі почув кроки і зупинився, як хтось, що має нечисту совість. Він обійшов огорожу королівського саду і наблизився до малих дверцят. Кілька секунд він вагався, споглядаючи раз на стежку, раз на дверцята, чи хтось не надходить. На дорозі не було нікого. Скрипіт фіртки, що відчинилася зсередини, і Сатмі увійшов. Хтось, кого він не міг доглянути у темряві, взяв його за руку і потягнув за собою. Духовник, ідучи наомацьки, зміняв раз у раз ходу і відчув під ногами воду. Розхильовані провідником гілки дерев ударяли Сатмія по обличчі.

За хвилину рука, що вела його, – лишила його самого і збоку з’явилася пара зовсім інших рук, що оповили його шию. Це була особа невеличка ростом. Сатмі нахилившись відчув близьке обличчя, вдихав близьке тіло, пізнав ясні очі царівни і почув своє імення.

«Я так тужила за тобою…»

Сатмі хотів висловити те, що підповідав йому стук серця, але нараз почув у темряві якийсь суворий голос. На його устах запік його поцілунок і знову хтось повів його невидною стежкою аж до виходу. За ним тихо зачинилася фіртка.

Вже зранку помітив Сатмі, що його одяг поплямлений. Інені був іще більше ослаблений, ніж можна було сподіватись, а водночас у поведінці старого була дивна нетерплячка. Карлик вовтузився над низькою помальованою скринею, де лежали одяги і старався звернути увагу Сатмія на свою роботу як на щось дуже важливе. Він приносив до Іненія ріжні одяги і напівзвернений до Сатмія питався, чи на духовних ризах може бути бодай найменша плямочка і чи в забрудненому одязі можна приносити божественну жертву. Сатмі, занятий своїми думками, не звертав на це уваги. Він не зрозумів, що Інені мав намір устати з ложа і взяти участь у ранній богослужбі.

Сатмі, знаючи слабі сили Іненія, пробував його відвести від такої постанови, але Інені стояв при ній непохитно. Сатмі успокоївся трохи на думку, що тут іде про таку важну жертву, як благання божества, щоб допомогло до перемоги у війні, яку фараон вів уже кілька місяців. Божество повинно дати знак, чи прийняти корисні умови миру, чи вести далі війну, виснажливу для обидвох сторін.

Інені вийшов зі своєї кімнати і прямував просто до святині. Знесилений опирався на раменах Сатмія. Мовчав іще більше, ніж звичайно. Сатмі побоювався, чи старець зможе простояти цілу богослужбу, і дуже обережно висловив цей свій сумнів. У відповідь на це старець звільнив його рам’я, на якому підтримувався, і ввійшов сам у двері святині. Службу правив так само зосереджено і спокійно, як завсіди.

Сильним голосом прочитав «Главу про запалювання полум’я». Запаливши вогонь, так само спокійно прочитав «Главу про кадильницю». Склавши обидві руки на кадильниці, Інені заглибився у молитві. Після цього поставив на кадильницю посуд зі святим жеврієм і посипав його запашною живицею. Живими колюмнами, що нагадували бадилля полинів, пнулося вверх кадило блакитними хмаринками.

З кадильницею в руці підійшов Інені до воріт «Святая святих», запечатаних глиною. З великим зусиллям він вимовляв слова, що супроводили обряд посвячення. Сатмі йшов за ним неспокійний, а проте Інені з виразно зазначеною рішучістю виконував обов’язок складного обряду, не пропускаючи і не змінюючи ні слова.

Він здер глиняну печатку зі засувок священних дверей і сказав майже пригаслим голосом:

– Нитки – зірвані, печатка – зламана.

Дуже довго пробував Інені в заперті «Святая святих». Священики почали вже споглядати неспокійно один на одного. Вони чекали, поки Сатмі не промовить перший, але він стояв непорушно. Його дух полинув за Іненієм і залишився там за святими воротами.

Тепер вони відчинилися знову і в них показався Інені, тримаючись за їх бічні стовпи. Він відчинив двері з великим трудом на те тільки, щоб знову щезнути у «Святая святих». За якийсь час він з’явився вдруге. З його обличчя, що легко тремтіло, вичитав Сатмі, що його сили ослабли. Пророк мусив напружити всі свої сили, щоб руками, які судорожно тремтіли, докінчити обряду і знову запечатати двері.

Сатмі відчував, як безсильне тіло його вчителя стало вдвоє таке тяжке в його раменах. Тутмос – завсіди чутливий для інших, хотів йому помогти. Він, як стара зажурена жінка, нахилив своє оголене широке обличчя до звислої голови старця і додав йому заохоти. Притримував його, коли той мусив переходити через високі сходи і підносив уверх брови на знак, що сам мучиться.

Поміч не була велика. Навіть кремезний Сатмі небавком охляв. Коли Тутмос і Сатмі опинилися на мить за плечима старця, Тутмос торкнув легенько ліктем сусіда і моргнув на нього. Під колюмною серед ріжних жіночих голов пізнав Сатмі темну голову Нефрети. Вона піднеслася навшпиньки і сперла свої рамена на плечі жінки, що стояла перед нею. Нефрета стежила за довгим рядом учителів та учнів, що минали її, поки не віднайшла очей Сатмія.

Тутмос сидів довго в Іненія. Пророк передавав йому все, що відкрило йому божество, і коли таємниця стала прилюдна, всі врадувались: божество наказало закінчити війну і заключити мир.

Коли Тутмос, гордий своєю місією, відійшов від пророка, Сатмі хотів відвідати вчителя.

Карлик заборонив йому входити до старця, мовляв, Інені занадто втомлений і потребує відпочинку. Невдовзі після цього побачив Сатмі, як карлик впустив до Іненія з переляканою міною, ввесь скоцюрбившись, – малого і як мумія засохлого старця Суаамона.

Суаамон мав славу людини, що розпоряджає таємними силами, які можуть діяти, коли треба втримати пригасле життя, вилікувати недугу, втишити біль чи навіть спричинити смерть. Його всі боялись і по змозі виминали його.

Босий Суаамон ішов зі спущеними очима по кам’яній долівці, тримаючи в руці звиток, загорнений у чисту хустину, яку притискав до грудей. У цьому звитку була книжка, написана самим богом Тотом.

Чомусь саме тепер старець Суаамон зробив на Сатмія відразливе вражіння. Інені послав за ним либонь у надії, що його чари зможуть принести йому полекшу.

Думка, що пророк перестане терпіти, трохи примирила Сатмія з появою Суаамона, бо Сатмі таки щиро любив учителя, а при цьому він не міг розсіяти якогось ніякового почування, мовби гадюка в кущах або кажан у сутінках не давав йому заснути.

Сатмі йшов додому, відповідаючи на поклони священиків, які мабуть розуміли, що наближається година, коли Сатмі займе місце Іненія. Сатмі знав надприродні сили Суаамона і бажав щиро, щоб вони могли продовжити життя Іненія. Це відсунуло б на якийсь час його обов’язок зайняти таке високе становище, зв’язане з ріжними клопотами. Але всі ті клопоти перешкодили б йому повернутись до того життя, від образу якого в уяві починало живіше битись його серце.

Сатмі знав добре, як високо цінив фараон Іненія і з якою пошаною слухав його мудрости. Інені не раз зазнавав королівської ласки. Фараон напевне згодиться на подружжя царівни з нащадком Іненія. Після смерти старого жінка Сатмія дістане почесний титул першої подружниці божества. Сатмі злинув на крилах мрій: він уже бачив Нефрету у проводі хору молодих жінок. Вона співає ясним дзвінким голосом гімни, тоді як він у «Святая святих» звеличує молитвою володаря світу. Його побожне бажання, щоб усі години дня присвятити думкам про божество, не здійснювалося: не тільки наяві, але і під час сну всі його думки були тільки при Нефреті. При цьому довголітня звичка зробила з нього молитовну машину так, що він не робив ніякої помилки і нічого не забував зі щоденного обряду.

* * *

Зустрічі з Нефретою повторювались. Вони були завсіди короткі та обережні. Часом Нефрета наспівувала тихенько свої пісні. Сатмі гладив її малі ручки і бавився її пальцями, що подобали на крихкі забавки. Він тратив при ній свою рівновагу. Коли він пробував незручно обняти її, Нефрета боронилася. Вона опиралася руками об його груди і сміялася. Той її сміх з короткими вибухами та така близька і недосяжна гра відбирала Сатмієві сміливість та обезсилювала його волю. Нефрета не була ні злобна ні хитра, тільки поводилася як пещена дитина, зіпсована двірськими лестощами.

– Чи я гарна? – спитала вона.

Та заки він устиг відповісти, вона докинула:

– Так, я – гарна і через те називаюсь Нефрета.

Вона не прив’язувала ваги до своїх віршів – вони приходили їй так легко, як пташці спів. Вона часто повторяла деякі строфи, мовби сама хотіла оп’яніти від їх музики. Так само птахи повторяють раз у раз той самий акорд. Інколи Нефрета наводила на Сатмія своєрідне хвилювання, торкаючись з невинною щирістю того, що наповнювало його мрії неспокоєм і що він мусив проганяти ввесь день зі своїх думок, щоб воно не пекло його як полум’я.

Мала царівна запановувала щораз більше над Сатмім, а він не міг зважитись на вирішальний крок. Йому не було б важко заявити фараонові про своє кохання, але на згадку, що мусив би признатись до нього перед Іненієм – охоплював його жах.

Від своїх перших студій він покорявся завсіди непохитній волі вчителя, обіцюючи присвятити всі свої сили виключно мудрости. Він не забув своїх ревних запевнень, що ніякі земні спокуси не зможуть захитати його постановою. Цю постанову він зміцнив не одною присягою.

Коли Сатмі признався Іненію, що він думає женитись, старець примусив його мовчати, коли сказав більше тоном твердження, ніж запиту:

– Та, про яку ти думаєш, – Нефрета.

Інені не натякнув нічого про складену ним присягу, мовби хотів заощадити прикрощів своєму учневі. Та не було сумніву, що він осуджує становище Сатмія і готов, коли буде треба, тяжко його покарати.

Що було робити: мовчати і чекати смерти старого?

Сумніви, що їх досі не знав, почали наповняти його душу: сумніви щодо божої всемогутности. Тій всемогутности він протиставляв сили, що володіли його почуваннями – непорушний образ божества – живу красу Нефрети. У тій єдиній була правда, в ній усе спасення.

Нефрета, що залюбки прикрашувала себе і вміла безконечно довго тішитися всякими дрібницями, вміла ввесь час короткої зустрічі виповнити тільки описом нашийника, що його дістала в дарунку. Вона пристрасно цікавилася тим, що зберігається у скарбниці святині.

Та вона не була хапчива. Для неї, як і для Сатмія, зверхня краса предмету була багато важніша, ніж його матеріальна вартість. Сатмі, що сторожив над усіма скарбами святині, радо відповідав:

– Бог був безмежно багатим. Він міг би був здобути всі скарби землі, і все ж не став би через те ні трохи бідніший.

– Але мене таки не міг би був купити, – відповіла Нефрета недовірливо з півусмішкою.

– Так, бо ти багато більше варта, ніж усі багатства землі. Якби бог міг би був тебе купити, то водночас усе втратив би і все виграв би.

– Чи божество відчуває пахощі?

Сатмі перерахував усі матеріяли, призначені на те, щоб дати насолоду божеському змислові нюху, всі, що були в запасових коморах, як миро, бальзам, ладан.

– У теплі дні без вітру блищать і пахнуть листки запашного дерева. Кадило капає з нього, як піт з обличчя робітників. Потім висилаємо невільників зі шкіряними пугами, до яких дочіплені ріжні ремінці, щоб вони так довго сікли ними по листках, аж поки пахкий сік не залишиться на ремінцях. Ота дорогоцінна живиця найбільше подобається божеству.

– Чи бог має дзеркала і які?

– Так, багато, – відповів Сатмі, нагадавши одне дзеркало у заглибині, яке загально вважали за менше вартісне посеред інших дарунків, принесених для жертви, не шановане ані священиками ані звичайними людьми.

– Я з приємністю заглянула б у дзеркало, в яке дивилось уже божество, – щебетала Нефрета, а коли Сатмі дивився на неї знизу з тяжким зітханням, докинула: «Я дивилась би в таке дзеркало ціле життя».

На другий вечір Сатмі ніс малу різьблену скриночку, що мала всередині металеве дзеркальце. Ручкою дзеркальця була мала подоба бога Беса, якого дивна зачіска – корона з пер – була зв’язана ясновигладженим диском. Коли Нефрета відсунула його поволоку, в ньому відбивалося небо і зорі, її личко та очі, осяяні промінням зір. Нефрета була щаслива таким дарунком і заявила, що відтепер тільки вона буде заглядати до цього дзеркала.