– Нам не перелізти через паркан, – засумнівалось Оленятко.
– Але слід веде саме сюди, – заперечив Сніговик.
– Не хвилюйтеся, друзі, адже зі мною мій чарівний посох. З ним нічого не страшно.
Він тричі вдарив посохом об землю і паркан став таким низеньким, що всі легко переступили через нього.
– Ну дідусь, ну й чарівник, – подивувалось Оленятко.
– Це все мій посох, – задоволено погладжував бороду Дід Мороз.
Ось і доріжка, що веде до палацу. Друзі швидко дістались до Снігової Королеви. Вона саме вмовляла Снігуроньку залишитись жити з нею назавжди:
– У мене так багато роботи, що потрібна помічниця-розумниця.
– Ні, я не можу залишити Діда Мороза, адже він старенький і потребує більшої допомоги. А до тебе я часто приходитиму в гості, – заперечила Снігуронька.
Побачивши з вікна непроханих гостей, Снігова Королева зрозуміла, що Снігуронька обов’язково повернеться з ними додому. А їй так не хотілося розлучатися! Тому миттю визрів план, як залишити в себе Снігуроньку.
Снігова Королева вийшла на ганок, махнула лівим рукавом. Миттю прилетів Вітрисько.
– Чого бажає моя Королева?
Вона щось шепнула йому на вухо і Вітрисько миттю відштовхнув подорожніх назад, до паркану. Вирвав із рук Діда Мороза посох і подав Сніговій Королеві. «Без посоха ти мені не страшний», – подумки мовила Снігова Королева й повернулась до кімнати знову умовляти Снігуроньку залишитись. У цей час двері відчинились і на порозі з’явились Дід Мороз, Оленятко та Сніговик. Побачивши Снігуроньку живою і здоровою, Дід Мороз з полегшенням зітхнув:
– Чому ти, внучко, не сказала, що підеш до Снігової Королеви? Я так хвилювався.
– Вибач, дідусю, у нас були термінові справи. Ми не встигли тебе повідомити. Та й пробула я тут лише три години.
– Не три години, а три дні тебе не було вдома, – розхвилювався Дід Мороз.