Богиня і Консультант

3

Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий докорінно змінив життя колишнього Міти-брата, минуло рівно одинадцять років. Другого травня 20… року старший консультант Фонду превентивної політики Валерій Петрович Мітелик з’явився в офісі о пів на одинадцяту. Одинадцятки того ранку зійшлися у містичному з’єднанні. Певно, в астралі здохло щось небуденно-одинадцяте. Рівно об одинадцятій з кімнати номер 11 вийшла секретарка президента Фонду і покликала:

– Валерію Петровичу! Вас до телефону.

Мітелик насторожився. Він чекав щонайменше шість дзвінків, але всі прогнозовані на цей день ділові й особисті контакти мали йти через його стільникові. До телефону в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант – небезпечний різновид діяльності!»^[2]

Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».

Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагодатних справ шістки.

«Привіт, засранцю!» – сказала слухавка.

Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.

«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»

«Яра, це ти?»

«Ні, мля, йошкіни коти».

«Скільки років…»

«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»

«Богу дякувати…»

«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».

«Сьогодні, напевно, не вийде…»

«Боба вбили».

«Що-о-о?!»

«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам’ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».

«Але…»

Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:

– У вас щось сталося, Валерію Петровичу?

– Так, сталося. Сталося… Господи! – Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.

– Співчуваю, – вищирилася секретарка.

За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків яскравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів, на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» – подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала мати портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об’єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив з машини, як приїде, коли почув знайомий голос:

– Іди за мною, Міта-брате.

Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.

– А я б на твоєму місці не либився, – сказав Яра.

Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.

– А чого бракує моєму місцю? – запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.

– Рівноваги зі світовим ефіром.

– А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.

– Головних конструкторів я по цигарки посилаю.

– Сумнівно.

– Сумнівайся, брате, сумнівайся, – Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. – Тобі ж за фахом треба бути скептиком.

– Збирав на мене дані?

– Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, – Яра показав на ноутбуки, – шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV^[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…

– Вже не втікає.

– Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.

– У нас?

– Уяви собі.

– Яро, я ще ні під чим не підписувався.

– А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?

– Ні, – сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. – Не проти.

– От і добре.

Джип рушив з місця і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.

За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.

– Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, – підвів підсумок Яра. – Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? – він скосив здорове око на старшого консультанта. – Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?

– Ні, не знаю.

– Точно?

– Точно.

– А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?

– Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.

– А між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.

– Я щось чув. Казали: нещасний випадок…

– Офіційно – так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.

– Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?

– Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.

– Маячня, – Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло, розвіялося. – Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

– Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

– Фільтруй базар, Яро! – Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. – Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології^[4]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів – нуль. Даних – нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

– Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

– Понти – велика сила, брате! – перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортило відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. – Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо-мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

– По-перше, я не казав про «вищі рівні», – голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. – Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з’їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», – подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

– А ти тоді запустив свою ЯС-2А? – несподівано для себе самого спитав Мітелик.

– Що?

– Пам’ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

– Я все пам’ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

– Та якось згадував нашу бригаду…

– Ми не були бригадою.

– Тоді просто так не називали.

– Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

– Так.

– Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

– Я такого не казав.

– Казав. «Я не підписуюсь!» – передражнив Яра.

– Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

– А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

– А я не «профак», я «шльоцик», так?

– Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

– А-а… Все ж таки «завдання»…

– Ну, хочеш, – Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика, – я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п’ять… Вигідно, брате.

– Хєрово ти мої сівішки читав, брате, – син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.

– Все буде добре, Міта-брате, – сказав він.

Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.

4

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

– Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, – констатував він. Потім спитав Мітелика: – Зголоднів? – і сам відповів: – Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

– На кого чекаємо? – спитав Валерій Петрович.

– Темнота – друг молодёжи.

– Істинно, брате. Але от питання: що ота малодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

– Джеймс Бонд – кончений, – Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. – Перш ніж щось далі робити, ми повинні з’ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

– І ось тут ми це маємо вияснити?

– Так. Саме тут.

– У цих горах?

– У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

– І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

– Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

– Здурів?

– А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. – Яра розтягнув губи в робленій посмішці. – А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?

– Не треба так.

– Як?

– Так.

– Ок, брате.

– Проїхали… А що то за дідо?

– Мольфар^[5].

– Справжній?

– Виробляти підробних ще не навчилися.

– Я не про те.

– Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?

– Але мої прогнози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.

– Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!

– Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.

– У нас особливий випадок.

– Чому особливий?

– Спробуй здогадатися сам.

– Пробую.

– Це добре.

– Не виходить.

– А ти ще пробуй.

– А він із нами вночі захоче розмовляти?

– Захоче.

– Ти впевнений?

– Так, брате. Йдемо!

Вони вийшли з «лендкрузера» і вузькою стежкою рушили вгору. Стежина забігала за розсипи обвітрених брил, круто забігала на ребристі схили, і кінця-краю не було її зміїним закрутам і заломам. Майже годину компаньйони йшли стежкою в гори. Вони минули сосновий лісок, низку зогнилих покинутих хат і незліченну кількість випасів. Випаси були огороджені, й кожного разу треба було виймати верхні палі огорож, перелазячи через них. Зрідка їм зустрічалися місцеві, які, здалеку побачивши золотий ланц Яри, хутко звертали убік. Сонце майже зайшло за синій контур гірського хребта, але навколишня темрява не була суцільною. Гори огортало бліде розсіяне світло, і вже сходив повний місяць. Мітелик дивувався впевненій ході Яри. Або той мав неабиякий досвід орієнтації у гірській місцевості, або часто користувався цією дорогою. Сам старший консультант уже давно покинув рахувати повороти і примітні об’єкти.

За черговим випасом стежка круто пірнула до глибокого урвища. Кілька метрів Мітелик сповзав додолу, тримаючись руками за шерехаті базальтові боки гори. Він вимастився і роздер рукав. Жилавий Яра спритно стрибав попереду. Далеко нижче, за кількасот метрів, блимнув жовтий вогник. Коли вони наблизилися, вогник перекреслила хрестовина віконної рами. Хата мольфара виявилася старою і врослою в землю. Дерев’яну гражду^[6] оточувала розвалена тераса. Десь у темряві дзюркотів струмок. Назустріч компаньйонам вибігли пси. Вони наблизилися до Яри і привітали як старого знайомого.

– Тебе тут добре знають.

– Я в цій хаті перечікував злу добу, – пояснив Яра. – Була тут колись надійна ничка. Дуже надійна. Але тепер погані хлопці навчилися шукати. Новітні технології. Досвід Іракської кампанії. У такому-от місці від поганих хлопців уже не сховаєшся.

– А де сховаєшся?

Яра не відповів. На порозі гражди з’явилася постать господаря. Мольфар виявився невисоким, одягненим у синю куфайку. Яра і господар обмінялися тихими вітаннями, більше схожими на паролі.

– Заходьте, не бійтеся, пане шпеціалісте, – запросив компаньйона до хати Яра. Мольфар на Мітелика навіть не подивився.

Вони увійшли спочатку до великої захаращеної кімнати, а потім до тіснішого приміщення, добру половину якого займала глиняна пічка, де-не-де обкладена старими кахлями. Усюди – на підвіконні, на ослінчиках, на столах – стояли коробки, горщики і слоїки із засушеними рослинами. Приміщення наповнювали різкі і ядучі аромати, з котрих міський нюх старшого консультанта вирізнив лише запах часнику. Тепер, при світлі гасової лампи, Мітелик побачив обличчя мольфара. Сухе, ніби вирізьблене з темного дерева, воно у класифікаціях політичних іміджмейкерів підпало б під визначення «етнохаризматичного». Такими обличчями голлівудські майстри вестернів споряджали кіношні образи старих індіанських вождів.

Яра витягнув з кишені невеличкий предмет. Мітелик не зміг роздивитися, що воно таке. Він чув лише, як Яра коротко переповідає історію вбивства Боба. Мольфар, усупереч сподіванням компаньйонів, навіть не подивився на «емпіричну підставку». Він щось тихо пояснив Ярі. Валерій Петрович з тих пояснень почув лише слово «оберіг». Яра подякував старому і дав знак Мітеликові рушати за ним. Син артилериста був розчарованим. Він чекав на довгі шаманські ритуали, на мандрівку до таємних гірських вівтарів, а чаклун обійшовся лише трьома реченнями.

На зворотному шляху старший консультант не наважувався розпитувати Яру про мольфарів присуд. Він намагався не відставати від компаньйона і йому це дивом вдавалося. Може, тому, що друг дитинства стишив темп. Метрів за п’ятдесят від джипа Яра зупинився. Він дав знак Мітеликові не шуміти, довго стояв за великою брилою і до чогось дослухався. Потім обережно наблизився до «лендкрузера», з кишеньковим ліхтариком оглянув землю навколо авта. Він уважно роздивився під днищем і вивчив мікроскопічні грудки землі, що поприлипали до дверцят. Тільки після цього Яра вимкнув сигналізацію, відкрив капот, подивився моторове начиння. Закінчивши процедури, він забрався до салону.

– Все так серйозно? – спитав Мітелик, якому передалася тривога компаньйона.

– Якось я бачив, як вибухає авто, – повідомив Яра. – Шматки пасажирів розпердолило на двісті метрів.

– Ти раптом не кілером підробляєш?

– Я кілерів по цигарки посилаю.

– Разом із головними конструкторами?

– Ні, окремо, – розсміявся Яра, і той його сміх не сподобався синові артилериста.

– Що сказав старий? – спитав він.

– Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.

– Він навів якісь аргументи?

– Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.

– Ти в це віриш?

– А чому я маю у це не вірити? – око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. – Чому, брате?

– Але твій мольфар навіть не подивився на ту річ, яку ти йому привіз.

– Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним, як Божий день. Втикаєш, брате?

– Ні, не втикаю.

– Ти атеїст.

– Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.

– Яка різниця?

– Тобто?

– Ну, яка є різниця між вірою і містикою?

– Віра – це зв’язок людини з Богом.

– А містика – не зв’язок?

– Ні.

– Чому?

– Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…

– Значить, передбачає віру?

– Але ж іншу.

– Чим іншу? Бог – не сила? Ні? Бог – не дух?

– Це лише спекуляції.

– От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! – Яра повернув до світла спотворене обличчя. – А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп’ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об’єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?

– Ок, – після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. – Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?

– Так.

– Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.

– Оце мені вже подобається! – Яра поплескав Мітелика по плечу. – Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!

Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.