Проблема трансформації людини. Metamodernism/ Post.metamodernism. перше наукове дослідження в Україні (2015—2018)

Новизна одержаних результатів

– Вперше пропонується до розгляду і аргументується термін “Post metamodernism” на позначення нової ситуації в культурі початку 21 століття із додатковим метафоричним смислом Діамантового віку, який відкриває розуміння “плюса” без “мінуса” (подолання бінарного стану) і ствердно формує щасливе майбутнє.

– Розвивається і перекладається українською мовою смисл “кінця людини як біологічної істоти” (професор Джос де Мул, 1999 р.) в системі постгуманізму, який невидимо і іронічно розгортається у просторі постмодерну. Таким чином, ми вперше відкриваємо Апокаліптичний період в структурі метамодерну і постапокаліптичний період в структурі постметамодерну.

– Вивчається, аналізується, перекладається українською мовою і ілюструється у нових авторських артефактах культури концепція метамодернізму Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера, а також пропонуються до уваги її конструктивні трансформації.

– Вводяться поняття “невловимої людини” доби метамодерну Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера, а також поняття пробудженої “світлої людини”, здатної сприймати у власному житті закони “відтінків добра” без занурення в елементи зла, формуючи навколо себе новий соціальний простір гармонії.

– Проводиться компаративістський аналіз в системі метамодернізму Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера і в системі метаантропології Назіпа Хамітова і Світлани Крилової, а також в системі Тімотеуса Вермюлена, Робіна ван ден Аккера і в системі “іншого метамодерну” соціолога Хансі Фрейнахта (Hanzi Frienacht), який заявив про себе у 2017 році (книга “The listening society”).

– Проводиться компаративістський аналіз в системах логотерапії Віктора Франкла і авторській логотерапії без присутності бінарних зіткнень, а також демонструються елементи практичного досвіду роботи авторської школи індивідуального і соціального розвитку PSYCHOART HOUSE (з 2009 року) і, частково, демонструється досвід авторського проекту www.izbrannie.com.ua (“Я шукаю геніїв для України”, 2008).

Об'єктом дослідження є, перш за все, ситуація в культурі метамодернізму Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера і її постапокаліптичні культурні трансформації, що ведуть до творення нового бачення Діамантового віку.

Апробація

1. 22 жовтня 2015 року в Київському Будинку Книги (Льва Толстого 11/61) відбулася перша в Україні публічна лекція, присвячена проблематиці метамодернізму Тімотеуса Вермюлена і Робіна ван ден Аккера, а також презентація авторського смислу постметамодернізму (термін відкрито 5.08.2015), коротко охарактеризованого в есеїстичній публікації книги із рекордними авторськими поемами “Діамантовий вік” (10 поем були створені за 60 годин і 65 хвилин протягом 1 місяця, починаючи із 7.07.2015 (Перша поема – “Леді Аха” (9,5 годин)) видавництва Дмитра Бураго.

Головні запрошені гості – відома українська художниця, член Національної спілки художників України, Вікторія Зирянська, творчість якої вперше була співвіднесена із метамодерністичними тенденціями (зокрема, картина “Урок Астрономії”, в якій холод поєднується із яскравим теплом, символізуючи ніби нове пробудження людини, новий оптимізм і новий світанок для нового покоління (картина демонструє юне обличчя (див. обкладинку книги), також співачка і композитор Наталя Мирна, яка презентувала власну пісню англійською мовою “He touches me without hands”.

В листопаді 2015 року вперше в Україні у вигляді бесід і інтерв'ю представлено концепції метамодернізму і постметамодернізму доктору філологічних наук, професору Т. Бовсунівській (КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут філології, кафедра зарубіжної літератури); Академіку, професору І. Мегелі (кафедра зарубіжної літератури КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут філології); Доценту і кандидату наук кафедри літературознавства Р. Семківу Національного університету Києво-Могилянської Академії; Кандидату філологічних наук А. Шпиталю (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка); кандидату філологічних наук Національного університету Києво-Могилянської Академії, головному редакторові журналу “Всесвіт” Д. Дроздовському; письменникові Т. Прохасько; українському арт-критикові К. Дорошенко.

21 листопада 2015 року відбулася онлайн презентація основних смислів пост метамодернізму нідерландському філософу і співавтору концепції метамодернізму Робіну ван ден Аккеру (Університет Еразма Роттердамського, м. Роттердам, Нідерланди), а також було відправлено запит на дозвіл офіційної презентації і авторської інтерпретації смислів метамодернізму в Україні; В жовтні – листопаді 2016 року була представлена онлайн інформація про відкриття Діамантового віку в Україні (з 5 липня 2015 р.) і про його основні смисли в структурі пост метамодернізму доктору філософії, професору Джосу де Мулу (Університет Еразма Роттердамського);

6 січня 2017 року було презентовано онлайн базову інформацію про дослідження Тічії Херольд (Ticia Herold), голові кафедри філософії Університету Еразма Роттердамського, а 31 травня-26 червня 2017 року – Відділу мистецтва і культурології (Niels van Poecke) Університету Еразма Роттердамського (зокрема, коротко розглянуто онлайн картину “The City-1” Carlo Maria Mariani у новій інтерпретації (вихід із постмодерну в метамодерн, пост метамодерн);

14 лютого 2018 року було проінформовано коротко (онлайн) про загальний процес дослідження Відділ соціальних комунікацій Університету Осло; 2 березня 2018 року були представлені онлайн базові смисли Діамантового віку (метамодернізму+ пост метамодернізму) В. Менжуліну, доктору філософських наук, професору кафедри філософії і релігієзнавства Національного університету “Києво-Могилянська академія”; 7 березня 2018 року досягнуто домовленості про співпрацю у майбутньому (стажування) із кафедрою філософії Вільнюського університету. Координатор проекту: Р. Драгуневічене (Ruta Draguneviciene), голова навчального відділу; 12 березня 2018 року розпочато онлайн діалог із головним редактором наукового журналу “The Nordic Journal of Aesthetics” доктором Я. Лундом (Dr. Jacob Lund); 17 вересня 2018 року коротко було розкрито онлайн основну ідею Діамантового віку (пост метамодернізму) доктору Росу Аббіннету (Ross Abbinnett), старшому лекторові Відділу соціальної політики, соціології та кримінології Бірмінгемського університету (Великобританія).

2. Було проведено відкриту авторську лекцію “Феномен світлої людини у новій культурній парадигмі Діамантового віку (Metamodernism/Postmetamodernism)” для студентів факультетів філософії і культурології 4 і 5 року навчання в Чернівецькому Національному університеті імені Ю. Федьковича (філософсько-теологічний факультет, кафедра філософії, 16 травня 2018 р.). Лекцію слухали також і ставили запитання: доктор філос. наук, доц., завідувач кафедри філософїї О.Рупташ, к.ф.н., асист. кафедри філософії Л. Мирутенко, к.ф.н., асист. кафедри філософії Ю. Ткачова, а також к. і. н., доц. кафедри культурології, релігієзнавства та теології І. Гутковська (див. окремим додатком).

3. Участь у 6 міжнародній науково-практичній конференції (6th International Conference of Modern Approach in Humanities) в університеті Сорбонни (Centre Malesherbes, Sorbonne Université, 108, boulevard Malesherbes, Paris), м. Париж, Франція, 2—4 листопада, 2018. Презентація практичного досвіду роботи авторської школи PSYCHOART HOUSE 2015—2016 років (тема виступу: “New business without evil, vision of Metamodernism/After-metamodernism”), 2 листопада, 2018 р.

4. 19 квітня 2018 року в радіостудії Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка вперше було проведено всеукраїнський авторський тренінг “Гнучкість перед мікрофоном. Співпереживання (Empathy) в інтонації ведучого. Формування нового віртуального простору” (інструменти метамодернізму / пост метамодернізму) для групи студентів факультетів журналістики Черкаського національного університету (Глузь Юлія), Рівненського міжнародного економічно-гуманітарного університету (Марчук Валентин), Національного університету “Острозька Академія”, (Колісніченко Сергій), Одеського національного політехничного університету (Дромашко Вікторія).

5. Участь у V Міжнародній науково-практичній конференції “Майбутнє людини та людства (підхід філософської антропології як метаантропології), 30 березня 2018 р., кафедра філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (презентація тез: “Невловима людина доби метамодерну”).

6. Участь у II Всеукраїнській науково-практичній конференції “Втрата та знаходження сенсу в бутті людини: можливості філософської антропології, психоаналізу, арт-терапії і філософської публіцистики”, 30 листопада, 2017 р., кафедра філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (презентація тез “Человек-‘Ризома’. Утрата ориентиров и новая надежда на исцеление. Постмодернизм, метамодернизм, постметамодернизм”.

7. III Всеукраїнська науково-практична конференція “Від самотності до любові: екзистенціальне розкриття людини”, 29 листопада, 2018 р.,кафедра культурології та філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (презентація тез: “Любов в контексті метамодернізму та метаантропології”).

8. Проведено “інтерв'ю сили” (Г. Фрідберг) із українським художником С. Звольським (“Stanislav Zvolsky and his indestructible Happinness” (неусвідомлений post metamodernism), м. Київ, 25 листопада, 2018, Нижній Вал 19/21, PSYCHOART HOUSE.

9. Участь у Filo Cafe (“Довженко. Книги. Кава. Кіно”, вулиця Бульварно-Кудрявська, 43, м. Київ, 6 грудня, 2018), презентація поеми Діамантового віку “Лоа і Сіріус Зоря”, а також концепцій метамодернізму, пост метамодернізму (“інтерв'ю сили” (Г. Фрідберг) із професором Світланою Криловою.

10. Участь у літературній студії кафедри філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ, 6 липня 2017 р. (презентація книги “Бриллиантовый век” і поеми “Леди Аха (Хамелеон) и самый последний человек из мира темных людей”).

11. Участь у Третьому Всеукраїнському конкурсі авторських афоризмів, 30 травня, 2017 р., кафедра філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (лауреат конкурсу (2 місце) із афоризмом “Спасая мир, останься с миром”).

12. Відкриття авторської персональної ювілейної виставки (2008- 2018) конструктивного мистецтва (простір PSYCHOART HOUSE/ PINK FREUD (Нижній Вал 19/21), серпень-грудень 2018, м. Київ.

13. 4 грудня 2018 року проведено авторський арт-терапевтичний тренінг (“Логотерапія (казкотерапія) без ефектів бінарності. Вимір відтінків добра (образна візуалізація в шкалі Вітрувіанської людини, розміщеної в коло (Леонардо да Вінчі”)) для групи магістрантів філософського факультету кафедри культурології і філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова. Представлено авторську казку без бінарних зіткнень “Дівчина із птахами у волоссі” (Київ, видавництво “Слово”, 2013 (див. окремим додатком).

14.14 грудня 2018 року в ЦСМ Hlebzawod (виставка Hlebzawod Аrt Prize, вул. Кирилівська 65б, 14 – 21 грудня 2018) було представлено концепцію метамодернізму та деякі основні результати дослідження колу митців, які працюють, використовуючи, переважно, техніки постмодернізму.

Зокрема, відбулася розмова із організатором виставки, художником

і колекціонером Євгенієм Валюком, а також було досягнуто домовленості про можливу співпрацю у майбутньому в структурі метамодерну.

Серед усіх обраних організаторами для участі у виставці митців

(Єгор Анцигін, Михайло Алексеєнко, Олег Харч (Харченко), Ганна Ануфрієва, Ольга Бобошко, Кирило Бондаренко, Євгеній Валюк, Іван Грабко, Настя Діденко, В'ятчеслав Кузьмич, Євген Коршунов, Олександр Притула, Таїсія Мельник, Анастасія Теличук, Євген Штей, Ілля Чулочніков, Спартак Хачанов, Віталій Святець, Антон Саєнко, група “Атілла та друзі”) особисто мною було віднайдено найкращі роботи молодого художника Івана Грабка, який несвідомо рухається в творчому пошуку, використовуючи інструменти метамодерну (поєднання прихованої чуттєвості і ніжності, яка розчиняється в іронії). Із автором картин було організовано інтерв'ю і фотосесія. Серед офіційних запрошених гостей виставки – Уте Кільтер, відома мисткиня і арт-критик доби постмодерну.

15. Методологічні семінари в Інституті філософії НАН України “Філософська антропологія як метаантропологія”, кожного місяця 2017—2018 н.р., Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України.

16. Участь у “круглий столах” кафедри філософської антропології НПУ ім. М. Драгоманова, м. Київ (кожного місяця).

Публікації:

1. Манагарова В. “Бриллиантовый век”. Київ, 2015. 120 с.

2.Манагарова В. “Девушка с птицами в волосах”. Киев, 2013. 20 с.

3.Манагарова В. “Боголюди. Сотворение мира в период Армагеддон”. Киев, 2010. 136 с.

4.Миленькая Л. “Шаг в Бриллиантовый век”. Интервью с Викторией Манагаровой. ART UKRAINE. Киев, 2018.

5. “NEW FACES. Metamodernism. Postmetamodernism.Viktoriia Managarova”, August, 2018. www.izbrannie.com.ua

6.V.Managarova. “New business without evil. Vision of metamodernism, after-metamodernism”. Proceedings of the 6th International Conference on Modern Approach in Humanities,81—83, 2018.https://www.dpublication.com/proceeding/proceedings-of-6mah/#Table-of-Contents

7. V.Managarova. “History from the zero. Post metamodernism+ constructive postmodern/metamodern transformations. Introduction 2017—2018”. Ridero smart publishing system, 2019. – 55 с.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історична ретроспектива: завершення досвіду бінарного мислення в історії філософії

Судомами землетрусів розпочався кінець 19 — початок 20 століття. Філософ-“динаміт” Фрідріх Ніцше заявив про руйнацію усіх ідеалів і передрік людству небачені культурні війни, кінець релігії і філософських доктрин, занепад політичних систем і усіх моральних цінностей людини, які формувалися протягом багатьох тисячоліть минулого часу.

“Я знаю свій жереб. Коли-небудь із моїм ім'ям буде пов'язуватися спогад про щось жахливе – про кризу, якої ніколи не було на Землі, про найглибші колізії совісті, про рішення, зроблені проти всього, у що досі вірили, чого вимагали, що вважали священним” [33, c. 203].

Надлюдина “за межами добра і зла” [31], звісно, не планувала на стільки реально розпочинати традиції Великого Занепаду і історію Великого Кінця. У той час Ф. Ніцше вірив, що закресливши у жорсткому пафосі усе, що було створено у викривленому дзеркалі до нього, він зможе подарувати людству нову надію, нову свободу без Бога, якого він знайшов несправжнім у власному трагічному Бутті, і, звісно, він був переконаний у тому, що саме із його філософії серед “льоду і гірських висот” [33, c.8] розпочнеться на Землі велика політика, адже усі інші діалектичні філософські системи він залишив за боротом інформаційного світу своєї Доби.

Звісно, такий гучний історичний поворот, не був випадковістю.

Фрідріх Шлаєрмахер, один із яскравих представників німецької школи романтиків кінця 18 – початку 19 століття і, разом із тим, син реформаторського пастора, уже із дитинства відчував певний Дух свободи нової християнської віри. Він зміг поєднати у собі одночасно і філософа, і теолога і він був переконаний також у тому, що кожна людина має право вільно відчувати присутність Бога, і що неможливо повноцінно осмислити Бога в умовах суворої ортодоксальної церкви.

“О, якби колись це покликання посередників припинилося, і людське священство набуло більш прекрасного призначення! О, якби настав час, описаний у давніх пророцтвах так, де ніхто вже не потребуватиме повчання, бо усі будуть навчені Богом!” [58, c.44].

Такі високі мрії у непростий перехідний період Доби Просвітництва і Наукової революції (кін.17 – поч.18 ст.), у якому розвивався Ф. Шлаєрмахер, звісно, не могли сприйматися достатньо серйозно, адже все більше і більше людей починали мислити вільно, не беручи до уваги церковні догмати і будь-які їхні інтерпретації, все частіше усвідомлюючи силу власного розуму і силу “Абсолютного знання” (Г. Гегель).

Р. Барт у праці “Нульовий ступінь письма” [92] точно переносить нас у цей перехідний період, у якому поступово почав стиратися домінантний релігійний смисл, пропонуючи безліч інших вільних варіантів для самопізнання, в першу чергу, для письменників молодого світського суспільства, які отримали можливість формувати світогляд власного оточення, цілих народів, демонструючи досвід власного життя, яке, на превелике диво, почало майже одразу стикатися із кризою творчої повноти. Писати про Бога уже було не престижно. Але про що можна писати так, щоби виділитися, щоби привернути увагу, щоби не знецінити власну індивідуальну Велич?

Р. Барт зазначає, що в період цього буржуазного перелому письменники перетворилися на гінців за формою, втративши майже одразу і літературу, адже смисл Буття перестав цікавити багатьох своєю недосяжністю, тому думати стали про те, як одягнути в красиве обрамлення власні численні неглибокі слова. І чим незвичайнішою була форма літературного твору, тим дорожчою була книга, адже таким чином відточувався авторський неповторний стиль, який, звісно, вимагав матеріальної компенсації за витрачений час.

Таким чином, людина почала закладати свої думки у товар у вигляді книги, схованої у яскраві коробочки, які вимагали постійної трансформації і видозміни, адже інакше кожен літератор у наступних поколіннях втрачав обличчя і власну неповторність.

“Письменники без літератури” на думку Р. Барта, сформували власний історичний кінець, у якому, зрештою, не залишилося місця і для автора, який розчинився у численних доріжечках інших авторів і став неспроможним бути дзеркалом для читача, у якому той зміг би упізнати себе.

Звісно, у той час, коли відбулося повстання проти всіх Ф. Ніцше, воно відбулося у тих культурних обставинах, які дійсно вимагали глибини і справжності, достовірності, яка би не викликала сумнівів, над якою ніхто би не міг глузувати. Саме тому Ф. Ніцше створив образ Надлюдини, яка починає говорити від імені Заратуштри [32]. Але трагічність цього образу саме у тому, що незбагненна чистота повинна існувати у світі маленьких людей, яких філософ ототожнює із “брудними потоками”. Надлюдина постає абсолютно одинокою, нездатною до спілкування із іншими, які лише бездумно “кліпають очима” і зовсім не бажають розуміти Висоту.

Холод, який зафіксував Ф. Ніцше у власних творах, дійсно перекинувся у реальність і через декілька десятиліть, у 20 столітті, історія побачила нелюдські обличчя Вождів двох Суперкраїн: А. Гітлера і Й. Сталіна, які відсторонили свою “висоту” від світу “маленьких людей” і розпочали “тотальну війну безпрецедентної руйнівної сили” на думку філософа Ф. Фукуями [54].

Людина абсолютної руйнації, яка втілилася у політичних лідерів фашизму і комунізму, на думку Ф. Фукуями, стала ототожнюватися із найнебезпечнішою істотою, яка почала загрожувати зброєю масового знищення всій планеті, руйнуючи мрії на краще життя, перетворюючи культурний клімат Европи однозначно у колір чорного песимізму.

Е. Фромм після подій II Cвітової Війни присвятив багато років життя, щоб проаналізувати “Анатомію людської деструктивності” [53].

І це дійсно була хвиля найгострішого бінарного зіткнення, в результаті якого був остаточно знецінений будь-який оптимізм.

Людина повністю дискредитувала себе, увібравши у власні думки знак яскравого мінусу.

Але чи може нормальна людина існувати тривалий час у тілі тотального зла, у тілі тотального песимізму, цинізму і руйнації?

Ні, нормальна людина починає тікати від суцільного чорного стану і ця втеча від себе породжує небажання бачити також і інших, які стали причиною народження культурного мороку.

Так, історія із вірою у світле майбутнє була остаточно вирвана із коренем і відкинута у зяючу порожнечу. Але у людини залишилось також і прагення закреслити усю історію модерну, закреслити повністю минуле, закритися від нього, щоб не відчувати нестерпний біль і сором за власні думки.

На арену виходить людина без минулого, без сьогодення, без майбутнього. Людина без сенсу. Без точки опори. Без цінностей. Без надії. Без віри. Без мрії. Людина-пасивний споживач, яка із відкритими очима зустріла “кінець історії” у смислі кінця усіх політичних систем, без можливості творення кращої соціальної моделі, аніж відома існуюча модель всезагальної свободи лібералізму [54].

Людина зустріла також “кінець мистецтва” [61], яке не змогло більше продукувати навіть нові форми, постійно мутуючи і зіштовхуючись із уже відомими багаторазово практиками модернізму.

Зрештою, людина зустріла кінець науки і, вцілому, кінець філософії в усіх метанаративних формаціях минулого [20].

Середина 20 століття за визначеннями Ж. Дільоза і Ф. Гваттарі сформувала “бажаючих машин” функціонуючих у “тілі без органів” із мисленням “ризоми” [8] – без початку і кінця, мисленням, яке перетворило світ у глобальну пустку без справжніх почуттів, які фрагментарно стали розпорошеними у мережевих просторах, створюючи тексти, які не зобов'язують до серйозних міркувань, породжуючи негармонійне багатоголосся нескінченої кількості нарцисичних маленьких Я, які описав Ж. Липовецький у праці “Ера Пустки” [19].

Голоси цих маленьких Я, на думку філософа, стали нікому непотрібними, вони почали існувати без сенсу і тонути у масовому потоці поверхових медіа, кожного дня багаторазово створюючи шаблонну інформаційну сітку про проблеми, які нікому не цікаві, які ніхто не бажає слухати довше декількох секунд і які існують лише задля того, щоби заповнювати холодними байдужими звуками комерційні прямі ефіри.

Феномен тотальної відсутності автора, про який писав, зокрема, М. Фуко [87], пояснюючи елементи дискурсивних практик, які, спираючись тільки на свіжі новини, стали уникати будь-якої історичності, створюючи кожен день все нові і нові безкореневі історіі без кінця, став яскраво помітним у добу постмодерну, але, разом із тим, він розпочався саме з періоду історії “нульового письма” Р. Барта [92], посилюючи інформаційну пустку у Добу постмодерну у багато разів і прояснюючи, разом із тим, нові закони об'єктивної і неупередженої журналістської майстерності, яка почала старанно маскувати усі емоції живої людини, розчиняючи власне Я у глобальному просторі інформаційних технологічних нейтральних систем, формуючи “масову” свідомість суспільства, нездатного продукувати власне “тепло”. Так, як розмірковує і відомий філософ Ж. Бодріяр в есе “В тіні мовчазної більшості, або кінець соціального” [78].

Закреслення історичності народило пустку, де зло і добро стали неможливими. І у цій неможливості відкрився сравжній історичний фінал, який ми не можемо більше пов'язувати із мріями на краще Буття, які розпочиналися в Епоху Просвітництва, адже ці традиції так само пішли на постмодерністичне дно.

Деконструкція (Ж. Дерріда) стала широко відомим методом постмодернізму, який у багатьох практичних рухах світового мистецтва заявив про своє ствердне існування, починаючи із другої половини 20 століття.

Фасад королівського музею Онтаріо в Торонто, розроблений архітектором Деніелем Лібескіндом виглядає так, ніби у будівлю періоду царської доби врізався уламок астероїда (див. дод. 1).

Френк Гері, один із піонерів архітектурного деконструктивізму, демонструє “зім'яті” будинки, лінії яких частково “ламаються” і вигинаються ніби від надзвичайно високої температури, яку не може випромінювати сонце у звичних буднях (див. дод. 2).

Архітектурні інсталяції іранського митця Сайа Армажані характеризуються так само яскраво елементами декоструктивного нахилу. Будівлі і елементи меблів мовби падають на наших очах (див. дод.3), але, разом із тим, ми бачимо, що цей падаючий світ несправжній, іграшковий.

https://libeskind.com/work/royal-ontario-museum/

https://hypebeast.com/2010/6/frank-gehry-las-vegas-cleveland-clinic

Таким чином, ми говоримо про новий кінець історії, народжений саме постмодерністською деконструкцією, яка сформувала тотальну ацентричну структуру, розірвавши зв'язок із минулим, знищивши метанарації (Ж.Ф.Ліотар) і призвівши до неможливості усвідомлення бінарних традицій минулого.

Ми говоримо про хворобливий стан постмодерну, який мовчки і непомітно перетворився у єдиний глобальний метанаратив суцільного незнання і порожнього творення нових і нових фікцій із цього незнання. Те, що Ж. Бодріяр називає “симуляцією” і продукуванням “симулякрів” [81] – тих штучних елементів дійсності, які сприймаються як достовірність, будучи модифікованими і спотвореними.

Тобто, людина доби постмодерну втратила можливість ідентифікувати себе із минулими поколіннями, занурившись у новий зміксований із мікрочастин світ, який почав здаватися їй справжнім.

Людина змушена жити в анахронічному потоці безперервного хаосу без можливості бачення чітких ліній між минулим і майбутнім, без можливості бачення чітких ліній між тим, що може ій допомогти і тим, що може її зруйнувати.

Г. Маркузе, розмірковуючи над долею “одновимірної людини” в “одномірному суспільстві” приходить до висновку, що така людина перебуває у хворобливому стані і відчуває “ейфорію під час нещастя” [27], коли нещастя залишається непомітним і сприймається, як щось звичайне.

Разом із тим людина доби постмодерну втратила бажання бачити себе у темряві, так і не віднайшовши справжнього світла.

На культурну арену одразу із падінням людини виходить постлюдина, яка стає новою “іконою” [83] для наступних поколінь. Зрештою, такий високий статус отримує від свого творця Д. Хенсона [73] (Henson Robotics) перша жінка-робот Софія, яка в 2017 році стає також першою громадянкою-роботом Саудівської Аравії і отримує найвищу популярність у модних журналах і інтелектуальних шоу.

Так, за два роки своєї публічної роботи вона взяла участь у багатьох зйомках, а також з'явилася на обкладинках ELLE і Cosmopolitan, обіцяючи, із тим, “не займати місця людини” (див. дод.4)

Cosmopolitan India Image

Але, тим часом, нові ключові слова “постгуманізм”, “трасгуманізм” все міцніше вплітаються в глобальне тіло світу, обіцяючи подарувати модифіковане безсмертя людству і, зрештою, залишити у минулому біологічний вид homo sapiens, віднайшовши нову цивілізацію задля залізних трансформерів, яка, навіть, може призвести до нової “Рободиктатури”, як запевняє інженер- винахідник і мільярдер Ілон Маск [66].

Бачимо, що фантастичні ідеї культової історії “Я, Робот” [2] А. Азімова 1950 року дійсно втілюються у реальність. Роботи стають чимось звичним для нас і ми не бачимо жодної загрози для свого існування, адже вони створюються кращими вченими, щоб “служити людині” і щоб полегшувати їй життя.

Заради цієї “благої місії” відчиняють свої двері потужні світові університети, які випускають справжніх професіоналів у сфері робототехніки і інтеграції штучного інтелекту в повсякденний простір.

Одним із перших таких університетів став The Robotics University (1979 р.), де працює відомий футуролог, трансгуманіст Г. Моравек, який займається розробками мікшування розуму людини із розумом машини [72].

В Массачусетському Технологічному Інституті працює співзасновник лабораторії штучного інтелекту М. Мінський, автор книги “Емоційна машина” [88].

Цей же університет закінчив і футуролог Р. Курцвейл, який назвав епоху найближчого майбутнього “Епохою духовних машин” [94], де людина як біологічний вид повністю може втратити себе, але це, звісно, уже нікого не буде хвилювати, адже життя у машині обіцяється бути набагато цікавішим, ніж сіре буденне і нікчемне життя “маленької людини”, яка вимушена страждати і безкінечно вмирати.

Бачимо, що “тіло без органів” Ж. Дільоза і Ф. Гваттарі уже не є простою метафорою.

Людині, як живій істоті, не залишили жодного вибору.

Із неї витворили “холостий механізм” (Бодріяр) і в неї дійсно вкрали майбутнє. Для неї не передбачили іншого сценарію, окрім мовчазного і добровільного (!) розчинення у проводах. І це розчинення є справжньою безкровною війною, де кожен день, граючись, мов несвідомі діти, покликані зникати люди у закономірному розвитку технологічного прогресу холодних учених, мовби відмічених печаткою нечуттєвого Гренуя, створеного письменником П. Зюскіндом [15].

Роман Джона Бойна 2006 року “Хлопчик у смугастій піжамі” [3], екранізований у 2008 році режисером Марком Херманом, демонструє це ілюзорне сприйняття дитиною страшної реальності.

Хлопчик на ім'я Бруно, син нацистського службовця, під час Другої Світової Війни спостерігає за полоненими у смугастих “піжамах” у якомусь дивному таборі”, який дитина не може розпізнати, як “табір смерті”. У цьому чудернацькому просторі всі перебувають ніби у химерних сновидіннях і не знають, що на них чекає завтра.

Одного разу Бруно, граючись, і бажаючи побути в одному таборі із його другом, полоненим єврейським хлопчиком, надягає смугасту піжаму і потрапляє усередину табору, де він виконує усі ті дії, які диктує нацистська система його батька. І одного трагічного дня діти зустрічають невинну і несвідому загибель у камері смерті.

Можемо перенести ці “камери смерті” А. Гітлера у постмодерне буття, де вони маніпулятивно заміщюються “камерами машини для людини із префіксом “пост”, куди добровільно стікаються люди, не замислюючись про можливість власного кінця.

Одного разу, граючись, хтось із нас почне заходити у кабінети вчених, які продукують довіру, і, так само граючь, хтось із нас почне приєднувати свій мозок до штучної системи. І так само несвідомо хтось із нас (а може, всі ми), тихо і непомітно почнемо згасати назавжди. І ніхто, звісно, не заплаче. Тому що всі ми одразу станемо іншими і почнемо дивитися на живу людину із минулого як на певний дефект неповноцінних цивілізацій. І плакати за людьми, звісно, буде “смішно”, адже мова буде йти про безкінечне безпроблемне життя в єдиній програмі для всіх нас, уніфікованих в єдину базу “Смугастих піжам”, де не передбачено жодної сльози.

І кожен із нас почне, звісно, погоджуватися із тезами: “Так, людина неповноцінна, так, людина злочинна, так, людина деструктивна, так, людина не заслуговує на своє життя. Так, людині потрібно відмовитися від власного життя і передати своє місце роботу, мутанту, бо машина, звісно, має право бути кращою, має право довести, що вона може бути більш довершеною, ніж ‘зламана’ маленька людина Ф. Ніцше із плоті і крові, яка не змогла реалізувати своє повноцінне щастя протягом багатьох тисяч років”.

Звісно, сучасній людині більше нічого втрачати. Бо вона давно втратила все. Сучасна людина втратила власну історію і не помітила, як вона стала маріонеткою і передала управління іншим. Сучасна людина не чіпляється за збереження навіть власної сім'ї, адже вона не знає, що таке Вічна любов. Вона не знає, що таке тривалі стосунки, адже все довкола розраховане на короткочасність, фіктивність.