Попутчики.
В купе ехали втроем. Напротив Марины сидела супружеская пара. Что-то было необычное в их поведении. Сначала Марина не обращала на них никакого внимания, она читала женский роман, который купила в киоске на вокзале, что бы скоротать время в дороге. Однако, со временем ее стала интересовать эта пара больше, чем перипетии романа. В их отношениях проскальзывала какая-то необыкновенная нежность, внимание друг к другу, пара ведь была совсем немолодая, казалось, время должно было уже погасить пламя большой страсти. Впрочем, это было не взаимное показное сюсюканье, которым хотят показать окружающим, что они живут очень счастливо на зависть другим.Глядя на них можно было сказать, что они не ошиблись с выбором своей второй половинки.Ведь, обычно, люди больше всего боятся признаться в своих ошибках, и разыгрывают перед обществом благополучие и любовь, но все получается так фальшиво, что окружающие их люди видят эфемерность их супружеской жизни, но молчат, чтобы не разрушить их замок на песке. В отношениях этой пары все было так естественно и гармонично, что в душе Марины невольно возникало восхищение от супругов, ибо так редко ей приходилось встречать людей, которые по-настоящему бы любили бы друг друга, с того самого момента, как заключили они брачный союз. Из своих близких и знакомых она с уверенностью не могла назвать ни одну пару, которая была бы показательной в этом отношении, поэтому она уже начинала пессимистически относиться к этому высокому нежному чувству. И тут в поезде она вдруг такое взаимопонимание, взаимоуважение и нежность друг к другу. Она выявлялась во всем. Как муж набрасывал на супругу кофту, что бы ее ни просквозило, как супруга заботливо намазывала хлеб маслом для мужа, а он бегал к проводнику за кипятком. Потом она легла, а он читал ей обыкновенные житейские истории из популярной газеты и они обменивались мнениями по поводу судьбы того или иного героя. Причем, их мнения часто совпадали и соответствовали общепринятым нормам, которые и Марине были понятны и приняты. Тем временем они подъезжали к большому городу.
– Лиза, сейчас поезд будет стоять двадцать минут. Я выйду в город за мороженым. Какое мороженое тебе купить?
– Неужели ты забыл? Как всегда шоколадное.
– Я-то помню, а вот тебя хотел проверить.
– Ты как всегда шутишь.
– В каждой шутке есть своя прелесть. Все будет исполнено в лучшем виде, – четко ответил он, из чего Марина сделала вывод, что он бывший военный, к тому ж, несмотря навозраст, он был подтянут и аккуратен.
– А вы не желаете мороженого? – обратился он к соседке.
– Спасибо, мне пока не хочется.
– Что ж не буду вам навязывать свою волю.
Поезд остановился, и мужчина вышел из купе. Марина видела, как мужчина побежал по платформе к вокзалу. Она отвела свой взгляд от окна и тут она встретилась глазами с женщиной, которая сидела напротив. В очередной раз она удивилась, ибо в глазах женщины читалась какая-то счастливая уверенность, теплая женская нежность окружала ее как ореол неземного бытия. Марина просто не смогла сдержать вопрос, который крутился в ее голове.
– Извините, могу я задать вам вопрос?
– Задавайте, – глаза женщины блеснули ласковым огнем, который располагает к откровенности.
– Вы счастливы в семейной жизни?
Женщина на мгновенье задумалась и подумав сказала.
– Я вообще-то не задумывалась над этим вопросом, но могу с уверенностью сказать, что я никогда не жалела о том, что вышла замуж за этого человека.
Она снова задумалась.
– Хотя был момент, когда наш брак был на грани распада.
– Мне даже не верится, что у вас могло быть такое.
– Было. Было.
– А что же случилось?
– Понимаете, в один момент мне показалось, что я живу не с тем человеком, с которым мне хотелось бы жить. Не знаю почему, но мне все стало, не нравится в нем. Вы же видели, что он не красавец. Мне не нравились его привычки, его манераодеваться, его манера говорить, его услужливость, которую я стала воспринимать, как мягкость характера, не свойственную настоящим мужчинам. Вот такие у меня появились заморочки. Я сидела, смотрела на него, и спрашивала себя, зачем я живу с этим далеким от меня человеком. За что мне такое наказание видеть его, слышать, ложится в постель с ним. Это был, конечно, кошмар. Ибо, у нас уже тогда был сын, который очень любил папу, и папа был от него без ума. А меня несло все дальше и дальше. Мне не нравились уже простые житейские дела. К примеру, я не могла видеть и слышать, как он ест. Ложкой, которой он работал над миской, стараясь показать, что я хорошо готовлю супы и борщи, хотя это было очень далеко от истины, он раздирал мне душу. Иногда я специально пересаливала еду, а он все равно тщательно скреб по дну тарелки, выбирая все до крошки в миске. Этот скреб, эхом раздавался в моей голове. Которая твердила: "Разойдись, разойдись, зачем тебе такое чудо. Но с другой стороны, как это воспринет наш сын. Какую невосполнимую боль я принесу моему миленькому, чудному сыночку. Кто ему заменит отца, да и воспримет ли он такую замену. Я сказала себе, стоп. Надо, что-то менять. И в себе и в окружающем мире. Первое, что я сделала. Это купила мужу деревянную ложку, что бы ложка ни скребла по дну миски, доводя меня до истерики.Он удивился такому моему капризу, но я пояснила ему, что деревянные ложки – это экологически чистые предметы, и сейчас все люди пользуются ими. Затем я стала меньше уделять внимание его недостаткам, а больше превозносить его достоинства, пускай даже самые маленькие, но это были плюсомего личности, которая для меня стала все более привлекательной. Он тоже стал немного меняться, хотя и до того он был очень добрый и отзывчивый человек – это в моей голове завелись тараканы, но со временем личная ответственность за семью, своих детей, потом у нас еще родилась лапочка-дочка, вывела подчистую всех тех тараканов.Слова женщины сладкой песней звучали в голове у Марины, он искренне радовалась за счастье этой женщины, а вместе с тем у нее несколько исчезал пессимизм относительно светлой любви.
– А вот и мороженное для моей любимой супруги.
– Спасибо, Саша. От меня причитается награда. Иди, ко мне я тебя поцелую.
Все это было сделано искренно, безо всякой наигранности, поэтому Марина плыла в океане чужой любви. Как это замечательно любить и быть любимой. На следующей станции она сошла. До здания суда, который рассматривал ее заявление на расторжение брака с мужем, надо было подъехать трамваем, ноей почему-то не хотелось спешить туда. Она решила пройти туда пешком, что бы еще раз прокрутить в памяти историю этой женщины. А потом она вспомнила слова своей мамы: "Первый муж от бога, второй – от людей, а третий – от черта".
Ведь было у них что-то такое, что соединило их. Это у них было первое чувство, а первое чувство самое непосредсвенное, лишенное всех меркантильных расчетов – это им свыше послано это чувство, если его потеряешь, то уже никогда, никогда не возвратишь. Она присела на скамейку, которая стояла на остановке трамвая, замыслилась. Зазвонил телефон.
– Я слушаю.
– Марина, ты где? – это был голос Сергея ее мужа.
– Здесь я.
– Где это здесь?
– Там где когда-то мы встречались.
– Но судья здесь ждет.
– Пусть подождет, у него такая робота, а нам надо разобратся, прежде чем мы к нему зайдем, илиили ты не хочешь....
– Я спешу к тебе. Ты только меня жди.
– Жду,– она положила мобилку в сумку, и тяжело вздохнула. Тяжелый камень упал с ее души, и стало там так светло.
Рыбалка.
Я убежденный холостяк и это не мое семейное положение, а состояние души. Нет, никто меня в этом не убеждал, никто не уговаривал – сам дошел до такой точки, когда сказал себе: «Надо сбрасывать из себя эти оковы, иначе мне будет крышка». Понятно, какая крышка та самая крышка, которой покойников накрывают. Я знаю, что у меня могут быть оппоненты, которые будут приводить сотни доводов, чтобы убедить меня в обратном убеждении, но у меня перед глазами один единственный довод, который перешивает остальные вместе взятые – это моя бывшая супруга. Не хочется даже называть ее имя, да и в подробности не хочется вдаваться. Слишком много придется рассказывать, да и зачем подымать все это дерьмо – крыша может поехать, а я сейчас очень переживаю за спокойствие своего эго, ибо как сказал поэт, что в мире самое главное – это покой и воля. Вот эти самые ценности я и приобрел в своем одиночестве и не жалуюсь. Недаром же говорят, что холостяки живут, как короли, а умирают как собаки, а женатые живут, как собаки, но умирают как короли. Но зачем мне быть королем, если меня уже не будет. Я живу настоящим и прекрасно обхожусь без «прекрасной» половины, мужчины, думаю, поймут меня, почему я прекрасную взял в кавычки. Это же так замечательно: приходишь домой, и никто тебя не спрашивает. Где был? Что делал? Где зарплата? Опять под градусом! Вот вы мне ответьте, могу ли я после тяжелого трудового дня принять на грудь грамм этак двести? Впрочем, это не важно, но усталость, стресс должен я снять, чтобы прийти домой здоровым, счастливым. Она этого не понимала, поэтому разногласия, которые перерастали в бои местного значения. Теперь я сам пью, сам гуляю, сам стелюсь и сам лягаю. И, между прочим, водочки я стал меньше пить, потому что она ушла, и головная боль тоже ушла и мне не надо ее заливать спиртным. Я веду здоровый образ жизни – смотрю телевизор, читаю книги, хожу в театр. Только не подумайте, что я такой зануда, у которого нет ни души, ни сердца. Совсем наоборот. Я всех женщин очень люблю, все они мне очень нравятся, и я отпускаю им комплименты на работе: «Ох, Марья Ивановна, как вы прекрасно выглядите…. Ох, Наталья Петровна, какой у вас замечательный костюмчик, вы на пять лет моложе выглядите». Я могу приятно с ними пообщаться, даже романсик могу на гитаре сообразить, они это очень любят, но дальше. Упаси меня бог. Девушки уходите и уносите с собой мою головную боль.Все б было прекрасно, если б не завистники, то есть женатые мужчины, которые видят, как мне хорошо одному и хотят, чтобы я снова мучался бы так, как они. И все они подбивают меня: «Ну что ты сам все живешь? Какой интерес в твоей жизни? Не с кем даже, словом перекинуться». Спасибо, говорю им, дорогие, но я уже накидался теми словами и не только словами, на лбу у меня есть шрам от наших перебранок, что хватит мне на всю оставшуюся жизнь. Но они не сдаются и упорно хотят испортить мне райскую жизнь. Иногда это им удается. Особенно, это весной у них получается. Вообще-то весна всегда делает с человеком что-то неподобное, что-то замутит в нем, наворочит и смотришь на себя как-то не так, с каким-то пренебрежением, словно ты есть что-то неполноценное, и обязательно тебя тянет к слабому полу. Вот зимой, лежишь на диване, за окном темень, попиваешь, пиво и говоришь про себя, что я есть существо самодостаточное, никто и ничто мне не нужно, а все радости и счастье во мне находятся. А вот весной я почему-то не могу так сказать. Нет, сказать- то могу, я существо самодостаточное, но в этом чувствуется какая-то фальш, а я, как личность музыкальная, тонко чувствую эту фальш, и становится не по себе. Не знаю, что тому виной. Может авитаминоз, а может и коты, которые спариваются под окном, или цветущие сады, а может стайки молоденьких девушек, которые этой весной превратились из гадких утят в прекрасных лебедей и теперь выплыли на улицу, чтобы все увидели это преобразование. Поэтому скажу, что весной тяжеловато бывает, а тут еще Саша Водольянов подходит и говорит: «Слушай, Митя, я тебе такую бабу нашел. Ножки точеные, грудь, как две спелые дыни, талия и все прочее прилагается, да так ладненько, что любо-дорого смотреть». Мне говорит, а у самого слюнки текут, так как он был большой любитель женского пола. Я ему в ответ:
– Саня, я ж тебе говорил, что не надо мне твоих женщин. Мне хорошо без них.
– Ты бы хоть посмотрел на нее. У тебя б сразу мнение изменилось.
– И смотреть не хочу.
– Да у нее же дом собственный, сад и огород. Машина имеется, а в придачу трактор и сеялка.
– И сеялка мне не к чему, а трактор тем более.
– А еще три коровы держит. Молоко б свежее каждый день пил, а воздух там такой, что хоть на хлеб мажь.
– Мне и здесь воздух нравится.
– Речка рядом, а в речке рыба просто на берег выбрасывается.
– Нет, и нет.
– Слушай, ну что ты такой упрямый. Ты бы хотя бы посмотрел.
И тут Саша запел:
– Ах, какая женщина, мне б такую…
– Так и бери ее себе.
– А куда ж я свою Оксану дену. Слушай, бери мою Оксану, а я пойду к Галочке. Райская жизнь будет у меня.
– Не надо мне твоей Оксаны.
– Митя, не будь таким занудой, я же женщине пообещал, она же мне бутылку поставила, мол, найди мне мужика, а то самой мне с хозяйством не справиться. Вот и предложил тебе. Ты ведь мужик видный, самостоятельный.
– Так это ты меня за бутылку водки хочешь в рабство сдать?
– Господь с тобой. Какое рабство. Ты хозяином станешь, станешь, как все нормальные люди жить. Ну, какое это удовольствие бобылем жить? Не понимаю.
– И не поймешь. Потому что ты – это ты, а я – это я. У нас совсем разные субстанции.
– Чего… Чего…
– Тебе это не понять.
– Конечно, это в книжках своих набрался, недаром люди говорят, что у тебя от них крыша поехала.
– Это еще как сказать. У кого она поехала.
– Да, конечно, у тебя. К тебе счастье идет прямо в руки, а ты отказываешься.
– Смотря, что понимать под счастьем.
– Счастье – это и есть счастье, с какой стороны на него не смотри.
– У меня свое счастье, у тебя свое.
– Значит, отказываешься.
– Да – с твердой уверенностью в своей правоте сказал я, но следующие слова просто выскочили у меня изо рта сами собой. – А какая рыба тамв речке водится?
– Хорошая рыба.
– Ты мне скажи конкретно. Какая рыба там водится. Караси, сомы, коропы.
– О, точно, коропы там водятся, как свиньи и золотистый карась.
– А судаки там водятся?
– Ты еще спрашиваешь. Да в том году мой кум выловил судака в человеческий рост.
– Ну, ты загнул.
– Не веришь. Сейчас пойдем ко мне, и я тебе покажу фотографию, где кум сфотографирован с судаком, которого в речке поймал. Правда, кума моего всего метр пятьдесят с кепочкой, но, тем не менее, судак попался видный. Едва кума в речку не втянул.
Я посмотрел то фото кума с судаком. Да, судак видный. Я за свою жизнь таких судаков не встречал, хотя любитель порыбачить, особенно, на живца. Увлекательное дело. Закинул удочку и ждешь. Наживка тягает поплавок по всей реке так медленно, размерено и вдруг. Бац. Скорость набирает, поплавок тонет, пытается уйти от хищницы, но куда ей бедной. И поплавок резко идет на дно, леска натягивается как струна и тащит за собой, а ты на себя. Кто кого. Но судак быстро устает и уже трепещет на удилище. Конечно, я вытаскивал больших судаков, но чтобы метр пятьдесят, если верить Саньке, то таких не было. Девяносто шесть сантиметров мой самый большой улов, а тут…. Да, соблазнительно.
– Ну, что едем на рыбалку? – спрашивает Сашка.
– Поехали, а там посмотрим – что к чему.
Я согласился. Понятное дело, что рыбалкой там и не пахло, но был повод. Цель была совсем иная. Женщина она, конечно, была видная и хорошо сохранившаяся. Я так скажу, что с женщинами у нас происходит какая-то чехарда. Вот красивых девушек у нас хоть пруд пруди, а вот достигли они какого-то предела и красоту ее как краску с асфальта смыло. Приятель мой рассказывал, что поехал он на встречу выпускников через тридцать лет, а однокурсницы приехали такие страшные, что не узнать. Не знаю, почему это так происходит: то ли заботы, то ли пища не та, то ли делают они что-то не так. Обидно за них. А эта вот сохранилась и в свои сорок она выглядит лучше, чем в двадцать, хотя и у нее заботы, и она трудилась. Может ядреная такая попалась. Сначала мы сидели втроем, затем Саша куда-то исчез, мы остались вдвоем, но я не опешил. Я ж говорил, что умел с женщинами общаться, до известного, правда, предела. А тут меня почему-то понесло, чувствую, что нет у меня тормозов и видимо, придется мне пропадать на этой земле, но я не очень-то и сопротивлялся. Она тоже это заметила и потянулась ко мне, я даже запел ей старинный романс: «Не пой красавица при мне». Она тоже что-то из современных песен запела; о розах и березах. Засиделись мы хорошо, она первая спохватилась.
– Ох, мне ж пора, а то завтра рано корову доить.
– Пора, так пора, – ответил я, хотя чувствовал некоторое сожаление, ибо не все мы обговорили про нашу жизнь, короче, уезжать не хотелось. Затем она меня ошарашила.
– Вам где стелить? В спальне или в комнате, отдельно.
В спальне, значит, с ней рядом. Ничего себе заявочки, думаю про себя, хотя, что тут такого. Мы люди взрослые, понимаем, что к чему. А у нее хозяйство, ей помощник надо. Тяжело ведь одной ей и возле скотины, и в поле. Муж у нее умер от какой-то болячки. Я не расспрашивал. Это меня не интересует. Мужа нет, а хозяйство держать надо.
– Стели в спальне, – говорю ей – Чего уж там ходить вокруг да около.
– Уже постелила. Я первой лягу, свет не буду выключать, а ты, когда будешь ложиться, то выключишь свет,– сказала и пошла, как королева.
Верите, кров просто шибанула мне в голову. До чего же она красивой показалась. Прямо – таки сияние какое-то от нее исходило. Пропадать так с музыкой, подумал я, и собрался идти за ней в спальню. А тут меня живот как шибанет, прямо прижало до невозможности, видно, молочка свежего, жирного я выпил слишком много. Мой – то желудок привык к обезжиренному молоку. Побежал я на улицу в туалет. Помучался я там, а затем захожу в спальню. Она, бедненькая, видно, очень устала и уснула. Спит легко, безмятежно, сном праведника и такая красивая женщина, что словами не передать. И что-то внутри мне говорит, что недостоин я такой красоты, что не имею права ломать ее жизнь, совсем не такой нужен ей мужчина.
Постоял я так возле нее, подумал, а затем выключил свет и пешком среди ночи, оставив все свои рыбацкие снасти, отправился домой. Жаль, конечно, что судака не вытянул, но зато…. Да, совершенно верно, как говорит поэт – нам нужен покой и воля.
Лист незнайомого.
Зимовий ранок. Сніг рипить під ногами дільничного міліціонера лейтенанта Набоки, який ходить нервово туди сюди на місці злочину. Він подивився на годинник. Було без чверті дев’ять.
– Оце так маєш, неприємності з самого ранку. Цілий місяць на дільниці все було добре, а в кінці маєш такий сюрприз. Труп біля нашого будинку. Всього декілька метрів заліз на нашу територію. Чи не підкинули мені його сусіди?
– Яке це має значення. – здивувався слідчий Олег Мушковець.
– Це дуже велике має значення як в моральному так і матеріальному плані. Ох, як дізнаюсь я що це витівки сусідів, то я зроблю для них теж якусь підлість.
– То будете потім розбиратись, а зараз нам треба вияснити особу померлого. Ви раніше його тут не зустрічали.
Лейтенант уважно подивився на труп чоловіка, що лежав на білому снігу. Це був чоловік років п’ятдесяти п’яти. Одягнений він був у легку куртку темно-синього кольору, лице не голене, волосся на голові сиве, акуратно підстрижене. Він не скидався на бомжа, які ошиваються по вокзалах та пунктах тепломережі. В правій руці він тримав пакет, в якому лежало декілька пустих пляшок і книжка в чорній палітурці. Слідчий дістав книгу та прочитав назву.
– Монтень. Том третій. Диви які стали розумні бомжі.
Слідчий розгорнув книжку і звідти випало декілька аркушів, списаних дрібним , але дуже каліграфічним почерком.
– Почитаємо, може це нам допоможе в нашому розслідуванні.
– Мила Люба!
Я повинен написати тобі цього листа. Ти повинна знати все. Я знаю, що ти отримаєш цього листа. Одного тільки я боюсь, щоб не сприйняла ти це близько до серця і спомин про мене не завдавав тобі мук сумління, бо ти, ні в чому невинна. Навпаки, завдяки тобі я став самим щасливим чоловіком на землі, і разом з Петраркою я кажу тобі «Я благословляю день, місяць, літо, годину, мить, коли мій погляд ті очі стрітив». Дійсно, то був найкращий день в моєму житті, хоча для тебе це був самий звичайний день: по-літньому пекло сонце, цвіла липа, зріла малина та черешня. Я тоді іхав з дачі. В кошику я віз малину, яку зібрав на своїй дачі. Від неї йшов такий аромат, що дух захвачувало. Ти сиділа і дивилась в вікно електрички – молода, красива, впевнена собі дівчина років двадцяти двох.Я підійшов і запитав:
– Тут не зайнято.
Ти підвела на мене свої очі… Нічого особливого очі як очі, сині, ніби літнє небо, але ти на якусь мить затримала на мені свій погляд. Він був якийсь особливо лагідний, добродушний, чистий і відкритий. Повинен сказати, що то був погляд не наївної дівчинки, але і не погляд розбещеної жінки, яка пройшла і Крим, І Рим. В тому погляді була і надія, і політ мрії, і обіцянка великого щастя, тому хто зуміє підібрати ключика до цього ніжного створіння, яке щиро і доброзичливо сказало мені.
– Ні, тут не зайнято.
Що не кажіть, а я вже прожив життя, і з усією відповідальністю можу стверджувати, що душу людини можна розпізнати з перших іі слів.
– Дякую, – відповів я, і сів напроти.
Ще додам, що я знаходився в тому віці, коли жіночі погляди вже не мають тої магнетичної сили, що в юності, бо не мають вже ніякої загадки, і наперед уже знаєш чим закінчиться той роман, чи то повість, чи то маленький епізод в твоєму житті. З чого зробив висновок, що для жінки чоловік повинен бути гібридом банкомата з електровібратором. Про почуття не може бути і мови. Тому після розлучення з дружиною я просто насолоджувався свободою і життям, відповідно, не хотів попадати ні під які чари. Але тут було щось друге, чому я спочатку не приділив належної уваги, бо вважав себе незалежним дорослим чоловіком. Я просто запропонував тобі скуштувати малини.
– Дякую. – сказала ти і взяла декілька ягід, які окрасили твої губи яскраво червоним кольором, а в моїй душі стався велика переміна настроїв. – Дуже смачна у вас малина.
– У мене є свої таємниці в вирощуванні малини.
І я став розповідати їй про те як краще вирощувати малину, щоб вона була солодка і не водяниста, а ти розповідала мені про свою роботу, про проблеми які трапляються на твоєму шляху.
Електричка прибула в кінцевий пункт, я побажав тобі щасливо вирішити свої проблеми, і ми розійшлись в різні сторони, як кажуть, розійшлись, як в морі кораблі. Таких зустрічей в електричках буває десятки, а то і сотні. Вони проходять непоміченими, не залишаючи ніякого сліду. Про них забуваєш на другий же день. Але цього разу все було не так. Вдома я відчув якесь незрозуміле хвилювання, якась безпричинна туга давила мені на серце. Я не міг зрозуміти що сталось зі мною. Чому моя кімната – моя схованка від життєвих незгод стала пригнічувати мене. Вона стала мені нагадувати тюремну камеру, чи то келію монаха, де поховав я свої бажання, свою жагу до життя, де одноманітні дні зміняли одноманітні вечори. Все стало для мене таким ненависним, що хоч в петлю лізь. Я навіть, забув, чому я спішив з дачі в тісну квартиру. Івключив телевізор, коли там ішов другий тайм футбольного матча, з моєю улюбленою командою, я не пропускав ні одноїгри, але того вечора він не приніс морального задоволення. Навіть, виграш моєї команди залишив мене байдужим. Вночі я довго не міг заснути, а, коли заснув, то стали мені снитись різні кошмари: то дружина сварила мене за якусь легковажність, то домоправ кричав, що я занадто багато споживаю електроенергії, то переслідували мене якісь очі, від яких я не міг ніде сховатись.Вранці в дуже пригніченому стані я пішов на роботу в банк. Здавалось, ніяка сила не спроможна мене вирвати з тієї прірви депресії, в яку я втрапив. Навіть директор банку захвилювався, чи не захворів я, але я його заспокоїв, сказавши, що це вчора я, мабуть, перегрівся на сонці. Та цього разу я помилився, причина була тут інша. Робота того дня в мене не клеїлась, але тут до банку зайшла ти, і як до доброго знайомого підійшла до мене.
– Добрий ранок, – сказала ти – ось де ви працюєтеє
– Добрий ранок, – відповівя, трохи знітивши, -Так я тут працюю. Яка доля привела вас сюди?
Мені прийшлось докласти чимало зусиль, щоб стримати свої почуття, а вони бурлили там як в розбудженому вулкані.
– Та оце ж приїхала з моря, а гроші там розтратила, то тепер прийшла зняти гроші зрахунку.
Виявилось, що їхнє підприємство зовсім недавно уклало з банком договір про фінансові операції між собою, І відповідно, робітники стали отримувати в нас платню. Крім того, це я дізнався з твоєї карточки, ти жила недалеко від мене в кооперативному будинку. Залишок дня я був в доброму настрої і навіть, став наспівувати мелодію із фільму «Історія кохання», чим дуже здивував свою сусідку на робочому місці Клавдію Михайлівну, яка в свої сорок з гаком, всі сили і енергію направляла на те, щоб зберегти свою фігуру, але це в неї не дуже виходило, бо полюбляла вона солодкі тістечка та окорока.
– Що це у вас, Петрович, сьогодні такий ліричний настрій?
– Та оце вчора я добре відпочив на дачі, – сказав я у відповідь.
– Знову були там самі? – Запитала вона. Вона завжди задає мені таке питання. Навіть, не знаю чому? Може щось хоче від мене, але ж я нічого не хочу від неї, тому швидко закривав двері для будь-яких відносин.
– Звичайно, сам. Це так добре відпочивати одному, коли я згадую, як ми їздили на дачу вдвох з дружиною, то це був жах. Ми завжди там сварились із-за всяких дрібниць, і звичайно, ні про який відпочинок не могла йти мова.
Після цих слів Клавдія Михайлівна замовкла, а я міг помріяти про своє майбутнє життя, бо на мене просто хвиля щастя якась найшла. Хоча я відверто не признавався собі в своїх почуттях, та і яке могло бути признання, коли між нами лягла відстань у тридцять років. Чи правду кажуть, сивина в голову – біс в ребро. Але ж просто порадіти тому факту, що ми не розійшлись, як в морі кораблі, я ж міг порадіти. З другої сторони, якщо доля нас поєднала, то в неї ж на цей випадок мались свої види. Ото ж загадка, що мала на увазі доля, коли подарувала мені таку зустріч, від якої у мене серце заходиться так битися, що ледве не вискочить з грудей, заставляла мене подивитись на своє життя по іншому.З того моменту щоб я не робив, то її образ милий, лагідний стояв перед моїми очима. Чи бувало в вас таке? Не знаєте? Я то же не знав, і не повірив би, що може такий вогонь в грудях горіти, який нічим не можна погасити. Ото ж причарувала вона мене, і ходив я тоді, як громом уражений, не знаючи, що мені робити. В дитинстві я навчався в художній школі і тому, коли прийшов додому з роботи, то постарався по пам’яті написати твій портрет. Абсолютна схожість тут не була гарантована, але твої очі дивились на мене, як живі. Я дивився на них і не міг надивитись, не міг відвести своїх очей. То була і радість, і мука, бо на пам'ять лізли слова із пісні «Нам не бути разом…» Це розумом я розумів, але серце, серце, хіба ти йому щось докажеш, приведи йому сотню, ні тисячу доказів, що того не може бути, воно не повірить, і не сприйме, і буде вимагати тієї ілюзії, тієї фата Моргана. Звісно, кімната стала для мене тісна, і я бродив по вулиці, під її будинком, в надії зустріти випадково її. Коли мене зустрічали мої знайомі, то вони дивувались, чому я ходжу під чужими будинками, а я відповідав, що лікар приписав мені побільше бувати на свіжому повітрі. Вони ще більше дивувались, бо ж яке тут свіже повітря, коли поруч траса знаходиться, по якій сновигають автомобілі, краще ж прогулянки робити в парку, але я відповідав, що я звик до такої обстановки , і продовжував гуляти біля твого будинку. Тільки тебе я не зустрічав там. Минула неділя, друга… Я не знаходив собі місця, і вже хотів іти до тебе на квартиру, щоб дізнатись, чи не скоїлось з тобою якесь лихо, але моєї сміливості вистачало тільки на те, щоб дійти до твого під’їзду. Далі я починав глузувати з себе, докоряти за пагубну та безнадійну пристрасть і повертав назад.Та одного ранку я вийшов раніше ніж звичайнона зупинку трамваю, щоб їхати на роботу і зустрів там тебе. В мене очі вмить застелив якийсь туман, ноги стали підкошуватись, я ледве дійшов до зупинки. Ти стояла там, така ж молода, красива, впевнена в собі. Ти приязно посміхнулась мені. Від хвилювання я ледве зміг сказати:
– Доброго ранку, – сказав я.
– Доброго ранку, – ти відповіла так любязно і зігріла мене своїми синіми, ніби літнє небо, очима
Скільки разів я говорив своїм близьким та знайомим та чув відповідь ці прості слова, але ніколи вони не наповнювались для мене таким дивовижним змістом – я бажав тобі від щирого серця, щоб у тебе все в житті було хороше, щоб на шляху у тебе попадались тільки добрі люди, а всі незгоди обходили тебе стороною. А мені ж, мені нічого не треба було, бо твоя лагідна посмішка і твої щирі слова були для мене найкращою насолодою – від цього весь світ змінювався на краще: небо ставало чистішим, сонце яскравішим, а неприємності всі забувались. З того дня я вже кожного разу виходив на півгодини раніше і зустрічав тебе на зупинці. З тобою я проводив хвилин двадцять-тридцять, в залежності від того як ходили трамваї, але то були хвилини райського блаженства. За всі роки життя з дружиною я не отримав і сотої долі тої насолоди, як ото отримував біля тебе, коли їхав в переповненому трамваї. Ти відкрила мені новий світ, у мене ожили з під попілу нові почуття, я по-новому, зрозумів такі старі затаскані поняття: кохання, бажання, самопожертвування, обов’язок. Пісня «…и каждый вечер сразу станет и удивительно хорош…» зазвучала зовсім по-іншому.Я не знав, як ти відносишся до мене, але це мене мало хвилювало. Відверто кажучи, я навіть не хотів, щоб ти мала якісь глибокі почуття до мене, зважаючи на нашу велику різницю в віці. Хоча десь в глибині душі якась таки надія жевріла, що ти хоч інколи згадуєш того дивака, який на трамвайній зупинці тобі читає Блока і Цветаєву. Така думка гріла моє самотнє серце, але я волі не давав своїм фантазіям – я не міг тебе зробити щасливою, а зробити тебе нещасною я не мав права. Мені досить було бачити тебе вранці, а вечором я був певен, що зустріну тебе завтра вранці на зупинці, і сонце знову зійде в моїй душі, де раніше були тільки сутінки. Звичайно, в тобі було щось особливе, що робило тебе дуже привабливою, чарівною. Хоча я і заперечував собі, мовляв, тебе зацікавила тільки дівоча молодість і краса, а не особистість. Нічого подібного!!! Довелось мені пережити подібний випадок. Одного разу я їхав з дачі. На зупинці, де немає даху мене застав дощ, рясний літній дощ. Я відкрив парасольку, а поруч стояло дівча твоїх років без парасольки, я запросив її під мою парасольку. Вона підійшла, зовсім не хвилюючись, бо ж між нами була різниця в віці, стала поруч. Молода, красива, впевнена в собі в мокрому платті, яке щільно облягало її струнку фігуру. Потім ми їхали з нею в електричці, розмовляли так як з тобою. Я пригостив її яблуком. Потім ми розійшлися і ніяких тобі спогадів, відчуттів від розлуки, ніякого щеміння в серці. А це значить, що зустрічі бувають різні, що погляди бувають різні: одні гріють, другі розчаровують, а треті визивають вибух емоцій в душі, від якого дах їде і ти здатен на любу дурість. Такий вибух стався і в моєму житті, вперше в житті, хоча життя у мене було дуже насичене різними зустрічами та забавками. Але я знову відкрив для себе стару істину, що підробок кохання – тисячі, а справжнє кохання – одне, і не до кожного воно приходить. До мене прийшло, може тільки запізно, а може раніше воно і не могло прийти. Так чи інакше, але я був щасливий у будні дні, а от вихідні чи то свята були для мене справжньою мукою, бо я не бачив тебе, я не міг подивитись тобі в очі і сказати: «Доброго ранку». І в відповідь почути:»Доброго Ранку». Яке то щастя!!! Мені більше нічого не треба було від тебе. Одного разу ми разом стояли на зупинці, а трамвая довго не було, мабуть, була якась поломка на лінії. Ти запізнювалась на роботу і нервувала. Я запропонував поїхати на таксі. Ти спочатку відмовилась, але страх спізнитись на роботу взяв своє – ми поїхали на таксі. Я заплатив за таксі. Повинен сказати, що я ніколи ще в своєму житті не тратив гроші з таким задоволенням. Це було щось нове в наших відносинах і тому мені захотілось повторити такий досвід. Повторив! Ефект був вражаючий! Я купив тобі французькі духи «Шанель». Ти була в захваті від подарунка, а я на сьомому небі від щастя. Правда, ти не зразу погодилась взяти ті духи, і мені прийшлось вигадати легенду – мовляв, моя донька потрапила в автокатастрофу і погибла, а ти мені так нагадуєш її. Зараз вона б була такою ж молодою та чарівною. Повинен вибачитись перед тобою за цю брехню, хоча в ній була і доля правди, якщо брати до уваги, що моя екс-дружина зробила пару абортів, Щоб не випускати голитьбу на світ – це її слова. Не виключно, що то б була дівчинка дуже схожа на тебе. Ти здалась і взяла мій подарунок, а я блаженствував. Після того я купив тобі золотого ланцюжка з сердечком, золоту обручку з діамантом. Я говорив, що це в пам'ять про доньку я купую подарунки. Відверто скажу, що я не переслідував при цьому ніяких корисливих цілей, і не бажав скористатись твоєю вдячністю, щоб задовольнити свою похіть. Мені доволі було бачити тебе щасливою.