Воно дуже старалося, але було ще маленьке і тому швидко втомлювалося. Треба знайти зручне місце і добре відпочити. А ось і гарний горбочок.
– Давай тут зупинемось, – запропонувало Оленятко.
– Добре, – погодився Сніговик.
Та тільки вони зійшли на горбочок, як миттю провалилися вниз.
– Ой-ой-ой! Що це? Де ми є? – перелякалось Оленятко.
– Здається, це чиясь хатинка, – мовив Сніговик.
Не встигли друзі роздивитися навколо, як почули грізний голос:
– Хто це тут нам заважає відпочивати? Хто нас розбудив своїм шумом?
Звідкілясь з’явився маленький Вітерець, а за ним – великий Вітрисько.
– Вибачте, ми не хотіли вас турбувати. Ми їдемо до Діда Мороза, йому потрібна наша допомога.
– Легко сказати «вибачте», але ви розбудили мого синочка. З ким тепер його залишу? А в мене дуже багато роботи. От тепер і грайтеся з ним, а я вирушаю у своїх справах, – сказав Вітрисько й вилетів із хатинки. Тільки його й бачили.
Маленький Вітерець, як і всі діти, був непосидючим. Йому хотілося пустувати, бігати, крутитися-вертітися. Як не умовляли його Сніговик і Оленятко лягти спати – і слухати не хотів.
Оленятко вирішило перехитрити малого.
– Давай пограємо в гру, яка називається «Хто перший до подушки».
– Давай, – легко погодився Вітерець.
– Тільки під час цієї гри потрібно виконувати певні правила. Ти готовий?
– Так! – відповів Вітерець-пустунець. – Що за правила?
– Правила дуже прості. Хто перший добіжить до своєї подушки, повинен на неї лягти, обняти її і про себе полічити до десяти.
– Гаразд!
Сніговика призначили спостерігачем, щоб все було по-чесному. Гра почалась. Обидва учасники швидко добігли до своєї подушки, лягли на них, обняли і почали про себе лічити. Так минуло кілька хвилин. Тут Сніговик побачив, що обидва гравці лежать і не ворушаться.