– Человек утонул. Человек утонул! – кричали на пляже.
– Где?
– Вот там.
Милу вытянули на песок, откачали воду.
Она открыла глаза. Вокруг собралась толпа зевак. Над ней склонился молодой парень.
– Зачем вы это сделали?
– Не знаю. Жить не хочеться.
– Вы так молоды и красивы. Вам надо жить и жить.
– А разве я не жила? – удивилась девушка
Как генерал у солдата прощения просил
Работал у нас электриком Миша Коротя. Худощавый, ниже среднего ростом мужчина, который без приспособлений мог вылезть на железобетонную опору, а за фазу 220 вольт брал голыми руками. Но рассказ не об этом, а о времени, когда он служил в армии. Служил он в танковых войсках. И вот однажды на учениях его очень оскорбил, прибывший в войска генерал Миша затаил на него смертельную обиду, и решил отомстить ему. Не долго думая, он садится в свой танк и прямо поехал на генерала, тот кинулся на УАЗике убегать от танка. Но Миша делает предупредительный выстрел из танка. Генерал, конечно, трухнул и остановился, а Миша подъехал к нему, и потребовал, что бы генерал взял свои слова обратно и извинился. Генерал выполнил требование солдата, и уехал восвояси. Все были в ужасе и думали, что с Мишу строго накажут. Но все спустили по тормозам, ибо тогда не принято было выносить мусор из избы. Миша отсидел десять суток на губе, и перевели его в хозвзвод.
Можете, верить этой истории или нет, но я верил Мише, поскольку он был человек простой, как двери и прямой, как железобетонный столб. Когда электрики собирались за столиком раздавить бутылочку-другую, и ребята спрашивали его: "Миша, а зачем ты за генералом на танке гонялся?" Он отвечал: "А чего он вы"ебывался." Так я думаю, что такой народ нельзя победить. Правда, от супруги, которая в два раза была больше Миши, ему попадало, когда приходил пьяный домой.
Воссоединение Украины с Россией.
В моем родном селе жила семейная пара: украинец Пилипович, и россиянка Шурочка. Детей, к сожалению, у них не было, но Плипович был , что называется, ходячий анекдот, и везде, где он появлялся люди смеялись от души. Про свой брак он говорил, Воссоединение Украины с Россией. А вообще, он был очень добродушный человек, и никогда не обижал свою Шурочку. Вот только у него была маленькая слабость, как у большинства мужчин. Конечно, Шурочка гнала самогонку, ибо в селе без этой валюты жить невозможно. Проблема была у Шурочки спрятать самогонку от мужа, ибо уничтожал он ее безбожно. Куда б ни спряталаона её. Закапывала в землю, прятала в складе угля. Но у Пилиповича был особый нюх или зрительная память. Вышел во двор, видит земля только скопанная. Это в середине лета. Понятно, с какой целью это сделано. Зашел на угольный склад, который пылью припал, а в одном месте нет пыли. Засунул руку в уголь, а там бутылёчек самогонки. Однажды долго искал, не мог найти, зашел в дом, сел грустный за стол и смотрит на стену. Вдруг ему святой на иконе машет пальцем – иди ко мне. Понятное дело, там была бутылка.
Был еще случай. Приехал он в рабочей одежде в магазин, а там очередь: женщины, пенсионеры, дети. Он прямо к прилавку и заказывает бутылку водки. Женщины возмущаются, почему, мол, без очереди. А он в ответ: "Вы тут без дела стоите, бездельничаете, а мне надо в поле на комбайн, урожай убирать. "Очередь, конечно, утихла. Надо сказать, что Пилипович был знатный комбайнер, в передовиках всегда ходил.
Потеря
Уважаемые дамы и господа, а так же те, кто не господа и не дамы!
У меня к вам убедительная просьба – верните мне, если кто найдет мой мозг – серое вещество, весом один килограмм шестьсот грамм. Потеря одного килограмма шестьсот грамм живого веса может быть и не такая уж чувствительная потеря, при современных диетах возможны и не такие чудеса. И это не тот случай, когда потеряешь шапку в морозную погоду. Так что вполне понятно, что потерю эту я сразу не заметил. Некоторые всю жизнь без мозгов живут, причем достигают определенных успехов в жизни. Я тоже некоторое время прекрасно обходился без серого вещества. Но вот один посетитель очень злой и нехороший бросил в мою сторону: "Вы живете не своим умом!" Вот после этого я кинулся искать свои мозги.
Догадываюсь, что кто-то польстился на мой мозг, ибо он у меня был, как новенький, никаких там извилин или царапин на поверхности. В школе я тщательно охранял от перегрузок – уши ватою закрывал, что бы никакая информация не проникла в пустую голову. Когда же вышел на самостоятельную стезю, то тогда мне мозги, вообще не понадобились, ибо жена думали за меня, а политики решали мою судьбу. Потому я супруге и не говорил о потере, ибо наперед знаю ее ответ: "Зачем тебе те мозги, две головы на твою мизерную зарплату – это недопустимая роскошь в наше время". Возможно, она и права, на Руси ведь всегда было тяжело жить людям с мозгами, вспомните "Горе от ума" и согласитесь, что Молчалиным живется значительно лучше.
Конечно, без мозгов можно жить, но, к сожалению, в последнее время стал чувствовать некий дискомфорт от того, что все перепуталось в голове, как в плохом сериале, поэтому прошу, верните мое серое вещество. Ведь я не задаром прошу его вернуть, а за вознаграждение. Конечно, на многое не рассчитывайте, ибо, как говорит жена: "Моим мозгам грош цена в базарный день", но пляшку первака обещаю. Только, чур, не обманывать, и не тащить мне свои мозги, а то я знаю этих забулдых, которые за бутылку водки готовы мать родную продать. Сообщаю таким любителям "зеленого змия", что у меня на темечке есть отметина – это мамаша меня уронила, и я ударился об угол печи.
Поэтому дамы и господа, а так же не дамы и не господа очень надеюсь, на вашу порядочность и жду свое серое вещество весом один килограмм шестьсот грамм.
С уважением Прошка Недайсала.
Жінка з півнем
Їхав містом трамвай дев'ятого маршруту. Набилось в нього народу, як оселедців у діжку, притислись одне до одного. Незручно, зате всі задоволені, бо всім же треба їхати: кому на роботу, кому на навчання, кому на базарі повештатися, бо якщо ніхто там не буде вештатись, то хто ж під¬тримає нашого дрібного, комерсанта?
От їдуть люди в трамваї, розмовляють, останніми но¬винами діляться та проблемами: як кашу із сокири зварити, а борщ – без м'яса та картоплі, і як накласти латочки на охрімову свитку. Бо якщо купиш собі якусь взувачку, то без пальта на зиму залишишся, а якщо шапку придбаєш, то без штанів будеш. От і вибирай із двох бід меншу. Раніше думали, який гарнітур придбати румунський чи німецький, а про чобітки казали – обов'язково югославські, в гіршому випадку фінські. Які разючі зміни стались в суспільстві. Ще недавно влітку їхали відпочивати до Криму чи то на Кавказ, зараз беруть в руки «кравчучку» та їдуть на збірки в поле за помідорами чи то насінням, якщо ще хазяїн виявиться добрим і не приорає те добро в землю. Що за смерч пронісся над країною, що за біда кинула людей у безодню страждань, кінця і краю яким не видно? Ніхто ж не думав там нагорі, коли замишляв перебудову, чим це закінчиться. А народ відчував, що добром це не кінчиться, бо на самому початку перебудови з'явився такий анекдот:
Запитує Хрущов у Брежнєва:
– Леонід Ілліч, ти що-небудь будував?
– Ні, не будував, відповідає Брежнєв.
– Нічого тоді не розумію, – дивується Хрущов. – Ти не будував, я не будував, а що ж тоді Горбачов збирається перебудовувати?
Народ скаже, як зав'яже, та тільки ж хто слухає той народ?
Отак, звичайно, сідаю в трамвай і на вус мотаю, про що ж люди говорять, що в них болить.
Значить, їде трамвай містом, а спереду, на тому місці, де кондуктор сидить, примостилась жінка років шістдесяти, на руках тримає півня. Півень у неї видний такий, сам сріблястий, гребінь червоний, а хвіст всіма барвами веселки переливається. Що не кажіть, а гонориста то птиця, сидить і гордовито на пасажирів поглядає. А ті в свою чергу теж дивляться на півня, бо не кожного дня в трамваї півень їде.
І їдуть у тому трамваї троє чоловіків, на роботу їдуть, а може, до пивбару. Один з тієї трійки такий собі веселун, любить покепкувати над іншими, розуміючи буквально, що сміх то здоров'я, його дорогоцінне здоров'я, а не тих, хто поруч. Захотілось, мабуть, йому пожартувати над старою. Підійшов він ближче до неї і каже.
– Куда, бабко, солов'я везеш?
Жінка з півнем мовчки дивиться на веселуна. Той повторює своє запитання:
– Що півень перестав курей топтати, то тепер ти його на базар? – говорить чоловік. Рот у нього до вух, так йому радісно від своєї дотепності.
– Та чого ж, топче ще він курей, – відповідає з сумом старенька. – Тільки немає тепер йому кого топ¬тать.
– А де ж його подружки поділись? – з почуттям гумору запитує дядько. – Подохли чи що?
– Краще б подохли. Бог дав. Бог взяв. Не обидно б було, а то ж власна донька забрала. Грім би її забив.
– Що то за дочка, що не в дім, а з дому несе?
– Отож така непутяща, наркоманка, все з дому винесла: ні одежі не залишилось, ні подушок. Тепер черга до курей дішла. Всіх забрала, а півня, мабуть, не змогла піймати.
– Куди ж ви його везете? запитав веселун, але в його голові вже не було колишнього куражу.
– Я онучку до лікарні везу, це єдине, що дочка в дім принесла, – жінка показала на маленьку худеньку дівчинку з якимось зляканим поглядом. – Не виженеш же її на вулицю, вона ж не винувата, що в неї батьки такі. А півня з собою веземо, бо як побачать вони, що ми пішли з дому, то прийдуть і заберуть і його.
– А що ж з вашою внучкою? – дядько став зовсім серйозним. Йому трішки неловко за свою безтактовність.
– Та ж її батько побив, що ледве жива лишилась. Якби я не схопила лопату і не стукнула його по спині, то він не відпустив би дитину.
Потім жінка розповіла, як він знущався над нею, як украв у неї пенсію, а потім п'яний бігав під вікнами і кричав, що з усіма розправиться.
– Але б тільки спробував вій залізти до хати, то я б його так і кінчила, у мене тепер під ліжком сокира лежить, – завершила сповідь жінка.
Люди, що стояли поруч, притихли, забули на деякий час про свої турботи: а свої переживання перенесли на жінку з красенем-півнем. Одна з жінок запропонувала звернутись до міліції, але інша сказала, що користі з того мало. До розмови встряли пасажири, що стояли поруч, стали наводити аналогічні приклади, яким ніхто не може дати ради. Замкнуте коло…
На зупинці «Дитяча лікарня» жінка з півнем і маленькою дівчинкою встали. Пасажири дивились їм услід. Мовчали. Думали… Чому у дівчинки батьки нелюди, і хто захистить її від їх знущань? Праві борються з лівими, консерватори з лібералами, націоналісти з інтернаціоналістами, а хто бореться за життя цієї маленької дівчинки?