Судний день

Вони зіткнулися з ворогом. Шляхтич з несподіванки ледь втратив рівновагу, Швачка звівся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навідліг. Голова ляха розпрощалася із тулубом і, відбившись від дерева, впала в кущі ліщини. Інший шляхтич підійшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним від удару – пан так і не вдарив. Тоді запорожець здибив коня – і тут вороний щосили гепнув нападника передніми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заіржав, а дико заричав, наче сп’янів від крові, стрибнув у бік останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок від удару лише тріснув, а за ним і голова шляхтича тріснула, як стиглий кавун.

Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, – вони аж заніміли. Тоді Швачка ще раз дав коню острогів – і той погнав назад у глибину лісу.

Шляхтичі почали ловити коней, інші стали стріляти з пістолів, та було пізно.

Недалеко від с. Вільшана. Наддніпрянщина

Табір шляхти був доволі просторий. Стояло тут чимало наметів – великих і маленьких, дуже багато возів. Сам обоз не був укріплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всіх жах. Люди обминали табір десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього місця.

У найбільшому наметі тривав гучний бенкет, тьмяно горіли запалені смолоскипи. Шляхта вже, пообнімавшись, голосно співала пісень: за одним кінцем стола – одну, за іншим – другу. Були й такі, що співали вже собі щось зовсім інше, ніхто й не міг розібрати, що саме. Вино лилося рікою, на столі лежали ще й не доторкані смажені поросята, птиця. Пани лише вигукували:

– Нєх жиє воєвода, віват, віват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Віват конфедерації!

– Віват!!!

– Віват! – гриміло на весь намет, аж закладало вуха.

– Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетників. Так і тривав цей славний бенкет – вівати, пісні, вино, палкі промови.

Лише Воронович не вигукував, не співав, а тільки мовчки потягував вино з золотої чаші. Нарешті допив, стукнувши, поставив чашу на стіл.

Враз всі притихли. Слово взяв ксьондз.

– Панове, славні сини Ойчизни й захисники віри. Ви всі також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – підлі схизматики, кровні вороги святої церкви. Вони зі всіх боків оточують нас, готуючи погибель. Це і москалі, і запорожці, а тепер і навіть наші хлопи, які з покірного бидла перетворюються на диких звірів. Згадайте, що було біля Пекарів! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмістр і завдяки його хоробрості та досвіду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзів загинули, караючи іменем Божим проклятих відступників. Проти схизматиків уже виступила вся шляхта на Барській конфедерації. Ми мусимо зібратися, підтримати один одного й оголосити священну, немилосердну війну схизмі. Досі ми вмовляли, карали схизматів, які постійно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо діяти по-інакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматів цю землю і, якщо треба, то знищити їх до одного!

Ці слова зробили сильне враження. Адже їх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорній сутані. Усі на мить замовкли. Тут зібралися не сентиментальні балакуни, а віддані сини церкви.

– Віват! – ревнули десятки голосів.

– Піду подивлюся, як іде допит гайдамаків, – коли трохи стихло, мовив Воронович і встав з-за столу. Декілька з панів, які могли ще звестися та захотіли скласти товариство ротмістрові, також встали, поправляючи шаблі та кинджали.

Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.

– Прокляття. Коня! – гукнув невідомо кому.

Далеко їхати не довелося – всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.

На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо багаття здавалися ще густішими. Смерділо димом, якийсь моторошний стогін чувся навкруги.

– І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зі шляхтичів, які вешталися тут. До них підійшли та під’їхали й інші шляхтичі, що за Вороновичем покинули бенкет.

– Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.

– Сюди його.

За хвилю притягли ледь живого чоловіка. Він був побитий, аж спухлий; кров була на одязі, на бороді, на волоссі. Лише по залишках ряси можна було впізнати в ньому священика. Це був той самий панотець із Пекарів. Превелебний отець домігся скасувати кару на місці, а продовжити тортури. Клятий піп таки мусив зламатися.

Їх з Вороновичем погляди зустрілися.

– Ні, такого не зламаєш. Його можна тільки стратити, – мовив Воронович. – Повісити. Я не думаю, щоб він скористався останньою можливістю.

Помітно було, як вогник загорівся у очах священика.

– Якою можливістю? – запитав з надією, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою віру? Ніколи!

Воронович кивнув: священика потягли до високої «фігури». Це була-таки шибениця, а не журавель.

Тіло священика ще раз прошила конвульсія – і воно спокійно повисло. Після того, як шляхтичі додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горіло багаття і туди стягували тих, кого підозрювали в причетності до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, і саме його крики почули присутні. Йому спочатку відрубали катівською сокирою ліву руку, а коли він аж завив від болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову піднялася в повітря катівська сокира: один мах – і знову кров ллється на колодку, тільки цього разу не чути криків – хлопець зомлів, не витримавши такого болю.

А далі горіло ще одне багаття. Там висверлювали очі перебендям-бандуристам, які жебракуючи ходили від села до села і яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.

Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.

– Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.

– А ти звикай, – підбадьорив його більш досвідчений товариш. – Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.

Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.

До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.

– Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.

– Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?

– Мельхіседека? Ну і що?

– Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.

– Справді? Я тебе слухаю.

– Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.

Воронович задумався.

Розділ 5

В околиці Мотронинського монастря, недалеко міста Чигирин. Рання весна

Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.

Один з подорожніх – старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я років восьми – дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.

Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.

Хлоп’яті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.

Хлопець притулився ближче до діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли – кругом тільки звичайне галуззя чагарників.

Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.

– Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрі брати-ченці дадуть попоїсти, відпочинемо, обігріємося. Подивися лишень: мурів монастирських не видно?

– Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупі татарина.

Дід тріснув хлопцеві по потилиці, а сам промурмотів:

– Кляті бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би їм бороди лизав.

Дід як міг дбав про хлопця, бо в цілому світі їх було лише двоє.

Раптом десь поруч загавкали собаки.

– Чуєш, пси брешуть. Гайда туди.

Малий поводир повів діда далі лісом, і вони скоро зникли в мороку.

Дід гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворітник довго не йшов, мабуть, куняв собі. Тільки за якийсь час відкрив віконечко, виглянув.

– Пусти, брате, до обителі чоловіка божого з дитиною. Пропадемо в лісі.

Чернець трохи пововтузився з іншої сторони брами, побурчав собі під ніс, але нарешті відчинив ворота.

– Спасибі тобі.

Двоє подорожніх зайшли на монастирське подвір’я.

– Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.

– Авжеж, що не з власної волі, – відказав старий. – Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?

– Та чули, діду, нехай Господь милує, – на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. – Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.

Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.

– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирі, послушник є – Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.

Та чернець не зупинявся.

– Вранці.

Дід стиснув руку ченця немов кліщами.

– Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.

А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.

На столі стояла чернеча вечеря – хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на кам’яну клітку.

Він знав, що мусить молитися, коли тяжкі думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодників. Натомість Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надійно ховав, набив тютюном і закурив. У монастирі не прийнято було курити, та від своїх старих звичок послушник відмовитися так швидко не міг, адже він не завжди був послушником і жив тут.

Раптом двері зі скрипом відчинилися. Максим повернув голову у той бік. У келію ввійшли дід з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.

– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, сліпий старець?

Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.

– Заходь, діду, та сідай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столі хліб та вода, вечеряйте.

Малий допоміг дідові сісти на ослоні, сам втомлено примостився на лежанці, звісивши ноги у великих чоботях. Дід зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.

– Голос, Максиме, чую, твій. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впізнав мене.

– Чого ж не впізнати, діду, хто ж не знає кобзаря Грицька?

– А де ж твої побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконіг? Кажуть: чимало славної запорозької братії прибуло сюди з Дикого Поля…

Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.

– Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.

– Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!

«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.

– Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.

– Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?

– Але ж військами московськими все обставлено! – здивувався Залізняк.

– Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!

– Так вставали вже не раз і що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.

Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.

– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться… Що тоді буде?

– Біда буде… – погодився Залізняк.

– Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.

– Отак? Проти ночі?

– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!

Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.

Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре пам’ятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.

Отож, при належній підготовці повстання воно мало дуже великі шанси на успіх. Повстанці сподівалися переманити на свій бік панську міліцію, котра складалася з українців, швидко роззброїти нечисленні військові коругви, розкидані по цілому краї, підняти на боротьбу народ, захопивши велику територію Наддніпрянщини, Київщини, Брацлавшини, Поділля, а як пощастить, то й Галичини і Волині.

Прихід російських військ сплутав повстанцям усі карти. Залізняк із товаришами добре розуміли, що царат ніколи не буде терпіти козацької вольності, а повстання із Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запоріжжя, Гетьманщину і Дон. Ось чому літ уже тридцять тому московські каральні загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Січі прийшов наказ причаїтися…

Повстанці облюбували собі місце у Холодному Яру, укріпили його і поселилися тут, серед крутих ярів, густих лісів та непролазних боліт, подалі від панського ока.

Залізняк дуже сподівався, що зможе зараз застати тут своїх побратимів, котрі ходили час від часу на розвідку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий із закінченням зими переселився із монастирської келії в один із холодноярських байраків. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав їсти овес із торби і поглянув у його бік. Залишивши кобзаря тут, Максим поліз у байрак, присвічуючи смолоскипом.

Розсунувши верболіз, він побачив побратима: той продовжував собі солодко хропіти, лише деколи уві сні приплямкуючи губами. Залізняк лише похитав головою.

– Ви подивіться, люди: Україна в біді, а той скурвий син спить і ніг не чує!

Ніби у відповідь у повітрі просвистів ніж. Кинутий рукою Швачки, він пролетів недалеко від голови Залізняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотів:

– Доки Швачка ще годен на коня сісти, то ненька-Україна може спати спокійно. І я собі ще подрімаю.

Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.

– А, це ти, ченче, – впізнав відразу. – За яким лихом тиняєшся в такій ранній порі по лісах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобі в твоєму монастирі?

Максим підійшов до товариша.

– Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спішу на звук сурми архістратига Михаїла. Погомоніти треба: справа є.

Швачка скривився й обернувся на другий бік.

– Брехня це. Архістратиг Михаїл ще спить. І це не його сурма гуділа, а бджоли в твоїй голові.

Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залізняк оглянувся навкруги, сказав:

– Досить тобі. Твоє хропіння вже конфедерати почули біля Медведівки – за списи взялися. Думають – кабан.

– А може, вони так думають, бо вгледіли твою мармизу? Скажи: ви, ченці, всі такі зловредні, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловіку виспатися! – відбуркувався Швачка.

Ще трохи побурчавши, Микита встав.

– Гаразд, ченче, поговоримо, і так вже сон під три пекла розвіявся. Дай лише Богу помолюся та коня осідлаю…

– Давай, лише недовго. Скоро треті півні заспівають…

Почувши це, Швачка поглянув на товариша і швидко вдягнув шапку на голову.

Залізнякові вдалося відшукати всіх своїх побратимів: Швачку, Бондаренка, Неживого і Лусконога. Побродивши кошем, Залізняк побачив, що тут стало збиратися все більше люду.

– Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманів – Бондаренко.

Залізняк не відповів нічого. Він залишив Грицька в гурті з іншими кобзарями, що придибали сюди з усіх усюд, а сам із товаришами рушив до старої лісничівки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цілої їхньої ватаги у званні запорозького полковника.

Незважаючи на пізню пору, Шелест не спав. Він сидів за столом і курив свою люльку, надимівши так, що хоч сокиру вішай. Сама лісничівка була маленькою, тісною, тож отаман широко відчинив двері – нехай провітрюється.

– Не спиться, отамане? – запитав Залізняк, тихо зайшовши всередину.

– Думи обсіли… – була відповідь.

Залізняк поглянув на Шелеста.

– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвір: там легше дихати.

Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слідом за деякий час: був при шаблі, а за поясом – пістолі. Побачивши інших отаманів, зрозумів, що розмова буде непростою.

– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…

– А що тут розказувать, – почав Лусконіг. – Народ валом тікає в ліси – тож панські маєтки скоро запалають, як свічки. Доки ти, отамане, телишся, люди самі візьмуть та виріжуть ляхів і жидів до лаби!

Шелестові не сподобалася така мова, однак він поки змовчав. Продовжив Швачка:

– Конфедерати зовсім знавісніли…

– А що козаки панські? – перебив Шелест.

– Магнати їх тримають на короткому ланцюгу, – відповів Бондаренко, котрий останнім часом постійно крутився між козаками з міліції. – Та коли б їм волю – різали б панів не гірше нашого брата.

– От я кажу, – знову озвався Лусконіг. – Час настав. Заспівали треті півні!

Шелест оглянув оком товариство.

– Я б і сам рад на панів піти, тільки не з руки нам зараз – москалі кругом. Затиснуть разом з ляхами зі всіх боків, так що й не рипнемося!

– А може, й не підуть, – знизав плечима Швачка.

– А Верлан? – нагадав Шелест.

– А зараз, може, й по-іншому повернутися…

– До сраки москалів! – знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. – Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!

– А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.

– Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився і Швачка.

– А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.

– Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.

Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.

– А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?

Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.

– Ну… – наполягав Лусконіг.

– Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей… – нарешті відповів Залізняк.

– Оце правильно, – погодився Швачка.

Не поділяв радості лише Юзько Шелест.

– Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?

– Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, – гукнув Лусконіг…

Шелест спалахнув:

– Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!

– То чого ж досі не стерли?!

– Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки… Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!

Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.

– А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили…

– Бог терпів – і нам велів! – відрізав Шелест.

Лусконіг скипів ще більше.

– Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир – не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!

– А ти забери, – Шелест поблід і поклав руку на шаблю.

– Годі, – Неживий став поміж козаками. – Не для того ми тут зібралися.

– Так, – Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. – Ти мені, Юзьку, побратим, але справа складається так, що відсиджуватися не маємо права. Війська нема, міліція козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератів, сформували козацькі полки, дати всьому лад і взяти під свою руку припас, а також великі міста, шляхи і переправи. Москалям будемо писати листи і клястися у дружбі, аби приспати їхню пильність. Та головне – не допустити більше панів на нашу землю!

Раптом Шелест засміявся:

– А-ха-ха, – листи він писатиме. Та хто їх читати буде? Хто ти для них такий?

– Ми – народ! – замість Залізняка відповів Лусконіг.

– Отож-бо, – почав було Шелест, але Залізняк його обійняв за плечі.

– Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маємо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.

– А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своїм свавіллям можете Січ під удар підставити?

– А хіба ж цариці причина потрібна? – знову гаркнув Лусконіг. – Он, Гетьманщину скасувала і ні в кого дозволу не питалася! Так само і з Запорожжям буде!

– Товариство! – знову гукнув Залізняк, перекрикуючи Кіндрата і Йосипа. – Скоро зійде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?

Місяць уже зайшов, зорі також поховалися, тож галявину перед лісничівкою освітлювали тільки смолоскипи, на котрих шипіла і скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконіг підняв руку першим, за ним по хвилі – Бондаренко, Швачка і Неживий. Тоді і Залізняк. Мовив:

– Ми вирішили. Раз так, брате Юзьку, то віддай нам листи кошового…

Шелест стиснув кулаки.

– Кошовий дав ті листи мені особисто, тож можу передати їх комусь іншому лише із його особистої згоди…

Почувши це, Лусконіг спаленів і вихопив пістоля.

– Віддай листи, собачий сину, бо тут тобі і смерть!

– Що?!

Шелест схопився за кинджал, інші отамани кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.

Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.

– Я не хотів…

Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.

– Я не хотів! – ще раз мовив той.

– Ти вбив товариша.

Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.

– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнічено.

– Я не кат. Під суд підеш. На Січі.

– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…

Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.

– Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії…

Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:

– Шелеста треба поховати з почестями – він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи…